«Атже-ж — відповів немало здивуваний граф, — я мало що старший над сімсот літ! Мій батько жив тисяч літ, а вмираючи, зовсім ще не вмирав здитинілим».

Тут знялась правдива буря допитів і оцінок, після якої стало всім ясно, що в означеню віку мумії зайшла груба похибка. З того часу, як мумію зложено в катакомбі Елєйтіас, минуло пять тисяч пятьдесять літ і кілька місяців.

«Моя замітка, — говорив дальше Бекінґем, — зовсім не відносилась до вашого віку в хвили похорону. Я з правдивою приємностю констатую, що ви ще молодий чоловік. В мене було лиш на думці те, як незмірно довго — се ви самі кажете — прийшло ся вам пролежати в асфальті».

«В чім!» — сказав граф.

«В асфальті», — повторив рішучо Мр. Бекінґем.

«А так, починаю здогадувати ся, що в вас на думці. Та в моїх часах послугували ся майже виключно біхльорідом меркурия».

«Але-ж се вже ніяк нам не помістить ся в голові, — сказав д-р Поннонер, — яким чином ви, померши і бувши похованим в Єгипті пять тисяч літ тому назад, остаєте доси в живих і зберегли такий знаменитий вигляд!»

«Най буде й так, як кажете, — відповів граф, — най буде й так, що я вмер. Але-ж се більше ніж певне, що я й доси оставав би в мертвих. Бачу саме, що ви живете ще в дитячім віці ґальванізму; бачу, що ви не в силі ще доконати того, що було таке звичайне в нас, за давних часів. Діло в тім, що я запав був в каталєпсию, а мої найліпші други думали, що я або вже вмер, або певне вмру. От вони й забальсамували мене безпроволочно. Може знаний вам головний прінціп бальсамованя?»

«Ну, — не зовсім».

«Ага! розумію; — співчутя гідна несьвідомість! Та годі мені вдавати ся саме тепер в детайлі. Треба вам лиш пояснити, що в Єгипті «забальсамувати» значило властиво спинити яким-небудь чином всі звірячі функциї, які складають ся на процес житя. Слова «звірячі» уживаю в найширшім значіню, обнимаючи ним так фізичний тривок як і моральний і житєвий. Ото-ж основний прінціп бальсамованя — ще раз те повтаряю — лежав у нас в без-проволочнім спиненю і удержаню в тривкій залежности всіх звірячих функций, що складають ся на процес житя. Одним словом, індівідуум оставало ся в тім самім стані, в якім находило ся в часі бальсамованя. Ну, а що я, на щастьє, належу до поколіня Скарабеїв, так мене, як бачите тепер, забальсамовано живцем».

«До поколіня Скарабеів!» — аж скрикнув д-р Поннонер.

«Так! Скарабей се було знамя або герб вельми знатної, а нечислинної родини патрициїв. Походити з роду Скарабеїв значило лиш: належати до сім'ї що має за знамя Скарабея. Говорю образово».

«Та який тут звязок з тим, що ви живете?»

«Звязок? В Єгипті був загально принятий звичай вибираня з тіла, перед забальсамованєм, нутра і мозку. Один рід Скарабеїв не підлягав тому звичаєви. Не будь я проте із Скарабеїв, в мене не бу-ло-б тепер ні нутра, ні мозку. А без одного і другого якось таки не вигідно жити».

«Правда, правда, — сказав Мр. Бекінґем. — Тепер і здогадуюсь, що всі цілі мумії, які нам доводить ся зустрічати, походять з роду Скарабеів».

«Розумієть ся!»

«А я думав, — озвав ся покірненько Мр. Бекінґем, — що Скарабей був одним з єгипетських богів».

«Одним з Єгипетських... чим?» — скрикнула мумія, зриваючи ся на рівні ноги.

«Богів!» — повторив бувалець.

«Мр. Ґліддоне, я дійсне прямо стовпію з дива, чуючи, що ви верзете, — сказав граф, сідаючи знову в фотели. — Ніякий нарід на земли не знав ніколи більше як одного бога. Скарабей, Ібіс і т.и. були в нас, як і подібні єства в кого иншого, лиш символами, посередниками, при помочи яких ми віддавали честь сотворителеви, надто високому, щоб мож було почитати єго з близька».

Настала хвиля мовчанки. Врешті д-р Поннонер розпочав розмову на ново.

«З того, що ви отеє розповіли виходило-б, що по катакомбах в сусідстві Нілю находить ся може більше мумій з роду Скарабеїв "при житю"».

