Він під’їжджає до узбіччя, вмикає аварійку і кладе голову на кермо. Торкається фляжки у внутрішній кишені пальта. Чи відходять люди від такого? Він думає, що ні.

Минуло два роки, але горе не покинуло його, і дуже схоже на те, що не піде, поки не забере в Дональда все. Це вартувало йому шлюбу, здатності усміхатися, нормально їсти, спати й відчувати.

Це вартувало йому здатності бути тверезим.

Саме тому він просто зараз ледь не наїхав на Наташу.

Дональд не знає достоту, що саме намагався сказати йому Всесвіт, забравши єдину доньку, але ось що він зрозумів: ніхто не може визначити ціну втрати усього. І ще дещо: усі ваші майбутні історії можуть бути знищені за одну мить.

Червона Краватка відвертається від мене. Гадаю, він зараз заплаче, і це взагалі безглуздо. Він пропонує купити мені нові навушники. Навіть якщо я дозволю йому це зробити, нові не зможуть замінити ці.

Я отримала їх одразу після переїзду до Америки. Коли тато купував мені їх, він іще був сповнений надії, що йому все вдасться у Штатах. Він досі намагався переконати маму в тому, що те, що ми виїхали з рідної країни, далеко від усіх наших друзів і родичів, зрештою того варте. Він збирався стати успішним. Збирався здійснити американську мрію, про яку мріють навіть самі американці.

Він використовував мене та мого брата, щоб переконати маму. Він купував нам подарунки на виплат – речі, які ми насилу могли собі дозволити навіть за часткової оплати. Якщо ми були щасливі, то, можливо, переїзд був правильним рішенням.

Мені було байдуже, з якого приводу були подарунки. Ці задорогі навушники були моїми найулюбленішими. Мене хвилювало лише те, що вони були мого улюбленого кольору й обіцяли шанувальникам музики якісний звук. Вони були моєю першою любов’ю. Вони знають усі мої секрети. Знають, як сильно я боготворила батька. Знають, що я ненавиджу себе за те, що більше цього не відчуваю.

Здається, минула ціла вічність, відколи я була про нього високої думки. Він був якоюсь екзотичною планетою, а я – його улюбленим супутником. Але він не планета, лише згасаюче світло мертвої зірки.

І я не супутник. Я – космічне сміття, що стрімко летить якнайдалі від нього.

Не думаю, що колись звертав увагу на когось так, як зараз на неї. Сонячне світло проходить крізь її волосся, і через це скидається на такий собі німб над її головою. На її обличчі – тисяча емоцій. Її чорні очі з довгими віями широко розплющені. Уявляю, як довго можна у них вдивлятися. Просто зараз її очі тьмяні, але я точно знаю, що вони яскраві, зі смішинкою. Цікаво, чи зможу я її розсмішити. Її шкіра тепла, сяє коричневим кольором. Її губи рожеві й пухкі, і, мабуть, я задовго їх роздивляюся. На щастя, вона надто засмучена, аби помітити, який я обмежений (і хтивий) придурок.

Вона відводить погляд від зламаних навушників. Коли наші очі зустрічаються, я відчуваю щось типу дежавю, але не про те, що це вже було колись раніше у минулому. Я наче відчуваю щось, що станеться у майбутньому. Я бачу нас постарілими. Облич не розгледіти; я навіть не знаю, де ми й коли це відбувається. Але в мене дивне й щасливе відчуття, яке я не зовсім можу описати. Це наче знати всі слова пісні, та все одно вважати їх прекрасними й дивовижними.

Я підводжуся і струшую з себе пил. Цей день уже не може бути гіршим. Він має зрештою скінчитися.

– Ти стежив за мною? – питаю. Я вередливіша й роздратованіша, ніж маю бути з тим, хто щойно врятував моє життя.

– Блін, я знав, що ти так подумаєш…

– Ти випадково опинився просто в мене за спиною? – я кручу в руках навушники, намагаючись приладнати амбушур, але марно.

– Можливо, мені судилося врятувати тобі життя, – відповідає він.

Я пускаю це повз вуха.

– Гаразд, дякую за допомогу, – кажу, збираючись іти.

– Скажи хоча б, як тебе звуть, – бовкає він.

– Червона Краватко…

– Деніел.

– Гаразд, Деніеле. Дякую, що врятував мене.

– Якесь довге ім’я, – він не зводить з мене очей. Він не збирається здаватися, доки я не представлюся.

