«Між Лофоденом а Моском, — кажеть ся в тому описі, — вода буде трийцять і шість до сорока сажнів завглибшки. Та по другім боці, близше до Веру, глибінь меншає так, що навіть не дає свобідного переїзду кораблям, без нараженя іх на розбитє хочби й при найкрасшій погоді. В часі припливу, між Лофоденом а Моском струя вдаряє о беріг з сердитим розгоном. З ревом розгукавого припливу не рівнати ся шумови найголоснійшого і найстрашнійшого водопаду. Гук єго несеть ся кілька миль навкруги. Его нетри чи челюсти такі глибокі і обширні, що захоплеиий ними корабель нехибне провалюєть ся на саме дно, де о скелі торощить ся на кусні. Скоро вода втихомирить ся, кусні корабля випливають на верх. Та хвилі тишини наступають лиш при зміні припливу і відпливу, в погідну пору і тревають всего чверть години, поки гроза не почне постепенно вертати.
В часі найбільшого розгуку струї, коли єї лють скріпить ся підчас бурі, небезпечно наближати ся до неї на норвежську милю*. Човни, яхти і кораблі пропадали в наслідок того, що, несчувши ся, попадали в обсяг єї власти. Нераз теж буває, що валені, надто наблизившися до струї, улягають єї напорови. Годі описати, як вони тогді даром силують ся освободити, як вони ревуть та скиглять. Одного разу медвідь трібував переплисти з Лофодена до Моско. та захоплений струєю пішов на дно. Ревів так, що було єго чути аж на беріг. Пірвані струєю великі пні смерек, та соснові галузи, випливали такі поторощені і покручені, як коли-б були порослі щітиною. Наглядний се доказ, що дно покрите крутими скелями, поміж якими вертить всім на всі боки течія. Що шість годин струя, відповідно до припливу і відпливу, стає то плитша то глибша. Року 1645, в неділю sexagesima* досьвіта, лютувала з таким гуком і з такою силою, що на побережи навіть камінє з домів розсипало ся».
Що до глибини води, то зовсім не розумію, як мож було змірити єї в безпосереднім сусідстві пропасти. Тих «сорок сажнів» відносить ся певно лиш до частини каналу при самім березі Моско, або Лофодів. Глибина в центрі Москоштрому певно без порівнаня більша. На се не треба красшого доказу, як хочби косого погляду у безодню виру з найвисшої скелі Гельзеґґена. Коли я з того шпиля дивив ся на ревучий в низу Флєґетон*, мене прямо сьмішила наївність благородного добродія Йонаса Рамуса, що неімовірними небилицями вважає анекдоти про валенів та про медведя. Для мене було зовсім ясним, що скоро-б найбільший навіть корабель, перепливаючи туди, попав ся в обсяг тії погубної сили, він міг би їй оперти ся так само, як перце хуртовині і мусівби пійти на дно з усім своїм крамом.
Проби поясненя того феномена, що, як пригадую собі, з першу промовляли сильно до мого пересьвідченя, показали ся мені тепер в зовсім иньшім сьвітлі і вже мене не вдоволяли. Загальна гадка така, що той водоворот, подібно як і три менші між островами Феррое, має своє жерело виключно у взаімнім напорі филь, які в часі припливу і відпливу піднимають ся і опадають, вдаряють собою о скелі і кручі і здавлені між ними переливають ся неначе водопад. Чим висше піднимаєть ся струя, тим глибше приходить ся їй падати. А се й причина водовороту або пропасти, що, як відомо з меньших досьвідів, захоплює все з нечуваною силою.
Отеє слова «Британської Енциклопедиї». Кірхер*, і иньші уявляють собі, будьтоби в центрі Мальштрому отвирала ся безодня, що сягає десь дуже далеко, — може й до Ботнійського заливу, як се в однім місци рішучо натякаєть ся. Ся думка, хоч і яка непевна, підходила найбільше під мої здогади в хвили, коли я вдивлявся у Мальштром. Тим то здивувало мене доволі, коли я, висказавши єї провідникову, почув, що вона, правда, найбільше популярна й поміж Норвежцями, але сам він не йме їй віри. Про висше наведену гадку сказав просто, що єї не розуміє. І в сім я з ним вповні згодив ся, бо зовсім понятна на папери, в виду того гуку і тої пропасти вона стає незрозуміла й виходить на просту нісенітницю.
«Тепер ви бачили добре водоворот, — сказав старець. — Коли схочете обійти сю скелю і скрити ся за нею від вітру і реву вод, що аж глушать вуха, розповім вам одну історию, аби знали, що і я можу дещо знати про Мальштром».
