Рівночасно й вітер, що віяв нам в очи, устав і ми серед мертвої тиші почали тиняти ся то сям то там. Все-ж таки не трівало воно так довго, щоб ми мали час застановитись над тим. Не більше як через хвилю захопила нас буря, а в дві хвилі вона затемвила весь овид. В наслідок того, як і в наслідок нависшої імли стало так темно, що ми в човні не могли себе бачити.
Божевільний хиба силувався-б описати гураґан, який тогді зірвав ся. Найстарші моряки в Норвеґії не затямили чогось подібного. Ми постягали були вітрила, ще заки захопила нас буря, але оба наші щогли мов пилкою відтяті відпали по першім напорі. Один з них забрав з собою і мого молодшого брата, що приляг був до него для безпеченства.
Наш човен був найлекшим судном, яке колисалось коли-не будь на водах. Мав зовсім криту палубу і лиш з переду мале віко, що ми єго все перепливаючи через течію розбурханих филь, запирали для безпеченства. Інакше ми були-б пропащі, бувши чималий час цілком під водою. Не знаю, як мій старший брат спас ся. Дізнати ся про се не довело ся мені вже ніколи. Сам я, відіпнявши лиш переднє вітрило, припав до палуби, запер ся ногою о вузку листву край човна, а руками вхопив ся верівки відпередної щогли.
Ведений виключно інстинктом, я зробив те, що міг найліпшого зробити. В переляку ніяк було нагадувати ся.
Кілька хвиль ми, як кажу, були зовсім під водою. Я через цілий той час здержував в собі віддих, та не пускав ся верівки. Коли ж довше годі було вже видержати, я, все ще придержуючись руками верівки, підняв ся на коліна і освободив голову. Тепер наше невеличке судно стрясло ся, як стрясаєть ся собака, вийшовшовши з води і таким чином неначе видобуло ся з филь. Коли я силував ся прокинути з остовпіня, в якім знайшов ся було, трібував зібрати гадки, та розважити, що чинити, хтось сіпнув мене за руку. То був мій старший брат. Моє серце забило радісно, бо я був певний, що він втопив ся. Однак в тій самій хвили вся моя радість перемінила ся в жах, — він притис уста до мого уха і крикнув слово: "Москоштром!"
По вік не знати нікому, які чувства прошибли в тій хвили мою душу. Я затремтів на цілім тілі, як в насильнійшій пропасници. Піймив доволі добре, що він розумів під тим одним словом; знав, що хотів ним сказати. Вітер, що гнав нас тепер наперед, мусів занести нас в Мальштром. Для нас не було ратунку. Знаєте, що, перепливаючи струю напоперек, ми все, навіть в найкрасшу погоду держали ся спорий кусень від водовороту, а надто ще мусіли пильнувати тиші. Тепер, підчас такого гураґану, як отсей, ми гнали просто на вир. Може, подумав я собі, наспіємо туди під час тиші, — в тім ще крихта надії. Та в тій-же хвили прокляв себе за те, що був такий божевільний і в загалі ще міг чогось надіятись. Я знав, що тут ми пропащі, будь ми й на корабли в десятеро більшім.
Між тим перша лють бурі минула ся, а може ми лиш, улягаючи їй, не так сильно вже єї відчували. Все-ж таки море, що здержуване до того часу вітром лежало сумирне, блискуче, розбурхало ся тепер справжними горами филь. Особлива зайшла притім зміна на небі. Навкруги, як далеко скинути оком, воно було чорне як смола. Та тутже, майже над нашими головами, отворила ся прогалина чистого неба, невиданої ясвости і темно-синьої барви, а крізь неї засияв повний місяць сьвітом, якого доси в него не бачилось ніколи. Він осьвітив все, що лиш довкола нас було, найменші подробиці, та — Господи ! — що за страшна картина явилась нашим очам !
Я кілька разів трібував говорити до брата, але гук, не знаю вже відки, набрав такої сили, що він не міг почути ні одного слова, хоч я з цілої сили кричав ему до вуха. Він хитнув тепер головою, і, блідий як смерть, підніс в гору палець, наче-б хотів промовити: "слухай!"
Зразу годі було вгадати, що він має на мисли. Та вмить страшна думка прошибла мою голову. Я виймив з кишені годинник. Він стояв. Я глянув на него до місяця і, заливши ся слезами, кинув єго геть в океан. Він стояв на семій! Ми втратили пору тиші, лють виру була саме найбільша.
