Чуючи, що мене млоїть від лету в глибінь, я інстинктово приляг до бочівки і зажмурив очи. Кілька хвилин не важив ся отворити іх, ждучи безпроволочної згуби й дивуючись, що ще не надходять хвилі смертної борби з водою. Але плила хвиля за хвилею, — я все ще жив. Вражінє паданя в низ уступило. Повернув зовсім давний рух човна, такий як в перестени піни, з тою лиш різницею, що тепер він був більше повздовжний. Я набрав відваги і ще раз подивив ся на сцену.

Ніколи не забуду чувств страху, грози і здивувавя, з якими глянув кругом себе. Човен, бачилось, висів на-пів боком, мов під впливом маґічної сили, на внутрішній стіні незмірно-широкої дивно-глибокої лійки. Єї, мов зеркала гладкі, стіни можна було взяти за гебан*, колиб не та страшенна скорість, з якою обертали ся, коли-б не той осліпляючо ясний блиск, що бив від них під золотим сяєвом проміня повного місяця, яке з тої згаданої вже прогалини в хмарах сипало ся на чорні стіни, глибоко зазираючи в самі челюсти безодні.

Зпершу зворушенє не давало мені бачити що не-будь докладно. Я відчував лиш загальне вражінє прошиваючої грози. Та лиш трохи отямившись, я інстинктовно подивив ся в низ. Човен лежав на похилій стіні виру так, що я міг дивити ся туди без найменшої перешкоди. Він стояв зовсім рівно — єго палуба йшла рівнобіжно з водною стіною, а стіна була похилена під кутом звиж сорока пяти степенів, так що ми неначе спочивали прямовісно. Мимо того я запримітив, що мені тут руками й ногами приходило ся держати з трудом мало що більшим, ніж на горізонталній поверхни, мабуть в наслідок скорости, з якою нами крутило.

Здавало ся, що промінє місяця прошибає глибокий вир аж до дна.Однак я при густій мраці, що все закривала, не бачив ще нічого докладно. Поверх мраки знимала ся величня веселка, мов та вузка і хитка кладка, що то, як кажуть Музулмани, є одинокою стежиною між часом і вічностю. Та мрака, чи роса, піднимала ся без сумніву з тремтячих величезних стін лійки, що сходили ся в низу. Не берусь навіть описувати зойку, який роздавав ся серед того тумана. Зсуваючи ся з гори, з самого пасма піни, ми спустили ся від-разу спорий кусень в низ, але дальше не зсували ся вже в тій самій пропорциї. Нами носило дальше навкруги і навкруги, не з рівною скоростю, а в шалених рухах і скоках, що раз посували нас лиш на кількасот ліктів то знов довкола повного круга виру. З кождим обігом спадали ми помалу, все ж таки досить значно, в низ.

Розглянувшись по широкім просторі плавкого гебану, по якім ми совгались, я побачив, що не лиш наш човен находив ся в нутрі виру. Показало ся, що так під, як і над нами, кружили кусні суден, великі колоди будівляного материялу, гиляки, в купі з всякими меншими предметами, з кусниками домового знарядя, поломаних скринь, бочок, ведер. Я вже згадав про ту неприродну цікавість, яка заступила в мене первістний жах. Вона, здавало ся, росла в міру, як я зближав ся до своєї страшної судьби. З дивним зацікавленєм почав я тепер приглядати ся всяким предметам, що плили разом з нами. Я певно був непритомний, бо для іграшки трібував обчисляти, що з тих всіх предметів скорше пірне на дно, в піну. Отся соснова гиляка — замітив я, кажучи — пірне певне перша і щезне. Та потім розчарував ся, побачивши, що кадовб голєндерського торговельного корабля випередив єї і пірнув перший. Аж врешті сам факт, що кілька подібних проб скінчилось розчарованєм, збудив мене ряд гадок, від яких мої члени ще раз почали тремтіти, серце бити ся.