Я усадовив ся, так як він бажав. Він почав:
«Був у нас, в мене і в двох моїх братів, колись човен з двома щоглами до сімдесяти тон клажі й на нім ловили ми звичайно рибу коло Веру, між островами, з того боку Моско. На всіх морських шипотах у відповідну пору* ловля риб добра, скоро лиш є в кого відвага зважити ся на неї. Та на всіх мешканців Лофодського побережа лиш нас трох було таких, що пускали ся до згаданих островів і зробили собі з того ремесло. Звичайні місця ловлі риб лежать значно низше на полудни; тамки ловить ся риба цілий день без великого небезпеченьства. Тому й пливуть туди найохотнійше. В місцях, що ми їх собі вибрали, тут висше поміж скелями, ловили ся не лиш ліпші роди риб, але й богато більше, так що в нас часто за день було більше риби, ніж в боязкого рибака призбиралось за тиждень. От і пускали ся ми на ту дійсне розпучливу спекуляцию, — наражуванє житя заступало нам працю, а відвага ставала за капітал.
Човен держало ся в однім заливі на побережи, відси яких пять (англійських) миль в гору. А був у нас звичай користати в часі погоди з пятнайцяти хвилевої тишини, перехапувати ся через сей канал Моско, ген по визше водовороту, а там закидати якір десь коло Оттергольму або Зандфлєзена, де течія не така напрасна, як де инде. Там оставали ми звичайно аж до нової тишини; тогді і піднимали якір і вертали домів. Ми ніколи не пускали ся на таку виправу без прихильного бічного вітру й не маючи певности, що він не устане до нашого повороту. І мало коли в тім перечислювались. За шість років всего два рази прийшло ся нам простояти цілу ніч на якорі із за мертвецької тишини, яка в сих сторонах панує рідко Раз випало нам просидіти тамки трохи не тиждень о смертнім голоді, завдяки бури, що зірвала ся по нашім приїзді й не давала подумати навіть про те, щоб мож було перебрати ся через розбурханий канал. А то було-б нас мимо всякої обережности загнало на отверте море, бо струя вертіла нами з такою силою, що ми врешті раді не раді витягнули якір. Та, на щастє, попались в одну з тих безчисленних поперечних течій, що то нині появляють ся тут, завтра там, і та занесла нас до захищеного від вітру Флімен, де нам пощастилось висісти.
Я і в двайцятій части не вспів би розповісти вам про ті труди, яких ми там зазнали. Там і в погідну пору не дуже то безпечно, та нам в часі самого Мальштрому все щастило ся; ми виминали єго без пригоди. А таки нераз душа була вже на рамени зі страху, щоб не опинити ся там на хвилю перед або по тишині. Часом, коли ми випливали, вітер не був такий сильний, як нам здавало ся. І тогді нам зовсім не так плило ся, як бажало ся; струя не давала кермувати човном. В старшого брата був син літ вісімнайцяти, в мене — два спорі вже хлопці. В таких хвилях вони були-б нам дуже придали ся, чи то при веслах, чи пізнійше, при самій вже ловли. Та самі йдучи на загибіль, ми не мали якось серця наражати і молодих на те небезпеченство — бо, нехай там каже, що хто хоче, небезпеченство тут стравді грозило страшне.
За пару днів мине саме три роки від хвилі, коли се, що вам оповідаю, приключило ся. Було то 10 липня 18... р., а дня того не забуде ніхто в сій части сьвіта. Лютувала тогді найстрашнійша буря, яку небо зіслало доси коли-не-будь на землю. А таки цілий ранок, ба ще й з полудня віяло легким, рівним леготом від полудневого заходу. Сонце сьвітило так ясно, що найстарший між нами моряк не був би зміркував наперед того, що потім наступило
В трійку — я з моіми двома братами, переплили ми коло другої години до островів, і наклали в короткім часі трохи не повний човен добрих риб, що того дня, як ми те всі запримітили, появили ся в значно більшій скількости ніж коли. Сема була саме на моїм годиннику, коли ми підняли якір і пустили ся домів, щоб за тишини перебрати ся через найприкрійшу часть струїі. А тишина — се ми знали — мала тревати до восьмої.
Ми рушили з вітром, який саме зняв ся і мчали ся з ним довший час, не думаючи навіть нро ніяке небезпеченство, бо сподіватись єго дійсно не було найменшої підстави. Аж тут нараз завертає нас вітер від сторони Ґельзеґґена. Пригода вечувана — яка доси не приключила ся нам ще ніколи. Стало нам трохи моторошно. І не знати саме чому. Ми під вітер розпустили вітрила, та филі зовсім не пускали нас з місця. І саме мав я вже порадити, щоб знову закинути якір, коли позад себе оглянувшись, ми побачили цілий овид сповитий хмарами дивної мідної барви, хмарами, що росли з нечувавою скоростю.
