Ми сидимо в незручній тиші тридцять три секунди. Я впадаю в суперсором’язливий стан – коли ви знайомитеся з кимось і відчайдушно прагнете сподобатись.

Я дивлюся на всі свої рухи її очима. Цей помах руки видає, що я придурок? Мої брови сповзають із мого обличчя? Це сексуальна посмішка, чи я маю такий вигляд, наче у мене серцевий напад?

Я нервую, тож усі мої рухи надміру підкреслені. Я ДМУХАЮ на каву, РОБЛЮ КОВТОК, РОЗМІШУЮ її, граючи роль справжнього підлітка, який п’є справжній напій, що називається кавою.

Я засильно дмухаю, і пінка злітає угору. Який же я крутий! Я б точно із собою зустрічався (насправді ні). Важко сказати напевне, але вона, здається, трохи усміхнулася через злітаючу пінку.

– Досі тішишся, що врятував мені життя? – питає вона.

Я роблю великий ковток і обпікаю не лише язика, а й усе горло. Господи. Може, це знак, і я маю здатися? Мені точно не судилося вразити цю дівчину.

– А я маю шкодувати? – питаю у відповідь.

– Що ж, я до тебе не зовсім приязна.

Вона доволі відверта, тож я також вирішую говорити прямо.

– Це правда, але у мене немає машини часу, аби повернутися в минуле і все скасувати.

– А ти б так зробив? – питає вона, трохи насупившись.

– Звісно, ні, – відповідаю я. Вона мене вважає взагалі за нікчему?

Вона вибачається і йде до вбиральні. Щоб не сидіти зі знудженим обличчям, коли вона повернеться, я дістаю свій блокнот, аби повозитися з віршем. Коли вона повертається, я все ще пишу.

– О, ні… – стогне вона, сідаючи на своє місце.

– Що? – питаю я.

Вона вказує на блокнот.

– Ти ж не поет, ні?

Її очі усміхаються, однак я швидко закриваю блокнот і кладу його до кишені піджака.

Можливо, це була не така вже й гарна ідея. Що я собі думав із цією маячнею про зворотне дежавю? Я просто відтерміновую своє майбутнє. Я одружуся з приємною американкою корейського походження, як бажають мої батьки. На відміну від Чарлі, я нічого не маю проти корейських дівчат. Він каже, що це не його тип, але я насправді не розумію концепції «свого типу». Мій тип – дівчата. Геть усі. Чому я маю обмежувати своє коло знайомств?

Я стану чудовим лікарем із чудовим підходом до пацієнтів.

Я буду абсолютно щасливий.

Але щось у Наташі змушує мене думати, що моє життя може бути надзвичайним.

Краще б їй бути грубою, і краще б нам іти різними шляхами. Не бачу взагалі жодного шансу, що мої батьки (здебільшого тато) не матимуть нічого проти того, аби я зустрічався з чорношкірою дівчиною.

Утім я роблю останню спробу.

– Що б ти зробила, якби мала машину часу?

Уперше, відколи ми сидимо тут, вона не здається роздратованою чи знудженою. Вона супить брови й нахиляється вперед.

– На ній можна потрапити в минуле?

– Звісно. Це ж машина часу, – відповідаю я.

Її погляд говорить мені, що я багато чого не знаю.

– Подорож у минуле – це складна справа.

– Припустімо, ми подолали всі труднощі. Що б ти зробила?

Вона відставляє каву і складає руки на грудях. Її очі світлішають.

– І ми ігноруємо парадокс убитого дідуся? – питає вона.

– Повністю, – відповідаю я, вдаючи, що розумію, про що вона, але вона викриває мене.

– Ти не знаєш про парадокс убитого дідуся? – у її голосі відчувається скептицизм, наче я пропустив якусь базову інформацію про світ (типу звідки беруться діти). Вона фанатка наукової фантастики?

– Ні. Не знаю, – відповідаю я.

– Гаразд. Скажімо, у тебе є злий дідусь…

– Він помер. Я бачив його лише раз, у Кореї. Він здавався приємним.

– Ти кореєць? – питає вона.

– Американець корейського походження. Я народився тут.

– Я з Ямайки, – каже вона. – Народилася там.

– Але в тебе немає акценту.

– Ну, я довгенько тут живу, – вона міцніше обхоплює чашку, і я відчуваю, як її настрій змінюється.