– Наташа.

Я думаю, що він знову потисне мені руку, але він натомість ховає руки до кишені.

– Гарне ім’я.

– Рада, що тобі подобається, – промовляю якомога саркастичніше.

Він більше нічого не каже, лише дивиться на мене, трохи насупившись, наче намагається щось зрозуміти.

Зрештою я не витримую:

– Чого ти витріщаєшся на мене?

Він знову червоніє, і тепер уже я розглядаю його. Це весело – дражнити його лише для того, щоб він зашарівся. Мої очі блукають гострими рисами його обличчя. Він класично привабливий, навіть вишуканий. Я дивлюся на нього у цьому костюмі й уявляю, як він у чорно-білій голлівудській романтичній комедії обмінюється з героїнею дотепними жартами. У нього світло-карі глибоко посаджені очі. Чомусь я впевнена, що він багато усміхається. Його густе чорне волосся зібране ззаду у хвостик.

Очевидний Факт: завдяки цьому хвостику він переходить із рівня «привабливий» на «сексуальний».

– Тепер ти витріщаєшся, – каже він мені. Моя черга червоніти.

Я прочищаю горло.

– Чому ти в костюмі?

– У мене співбесіда. Хочеш десь перекусити?

– З якого приводу?

– Співбесіда про вступ до Єлю з його випускником. Я домовлявся заздалегідь.

Я хитаю головою.

– Ні, я питаю, з якого приводу ти хочеш піти перекусити?

– Я голодний? – відповідає він так, наче сам не зовсім у цьому впевнений.

– Гммм, – кажу я. – А я не голодна.

– Тоді кави? Чаю, содової чи фільтрованої води?

– Навіщо? – питаю я, розуміючи, що він не збирається здаватися.

Він знизує плечима, але його погляд упевнений.

– Чому б ні? До того ж я впевнений, що ти зобов’язана мені життям, позаяк я його щойно врятував.

– Повір, – кажу я, – ти не захочеш такого життя.

Ми проходимо два довгих квартали на захід у напрямку Дев’ятої авеню і проминаємо не менше трьох кав’ярень. Дві з них з однієї мережі (ви колись узагалі бачили людину, яка насправді вмочає у каву пончик?9) Я обираю немережеву незалежну третю кав’ярню, бо ми, представники родинного бізнесу, маємо триматися разом.

Усередині всі меблі з червоного та темного дерева, і пахне саме так, як ви уявляєте. Ще тут трохи передають куті меду. Під «трохи» я маю на увазі, що на стіні висять картини, написані олійними фарбами, на яких зображені кавові зерна. Хто знав, що існують портрети кавових зерен? Хто знав, що вони можуть мати такий самотній вигляд?

Тут майже немає люду, і три баристи за стійкою видаються знудженими. Я намагаюся урізноманітнити їхні життя, замовляючи надміру складний напій з кількома шарами, молоком різної жирності, карамеллю і ванільним сиропом.

Баристи все одно видаються знудженими.

Наташа замовляє чорну каву без цукру. Важко не зрозуміти її особистість за цим замовленням. Я ледь не починаю говорити, але потім розумію, що вона може сприйняти мої слова як расистський жарт, а це буде дуже поганим (за шкалою від Поганого до Надзвичайного Поганого, де є Поганий, Відносно Поганий, Помірно Поганий, Дуже Поганий і Надзвичайно поганий) початком стосунків.

Вона уперто хоче заплатити, каже, що це найменше, що вона може зробити. Мій напій коштує 6 доларів 38 центів, і я кажу, що врятоване життя коштує принаймні два складних кавових напої. Вона навіть не посміхається.

Я обираю столик у задній частині кав’ярні, якнайдалі від «знудженої зони». Щойно ми сідаємо, вона дістає телефон і перевіряє час. Мобільний досі працює, попри тріщини на екрані. Вона проводить по них великим пальцем і зітхає.

– Тобі кудись треба йти? – питаю я.

– Так, – відповідає вона й вимикає телефон.

Я чекаю, що вона продовжить, але вона точно не збирається цього робити. Вона виклично дивиться на мене, щоб я розпитав її більше, проте я вже використав свою денну квоту зухвалих вчинків (1 – переслідував симпатичну дівчину, 2 – кричав на колишнього хлопця симпатичної дівчини, 3 – врятував життя симпатичної дівчини, 4 – запросив симпатичну дівчину на каву).