«Про се не ма тут що й балакати, — відповів граф. — Всі живцем припадково забальсамовані Скарабеї остаються в живих. Деяких, що їх умисне живцем забальсамовано, могли навіть виконавці їх тестаментів призабути, і вони й доси остають ся в гробах».

«Не були-б ви ласкаві пояснити нам, — спитав я, — що ви хотіли сказати словами: умисне живцем забальсамовано?»

«Дуже радо», — відповіла мумія, придививши ся мені добре крізь шкла, — бо я отеє перший раз зважив ся завдати їй питане від себе.

«Дуже радо, — сказав граф. — За моїх часів звичайним віком чоловіка було більше менше вісім сот літ. Мало хто, хиба в наслідок якого надзвичайного припадку, вмирав, не доживши шести сот літ. Мало хто жив теж довше десяти сот літ. Але вісім сот літ вважало ся звичайним віком. Після винайденя описаного мною метода бальсамованя, прийшло нашим фільозофам на думку, що доживаючи до того природного речинця ратами*, можна-б не лиш догодити похвальній цікавости, але й віддати рівночасно важні прислуги науці. Досьвіди виказали наглядно, що в писаню істориї годі було обійти ся без чогось подібного. Якийсь історик, на приклад, проживши пять сот літ, написав з чималим трудом книгу і велів себе старанно забальсамувати. Рівночасно він лишив виконавцям своєї волі, розпорядженє, аби вони постарали ся о те, щоб єго після якогось часу, скажім після пяти або шести сот літ, привернено до житя. Розпочавши після упливу того часу житє на ново, він побачив нехибне, що єго великий твір перемінив ся в рід підручних записок — ніби в літературну арену суперечних здогадів, баламуцтв і межиусобиць цілої ватаги до розпуки доведених коментаторів. Показало ся, що всі ті здогади, які уходили за примітки і поправки, затемнили, перекрутили і закрили первістний текст так основно, що авторови прийшлось глядати своєї власної книжки з ліхтарнею в руці. Після віднайденя не була вона і варта вложеного в неї труду. Переписавши єї цілу, історик першим своїм обовязком уважав: засісти зараз до роботи і справити на основі власного знаня і досьвіду сучасні традициї про епоху, в якій він сам жив. Отсей метод переписуваня і особистого справлюваня, яким послугували ся від часу до часу в ріжних відступах всілякі вчені, не позваляв, щоб наша істория звела ся на звичайну байку».

«Вибачте, — сказав тут д-р Поннонер, кладучи руку на рамя Єгиптянина, — вибачте пане; та чи позволите мені перебити вам на хвилю?»

«Але-ж прошу, пане», — відповів граф, випростовуючись.

«Я хотів лиш завдати вам питанє, — сказав доктор. — Ви згадували про справлюванє традиций самими авторами-істориками, традиций, що відносять ся до їх власної доби; яка часть тих путаниць була пересічно правдива?»

«Бувало так, що та, як ви єї влучна назвали, путаниця, в загалі докладно рівноважилась з подіями, поданими в переписаній істориї. Инакше сказавши, не показало ся ніколи, щоб бодай одна буква не була коли-небудь так в одній як в другій цілком перекручена».

«А скоро тут нема сумніву, — говорив дальше доктор, — що від хвилі вашого похорону минуло найменше пять тисяч літ, то я вважаю певним, що в вашім періоді істория, коли не традиция, здавала собі ще ясно справу з одної квестиї загального інтересу. Маю саме на думці сотворенє сьвіта, що, як вам відомо, мало бути довершене лиш десять тисяч літ тому назад».

«Пане!», — сказав граф Оль-е-мі-стек-ео.

Доктор повторив свою замітку, але аж по довгих додаткових поясненях вдало ся єму учинити єї зрозумілою для чужинця. Він сказав врешті від нехочу:

«Признаюсь, що висказані вами гадки зовсім нові для мене. За моїх часів не довело ся мені почути від кого-небудь такої дивовижної гадки, щоб світ, або коли хочете, мір, міг мати коли-не-будь який початок. Пригадую собі, що раз, і то лиш раз, чув від одного спекулятивною фільозофією занятого чоловіка темний натяк на сотворенє людської породи. Той ужив теж того самого слова, що й ви: Адам, себ то випалений з глини. Очевидно ужив єго в загальнім значіню в ціли означеня самородного зросту на плодючій почві — подібного до зросту тисячів животин иньшого рода — самородного, кажу, зросту пяти великих орд людий, що рівночасно появили ся в пяти окремих і майже рівно-великих частях сьвіта».