Що все, що сталося з ним, навіть погане, сталося не випадково.

Відколи я дозволив Усесвіту керувати моїм життям у цей Останній День Дитинства, я вирішую не чекати наступного потяга до Тридцять четвертої вулиці. Машиніст сказав шукати Бога. Можливо, він (чи вона – але кого ми дуримо? Господь – однозначно чоловік. Бо як інакше пояснити війни, чуму і стояк уранці?) просто зараз, тут, на Таймс-Сквер, саме чекає, щоб його знайшли. Утім, опинившись на вулиці, я одразу згадую, що Таймс-Сквер – це філія пекла (геєна вогненна мерехтливих неонових вивісок, що рекламують усі сім смертних гріхів). Господь ніколи б тут не зависав.

Я спускаюся Сьомою авеню до своєї перукарні, виглядаючи якогось Знака. На Тридцять сьомій вулиці я помічаю церкву. Піднімаюся сходами і смикаю дверну ручку, але двері зачинені. Мабуть, Господь спить. Я роззираюся навколо. Жодного Знака. Я шукаю щось непримітне, як-от довговолосий чоловік, який перетворює воду на вино і тримає плакат, проголошуючи себе Ісусом Христом, Господом нашим і Спасителем.

Начхати на костюм, я сідаю на сходи. На іншому боці вулиці люди обходять дівчину, яка стоїть, повільно похитуючись. Вона чорношкіра, з величезною пишною зачіскою «афро» і в майже таких само величезних рожевих навушниках – тих, що зі здоровенними амбушурами, які блокують звук (і решту світу також). Її очі заплющені, а одна рука лежить на серці. Дівчина під цілковитим кайфом.

Усе це триває близько п’яти секунд, а потім вона розплющує очі. Озирається, зіщулюється, наче їй соромно, і поспішає вперед. Хай там що дівчина слухала у навушниках, це напевно було таки дивовижно, що вона аж розчинилася посеред вулиці у Нью-Йорку. Я так почуваюся лише тоді, коли пишу вірші, але це може ні до чого не привести.

Я б усе віддав, аби лиш захотіти того життя, якого для мене прагнуть мої батьки. Життя було би простішим, якби я пристрасно бажав бути лікарем. Здається, люди мають пристрасно бажати стати лікарем. Рятувати життя і тому подібне. Але як на мене, у цьому немає нічого такого.

Я дивлюся, як дівчина віддаляється. Вона перекидає рюкзак на плече, і я бачу напис білими літерами на шкіряній куртці: DEUS EX MACHINA 7. «Бог з машини». У своїй голові я чую голос машиніста й замислююся: чи це не Знак?

Взагалі-то я не сталкер, і насправді я не переслідую її. Я тримаю непідозрілу відстань у півкварталу.

Дівчина заходить до крамниці «Платівки Другого пришестя». Я не брешу. Тепер я розумію: це точно Знак, і я серйозно налаштований летіти за вітром. Я хочу дізнатися, куди він приведе.

Я пірнаю у крамницю платівок, сподіваючись уникнути поглядів тих, хто міг бачити мою поведінку посеред вулиці. Я просто насолоджувалася музикою. Щоразу, коли Кріс Корнелл співає «Hunger Strike»8, мене пробирає аж до кісток. Він співає приспів так, наче завжди буде голодним.

Усередині «Другого пришестя» тьмяне світло й пахне пилом та освіжувачем повітря з лимоном, як завжди. З останнього разу, коли я тут була, формат трохи змінився. Раніше платівки були розкладені за роками, а тепер – за музичними напрямками. У кожній секції є свій постер, що визначив епоху: «Nevermind» гурту Nirvana – гранж. «Blue Lines» Massive Attack – трип-хоп. «Straight Outta Compton» гурту N.W.A. – реп.

Я можу провести тут увесь день. Якби сьогодні не було Сьогодні, я б і провела тут увесь день. Але в мене немає ні часу, ні грошей.

Я прямую до секції трип-хопа і помічаю, як у дальньому кутку відділу поп-дів цілується пара. Вони засмоктують одне одного біля постера Мадонни «Like a Virgin», тож я не можу як слід розгледіти обличчя, але профіль хлопця мені дуже знайомий. Це мій колишній, Роб. А його подружка – Келлі, дівчина, з якою він мене зрадив.