– Розкажи мені про цей парадокс, – прошу я, намагаючись відволікти її. Це спрацьовує, і вона знову світлішає.

– Добре. Так. Скажімо, твій дідусь живий і злий.

– Живий і злий, – повторюю я, киваючи.

– Він справді зла людина, тож ти створюєш машину часу й повертаєшся у минуле, щоб убити його. Скажімо, ти вбиваєш його, перш ніж він зустріне твою бабусю. Це означатиме, що хтось із твоїх батьків ніколи не народиться, і ніколи не народишся ти, тож ти не зможеш повернутися у часі й убити його. Але! Якщо ти вбиваєш його після того, як він зустріне твою бабусю, то ти народишся, і тоді створиш машину часу, аби повернутися у минуле і вбити його. Цей цикл триватиме вічно.

– Гм. Так, ми точно проігноруємо цей парадокс.

– Припускаю, і принцип самоузгодженості Новикова також?

Я й раніше вважав її симпатичною, але тепер вона ще миліша. Її обличчя пожвавлюється, волосся підскакує, а очі іскряться. Жестикулюючи, вона розповідає про дослідників із Массачусетського технологічного інституту та ймовірність запобігання парадоксам.

– Отже, теоретично ти взагалі можеш і не вбити свого дідуся, бо в потрібну мить пістолет дасть осічку або в тебе станеться серцевий напад…

– Або до кімнати зайде симпатична ямайська дівчина і неймовірно вразить мене.

– Так. Станеться щось дивне й неправдоподібне, і неможливе не здійсниться.

– Гм, – знову кажу я.

– Це більше, ніж «гм», – говорить вона, посміхаючись.

Це справді більше, ніж «гм», але я не можу придумати нічого розумного чи дотепного, щоб відповісти. Я не можу думати й дивитися на неї водночас.

Ось японська фраза, яка мені подобається: koi no yokan. Вона не про кохання з першого погляду, а радше з другого. Це те, що відчуваєш, коли зустрічаєш когось і розумієш, що закохаєшся. Можливо, не одразу, але це неминуче.

Я впевнений, що просто зараз відчуваю саме це. Єдина невеличка (можливо, непереборна) проблема: я впевнений, що цього не відчуває Наташа.

Я не розповідаю Червоній Краватці усієї правди про те, що зробила б, якби мала машину часу. Я би повернулася у минуле і зробила так, щоб найвеличніший день у житті мого батька взагалі ніколи не настав. Це дуже егоїстично, але саме так я зробила б, аби моє майбутнє не було стерте.

Натомість я пояснюю йому все з наукової точки зору. Коли я закінчую, він дивиться на мене так, наче закохується. Виявляється, він ніколи не чув про парадокс убитого дідуся чи про принцип самоузгодженості Новикова, і це дивує мене. Мабуть, я припускала, що він заучка, бо ж азіат, і це паскудно з мого боку, бо особисто я сама ненавиджу, коли люди роблять припущення стосовно мене, наприклад, що мені подобається реп і я спортсменка. До речі, лише одне з цього правда.

Попри той факт, що мене сьогодні депортують, я насправді не та дівчина, в яку варто закохуватися. По-перше, я не люблю тимчасові й бездоказові речі, а романтичне кохання саме таке.

По-друге, ось таємниця, яку я нікому не розповідаю: я не впевнена, чи здатна любити. Навіть тимчасово. Коли я була з Робом, я ніколи не відчувала того, що описується у піснях. Не відчувала, щоб емоції зривали мені дах чи гризли. Не потребувала його, наче повітря. Він мені справді подобався. Мені подобалося дивитися на нього. Цілувати його. Але я завжди знала, що зможу без нього прожити.

– Червона Краватко… – почала я.

– Деніел, – наполягає він.

– Не закохуйся у мене, Деніеле.

Він ледь не захлинається кавою.

– Хто сказав, що я збираюсь закохуватися?

– Той маленький чорний блокнот, у якому ти щось писав, і твоє обличчя. Твоє широко відкрите обличчя, яке не в змозі обманути, сказало, що ти збираєшся закохатися у мене.

Він знову червоніє, бо червоніти – це його природний стан.

– І чому мені не слід цього робити? – питає він.

– Тому що я не збираюся закохуватися у тебе.

– Звідки ти знаєш?

– Я не вірю в кохання.

– Це не релігія, – каже він. – Любов існує, віриш ти в це чи ні.

– О, справді? Можеш довести?