Коли човен добре збудований, як слід зрівноважений і не надто обтяжеяий пливе з вітром, филі мов самі розступають ся перед ним, що сильно дивує чоловіка, не зжитого з морем. На се є моряцький вислів: «нести ся». Ну, доси і ми несли ся легко поверх филь. Та нараз одна величезна филя захопила нас з переду і підняла з собою в гору ген-ген, трохи не під небо. Я не повірив би був, що филя може так високо піднятись. І от ми почали спадати чи спускати ся, зсувати ся чи поринати так, що мені зробило ся млісно й голова закрутила ся, неначе-б я у сві падав з вершка якоїсь височенної гори. Та коли ми були на верху, я кинув оком навкруги і досить було того одного погляду. Я в одній хвили піймив ціле наше положенє. Чверть милі перед нами находив ся водоворот Москоштрому, та не того, звичайного Москоштрому, що ви саме глядите на него. як на воду під млинським колесом Коли б не знав був тогді, де ми, і що нас жде, ніколи не пізнав би того місця. На вид єго я мимохіть прижмурив очи з жаху. Повіки самі зліпили ся сильно мов у спазмах.
Ледви чи минули дві хвилі, як ми почули, що води розступили ся і нас покрила піна. Човен малим рухом звернув ся, і стрілою помчав ся в иньший бік. В тій самій хвили глухий гук вод щез зовсім в прошибаючо-голоснім свисті, який — се можете собі уявити — видала-б хиба тисячка пароходів, випускаючи одночасно пару. Ми находили ся тепер серед перстеня піни, що окружає все водорот. Тим то, здавало ся мені, ми леда хвиля з певностю мали пірнути в пропасть, що лиш мріла під нами в наслідок нечуваної скорости, з якою нами довкола неі носило. Човен, бачилось, не заглубляв ся в воду ні трохи. Він банькою гуляв лиш поверх филь. Задня часть єго була звернена в сторону виру; з переду видвів покинутий нами сьвіт океану. Між нами а овидом піднимав ся величезний, подвижний вал води. Може воно видасть ся дивне, але в тій хвили, в самім горлі виру, я відчував в собі більше спокою, ніж тогді, коли ми зближали ся до него. Зрозумівши, що для мене нема ніякої надії, я позбув ся значної части страху, який вялив мене зразу. Мабуть се вже розпука натягнула мої нерви.
Може воно й виходить на самохвальство, та се, що кажу, щира правда. Я почав роздумувати, яка в тім велич, згинути такою смертию, а яким божевільством було-б — дбати о таку дрібницю, як моє особисте житє, в виду того чудового доказу божої могучости. Я певно спалахнув зі встиду в хвили, коли в моїй голові мелькнула така думка. По хвили сам вир збудив в мене зухвалу цікавість. Я відчував прямо бажанє пізнати єго глибінь, хочби й за ціну тої жертви, яка мене ждала. Одно лиш мене гризло, що не буду в силі розповісти товаришам на березі тайн, які доведеть ся побачити. Такі гадки в голові чоловіка серед крайного небезпеченьства — то безсумніву гадки дикі. Я сам нераз потім застанавляв ся, чи від круженя човна довкола виру не завернуло ся мені трохи в голові.
Було тут щось иньше, що помогло мені запанувати над собою: не було власне вітру. Він не міг досягнути нас в тогдішнім положеню, бо вал піни, як самі бачите, лежить значно низше цілого уровеня океана, що піднимав над нами свій високий, чорний, крутий хребет. Скоро ви ніколи не були на мори в часі сильного вітру, не уявите собі, як бентежать душу вітер з імлою. Вони сліплять вас, глушать, давлять, і віднимають всю силу мисли і розваги. Однак тогді нам якось можна було в значній части запанувати над тим чувством — подібно як засудженим на смерть вязням позваляєть ся на всілякі вибаги, недозволені, як довго їх судьба непевна
Неможливо сказати, кілько разів ми облетіли довкола того перстеня. Не пливучи, а летючи, ми кружили так, довкола і довкола з годину і постепенно зближали ся до середини водного валу, потім до краю, єго страшного нутра. Цілий той час я не попускав ся верівки. Брат стояв при кермі. Держав ся невеличкої, порожної бочівки, що сильно до дна прикріплена, була одиноким предметом, якого буря не змела за першим подувом. Коли ми зближали ся до краю пропасти, він випустив бочівку з рук і, припавши до верівки, в смертнім страху силоміць відривав від неї мої руки. Замала була, щоб ми оба могли держати ся єї безпечно. Ніколи не зазнав я прикрійшого чувства, як тогді, коли бачив те єго зусилє, дарма що він робив те без памяти, під виливом несамовитого, божевільногостраху.Я й не старав ся боронити тої точки. Знав, що тут не може се становити різниці, чи держить ся хто чого, чи не держить ся нічого. Я лишив єму верівку, а сам вернув ся до бочівки. Вернути ся не було так трудно, бо човен гонив довкола виру в одностайнім, рівнім темпі, лиш сям і там хитаючись від шаленого колоту над виром. Ледви я займив нове становище, нами кинуло нагле в зад і ми майнули стрімголов у пропасть Я бомкнув ледви "Господи помилуй!" і думав, що вже по всім.
