От ми й на самім шпили найвисшої кручі. Старець, бачилось, від утоми хвилю не міг добути з себе слова.

«Не давно ще, — промовив згодом, — я міг був провести вас отсею дорогою негірше мого наймолодшого сина. Та, буде тому три роки, приключила ся мені пригода, яка до того часу ніколи ще смертному чоловікови не приключала ся — або якої бодай ніхто ще не пережив, щоб міг єї другому оповісти.

Шість годин того смертного страху, що я єго тогді зажив, зломили моє тіло, мого духа. Вам видить ся, що я дуже старий. Та ні, не так. Досить було одного дня, і то не цілого, щоб сей як вуголь чорний волос перемінив ся на білий, щоб мої члени завяли, а нерви розстроїли ся так, що тремчу при найменшім напруженю, тіни лякаю ся. Чи знаєте! я ледви можу глянути поза сей невеличкий камінь без завороту голови».

«Невеличкий камінь», що на єго крайчику він байдужно ляг був спочити — так, що тяжша половина єго тіла звисала над пропастю, а друга ліктем підперта держала ся край самого стрімкого берега, — той — кажу — «невеличкий камінь», а радше гладкий щовб чорної блискучої скелі, піднимав ся яких пятнайцять або шіснайцять сот стіп понад скалисту, під нами отворену пропасть. Ніщо не спонукало-б мене хочби на дванайцять ліктів наблизити ся до єї берега. Мене на правду так затрівожило небезпечне положенє мого товариша, що я ниць припав до землі, вхопив ся сусідних корчів і не важив ся навіть поглянути в гору на небо. Я даром трібував оперти ся вражіню, будьтоби гора хитала ся в основах від скаженого вітру. Минула хвиля, заки я зважив ся сісти і поглянути перед себе.

«Вам би конче позбути ся сих химер, — сказав провідник, — бо я привів вас сюди, щоб ви краще могли придивити ся сцені, на якій відограла ся згадана мною подія, та щоб вам розказати пригоду саме в виду сего місця.

Ось тут, — говорив він дальше докладним, властивим єму способом, — ось тут ми на самім норвежськім побережи, під шістьдесятим і восьмим степенем північної ширини, в великій північній країні Нордланду, в страшній околици Лофодена*[1]. Гора, що на єї вершку сидимо, зветь ся Хмарна Гельзеґґен. А тепер підойміть ся трохи висше, — держіть ся трави, коли вам голова крутить ся — так! — і погляньте на пасмо піни під нами, на мори».

Я поглянув мов не свій. Побачив далекий простір моря і такі чорні води, що пригадали мені оповіданє нубійського землеписця про mare tenebrarum* — вид такий понурий, що й людська уява не здобудеть ся на жалібнійшу картину. Праворуч і ліворуч, як далеко займити оком, мов грізні береги сьвіта, простягали ся пасма грізно-чорних, стрімких скель, а їх понурі зариси тим яркійше виступали на тлі ясної піни, що з зойком і стонами розбивала о них свою буйно розвіяну гриву. Саме напротив півострова, що на єго вершку ми стояли, виднів на мори малий, пустий остров в віддаленю яких п’яти-шести миль, хоч при розгуку филь, що єго обливали, мож було хиба лиш догадуватись, де він саме лежить; дві милі близше до берега мрів другий менший остров, пустий, дикий і окружений в дальших то близших відступах вінком темних скель

Вид моря на просторі поміж дальшим островом і берегом мав у собі щось незвичайного. Хоч як раз в сторону берега дув такий сильний вітер, що далеко на повнім мори плинучий двощогловець був приневолений опустити вітрила і раз в раз поринав під напором вод, все ж таки не було тут і сліду правильних филь. Був радше якийсь короткий, уриваний, сердитий вир, що, сям і там піднимаючись, гнав то з вітром то знов проти вітру. Піна виступала лиш при самих скелях.

«Отсей, бачите, остров, — почав знову старець,— зветь ся в Норвежців Вер. Сей по середині Моско. Онтой, милю на північ, Амбарен. А там лежать Айлазен, Ґотгольм, Кайльдгельм, Сварвен і Букгольм. Дальше, між Моском і Вером. лежать Оттергольм, Флімен, Зандфлєзен і Штокгольм. Се вірні назви місцевостий. Та чому я вважав потрібним назвати іх, того ні я ні ви не вгадаємо. Чи чуєте що? Бачите яку зміну в воді?»

Ми стояли вже яких десять хвиль на шпили Гельзеґґена, а зайшли сюди від сторони Лофодів, так що не бачили ні крайчика моря, поки з самого шпиля не відкрило ся воно ціле перед нашими очима. Коли старець говорив, я почув голосний гук, мов рев великого стада буйволів на американських степах. В тій самій хвили замітив, що так зване в моряків «колихане» моря перемінило ся під нами в струю всхідного напряму. Через пять хвиль ціле море, аж по Вер, розгукало ся з непоздержним шалом. Та найбільшої сили набрав єго колот між Моском і берегом. Тут широка струя води завертала, ділячи ся на тисячні поперечні течії, закипала нагле божевільним колотом, дула ся, клекотіла, шуміла, кружила в великанських круговоротах і переливала ся на всхід зі скоростю, якої води набирають лиш при стрімких спадах.

В кілька хвиль вид сцени зовсім змінив ся. Ціла поверхня вигладила ся, водовороти щезали один по другім, а дивні пасма піни иоявили ся рівночасно там, де перше зовсім не було іх видко. Пасма ті витягали ся помалу на значну довготу, лучили ся з собою, і притягаючи до себе верткі круговороти, неначе зливали ся в один великий вир. Нагле, зовсім нагле, він появив ся в дуже різких зарисах в крузі більше як милевого прорізу. Беріг круговороту визначав ся широким поясом блискучої піни. Та найменша єї крихта не спадала в горло страшної лійки, а єї нутро, як глибоко засягло око. було гладке, блискуче. Як смола чорні стіни водні, похилені до виднокруга на яких сорок пять степенів, вертіли ся без впину кільцем з шаленим розгоном, а вітер доносив відтам прошиваючий голос ніби крику, ніби стону, якого не видає навіть могучий водопад Ніяґари в своій грізній аґонії.

Гора дрожала в основах, скеля хитала ся. Я припав ниць до землі і в приступі нервового жаху вхопив ся нікчемного зела.

«Се, — сказав я врешті до старця, — се ніщо иньше, як великий вир Мальштрому».

«Так єго часом звуть, — сказав старий, — в нас Норвежців він зветь ся Москоштром від недалекого острова Моско».

Звичайні оповіданя про сей водоворот зовсім не приготовили мене на те, що мені довело ся бачити. Оповіданє Йонаса Рамуса*, з поміж всіх ще може найдокладнійше, не в силі дати найменшого понятя ні про велич, ні про грозу тої невиданої сцени, яка до глибини душі жахом пронимає очевидця. Не можу знати, а якого місця згаданий письменник бачив се і під яку пору, та певне, що ані з вершка Гельзеґґена, ані в часі бурі. Все-ж таки деякі уступи того опису варто повторити для самих подробиць, хоч вони ледви чи зможуть подати слабий образ видовища.