Вразив мене так не новий страх, а радше відрадна зірка надії Надія вродила ся по части під впливом спомину, по части визвало єї те, що бачилось. Пригадали ся мені різні пливучі предмети, що захоплені і викинені Москоштромом вкривали побережє Лофодів. По найбільшій части вони були дивно поколені, порозбивані, покручені, прямо поторощені. Та я тямив добре, що були там деякі річи зовсім не знищені. Ріжницю мож було витолкувати собі лиш тим, що всі знищеві предмети були зовсім захоплювані виром, а иньші попадали в вир в таку пізну пору припливу або, попавши туди як не-будь, поринали так помалу, що, заки досягли дна, наступав приплив чи, як випало, відплив. В кождім разі для мене було се понятне, що вони випливали на верх, не зазнавши такої долі як ті, що не в пору попали в вир, або поринали швидше. Я замітив три важні річи. Перше, се загальне правило, що, чим більший був обєм предмету, тим борше він поринав друге, що з двох предметів рівного обєму, одного в виді кулі, а другого якого не-будь иньшого, перший поринав скорше; трете, що з двох предметів рівного обєму, одного в виді циліндра а другого знов якого-не-будь иньшого, циліндер поринав помалійше. З того часу, як я спасся, я не раз говорив про се з учителем нашого округа. Від него й навчив ся уживати слів "циліндер" і "сфера". Він пояснив мені, — те пояснене впрочім випало мені з голови — чому як раз те, що я запримітив, було природно залежним від форми пливучих предметів. Він витолкував мені теж, чому предмет в виді циліндра, попавши ся в вир, ставив більший опір филям, ніж рівно обємистий предмет иньшої форми[2].

Зайшов між тим иньший досадний факт, що в значній мірі потвердив правдивість моїх дослідів і спонукав меве покористувати ся ними. За кождим оборотом минали ми якусь бочку, пень або кусень щогли, підчас як чимало подібних предметів, що при першім погляді в вир, находили ся наоднім уровени з нами, остало ся тепер високо над нами і, бачилось, лиш трохи змінило своє первістне положенє.

Я не надумував ся довше, що почати. Рішив ся привязати себе цупко до бочівки, якої доси держав ся, відтяти еї від палуби і з нею разом кинути ся в воду. Знаками звернуши на себе увагу брата, я вказав ему на пливучі по при нас бочки і всіми силами старав ся пояснити єму, що маю на мисли. Він зрозумів мабуть врешті мій намір, а все таки, потрясши лиш в розпуці головою, не думав попускати ся верівки. Досягнути єго не було способу, а ждати не було коли. Оттим то, після прикрої внутрішної борби я й здав єго на ласку долі, а себе привязав до бочівки мотузєм, що лучило єї з палубою і, ні хвилі не подумуючись, бовтнув собою в воду. Вийшло те саме, чого й сподівав ся. Кінця догадуєтесь мабуть вже хочби тому, що сам я вам отеє розповідаю і ви, знаючи, як я спас ся, бачите мене перед собою живого. Оповідане закінчу коротко. В годину може після того, як я покинув човен, що тимчасом спустив ся значно низше в вир, завертіло ним нагле три чи чотири рази раз по раз. Він пірнув стрімголов на дно, забравши з собою раз на все, мого коханого брата, в хаос і в піну безодні. Бочка, що я був до неї привязаний, спустила ся була мало що низше як до половини віддаленя між дном а тим місцем, де я вискочив, коли нараз в цілім водовороті наступила велика зміна. Похиленє стін величезної лійки меншало з хвилі на хвилю. Сила водовороту слабшала постепенно. Помалу щезла й піна, щезла веселка, а дно лійки неначе стало піднимати ся в гору. Небо було чисте. Вітер устав. На заході сияв місяць. Я знайшов ся на поверхни океана, біля самого берега Лофодена, саме там де був вир Москоштрому. Була вже пора тиші, та на мори після гураґану ще горами піднимали ся хвилі. Мене в мить занесло в течію Москоштрому, а в кілька хвиль я приплив до берега, туди, де бувають рибаки. Якийсь човен видобув мене з води до смерти втомленогого і — дарма що небезпеченство минуло — німого після перебутого страху. Витягли мене мої ровесники, мої щоденні товариші. Та не пізнали мене, так, як коли-б я приходив з країни духів. Моє волосє, ще день тому чорне як у ворона, вже було біле, таке біле, як єго тепер бачите. Кажуть, що й вираз мого лиця був зовсім не той. Я розповів їм свою пригоду, та вони не ймили їй віри. Тепер вам єї розповідаю. І не можу сподіватись, що в вас знайду тої віри більше, ніж у веселих рибаків з Лофодена.

___________________________