З усіх людей саме вони й саме сьогодні. Чому він не в школі? Він знає, що це моє місце. Йому навіть не подобається музика. У голові дзвенить мамин голос: «На все є причина, Ташо». Я в це не вірю, однак має ж бути логічне пояснення усім жахіттям цього дня. Як би я хотіла, щоб Бев була поряд! Тоді я б навіть не зайшла до цієї крамниці. «Старезна нудятина», – сказала б вона. Натомість ми, ймовірно, пішли б на Таймс-Сквер, спостерігали б за туристами, намагаючись вгадати, звідки вони, з їхнього одягу. Німці, як правило, вдягають шорти незалежно від погоди.

Ніби дивитися на те, як Роб і Келлі поїдають обличчя одне одного, було ще не досить гидко, я помічаю, як вона простягає руку, хапає платівку й засовує її між їхніх тіл під свою мішкувату ідеальну-для-крадіжок куртку.

Не. Може. Бути.

Я радше випалила б собі очі, ніж продовжувати дивитися, але я дивлюся. Насправді я не можу повірити в те, що бачу. Вони жадібно поглинають одне одного ще кілька секунд, а потім Келлі знову простягає руку.

– О, Господи, вони огидні. Чому вони такі огидні? – слова вилітають із мого рота, перш ніж я встигаю зупинитися. Як і у моєї мами, у мене є звичка висловлювати думки вголос.

– Вона просто збирається це вкрасти? – питає такий само скептичний голос, як і мій, у мене з-за спини. Я швидко озираюся, аби побачити, з ким розмовляю. Хлопець-азіат у сірому костюмі й сміховинній яскравій червоній краватці.

Я розвертаюся, аби спостерігати далі.

– Хіба тут немає працівників? Хіба вони не бачать, що відбувається? – запитую я радше себе, ніж його.

– Хіба ми не маємо щось сказати?

– Їм? – питаю я, вказуючи на маленьких злочинців.

– Напевно, персоналу.

Я хитаю головою, не дивлячись на нього.

– Я знаю їх, – кажу я.

– Липкі Пальці – твоя подруга? – у його голосі я чую звинувачення.

– Вона – дівчина мого хлопця.

Червона Краватка переводить погляд від крадіжки, що відбувається просто зараз, на мене.

– Як таке може бути? – питає він.

– Тобто колишнього хлопця, – уточнюю я. – Насправді він зрадив мене з нею. – Побачивши Роба, я розхвилювалася більше, ніж думала. Це єдине пояснення, чому я добровільно розповідаю про це незнайомцеві.

Червона Краватка спрямовує погляд на крадіїв.

– Чудова пара, зрадник і злодійка.

Я пирскаю.

– Ми маємо комусь сказати, – говорить він.

Я хитаю головою.

– Нізащо. Сам скажи.

– Наша сила в кількості, – відповідає він.

– Якщо я поскаржуся, це матиме такий вигляд, ніби я ревную і капощу їм.

– А це так?

Я знову дивлюся на хлопця. Його обличчя сповнене співчуття.

– Це типу особисте питання, хіба не так, Червона Краватко? – питаю я.

Він знизує плечима.

– Ми вже почали спілкуватися, – говорить він.

– Ні, – кажу я і знову повертаюся до Роба з Келлі. Роб відчуває мій погляд і дивиться мені просто в очі, перш ніж я встигаю відвернутися.

– А бодай тобі… – пошепки кажу я собі під ніс.

Роб дарує мені свою коронну дурну напівпосмішку й махає. Я ледве стримуюсь, аби не показати йому фак. Як я могла зустрічатися з ним вісім місяців і чотири дні? Як я могла дозволити цьому поплічникові злочину тримати мене за руки й цілувати?

Я дивлюся на Червону Краватку.

– Він іде сюди?

– Ага.

– Можливо, нам варто почати цілуватися абощо, як шпигунам у кіно? – пропоную я.

Червона Краватка рум’яніє.

– Я жартую, – відповідаю, посміхаючись.

Він не каже нічого, просто трохи більше червоніє. Я бачу, як жар заливає його обличчя.

Перш ніж Червона Краватка встигає оговтатись і відповісти, підходить Роб.

– Привіт, – каже він. У нього глибокий голос, заспокійливий баритон. Це одна з речей, які мені в ньому подобалися. Плюс він схожий на молодого Боба Марлі, тільки білошкірий і без дредів.

– Чому ти і твоя дівчина крадете платівки? – втручається Червона Краватка, перш ніж я встигаю відповісти Робу.

Роб підіймає руки вгору й робить крок назад.