Нікого, звістно, не думаю силувати, щоб дивував ся тому розголосови, якого набрала незвичайна пригода Мр. Вальдемара; було-б чудом, коли-б не набрала єго власне при таких обставинах. Вже й без огляду на бажанє інтересованих, нашим старанєм було, удержати все в тайні перед публикою бодай так довго, як довго не буде в нас нагоди до нового досліду. А мимо всіх наших старань лихе чи пересадне оповіданє подало все до прилюдної відомости, стало ся жерелом не одного прикрого непорозуміня. Ну, і зовсім природно — воно зустріло ся з чималим сумнівом. Тепер я приневолений по свому подати ті факта так, як я іх можу розуміти. Було саме так, як казатиму.

В часі останних трох років квестия месмерізму* нераз вже звертала на себе мою увагу. А три місяці тому назад прийшло мені зовсім несподівано на гадку, що в сериї зроблених доси експеріментів зайшов вельми замітний, а ледви оправданий пропуск: нікого не загіпнотизовано доси in articulo mortis*. Значить, передовсім треба було розслідити: чи серед тих умов істнує яка податливість на вплив маґнетизму; скоро так, то, чи при тім вона змагається, чи слабне; а дальше — в якій мірі, або на як довго може бути смерть впливом маґнетизму здержана.

Не одно там ще лишало ся до виясненя, та згадане вже, найбільше заострювало мою цікавість, головно-ж останнє, з огляду на свої наслідки і значінє.

Коли я розглядав ся за предметом, на якім мав би змогу розслідити сі подробиці, прийшов мені на гадку мій друг, Мр. Ернест Вальдемар, славнозвістний впорядчик видавництва “Biblioteca Forensica” і автор (єго nom de plume Issachar Marx*) переводів Валєнштайна та Ґарґантуї*. Мр. Вальдемар, що зпершу мешкав в Ґарлємі, від 1839 р. був або і є знаний передовсім по поводу своєї нечуваної худощавости. Єго ноги нагадували ноги Джон Рандольфа*. Знали єго теж з єго блідих висків, що сильно визначались при чорнім волосю, яке всі, розумієть ся, брали за перуку.

Єго вдача була незвичайно нервова і робила єго добрим предметом месмеричних проб.

Двома чи трома поглядами я приспав єго без великого труду. За те дальші наслідки, яких я міг сподівати ся з огляду на єго особлившу вдачу, розчарували мене.

Воля єго справді ніколи в повни не була під моєю властию. І з ясновидінєм не вспів я дійти тут до нічого основного. Свої невдачі я приписував лиш єго захитаному здоровлю. На кілька місяців скорше, ніж я познакомив ся з ним, єго лікарі заявили рішучо, що він в сухотах. Він же звик був говорити про свій близький конець спокійно, як говорить ся про те, чого вже не відвернеть ся і не жалуєть ся.

Скоро лиш повисше згадані помисли впали мені до голови, я, розумієть ся, зовсім природно нагадав собі Вальдемара.

Непохитна фільозофия того чоловіка знана була мені аж надто добре; з огляду на него самого я нічим не вязав ся. А рідні, що могла-б ставити мені перепони, в Америці він не мав. Я сказав єму все отверто і — що ви скажете! — він дуже живо заінтересував ся тим. Воно тим дивнійше, що він, охотно тепер жертвуючи свою особу моїм експеріментам, ніколи доси не зраджав симпатий для них. Недуг єго був того рода, що давав можність означити речинець, до якого скінчить ся смертию. Між нами стала остаточно умова, що він покличе мене на яких двайцять чотири годин перед часом, в яким, згідно з заявою лікарів мав умерти.

Звиш сім місяців тому назад, я одержав від самого Мр. Вальдемара звістку:

«Мій дорогий П... Прошу прийти. Д. і Ф. заявили, що мені не жити довше, як до завтра поза опівніч. Час мабуть означений доволі точно. Вальдемар».

Лист був в моїх руках в пів години по написаню. До иятнайцяти хвиль я вже був в комнаті умираючого. Не бачив єго десять днів і аж поблід на вид тої страшної зміни, яку замітив на нім — по такім короткім часі. Єго лице мало цьвіт олова, очи були без найменшого блиску, а висох так, що вилиці прямо продіравили шкіру. Груди в него зовсім запали ся. Живчик* ледви бив. Але якась міра фізичних сил, як і в вельми значній мірі сили ума, ще в него задержались. Говорив виразно, сам заживав якісь ліки і — коли я вступив до комнати — занятий був робленєм записок в нотатці. Д. і Ф. були при нім.

Стиснувши Вальдемарови руку, я взяв тих панів на бік і розвідав ся точно про стан здоровля недужого. Ліва частина легких була від восьми місяців на-пів скостеніла або заскорузла і очевидно для якого-не-будь житєвого ужитку зовсім непридатна. Частина права була в горішній части також на-пів, коли не цілком, скостеніла, а долішня становила одну загноєну масу грузлиці. Зробилось кілька значних ям, а в однім місци сталий приріст до ребер. З правим легким стало ся се сорозмірно недавно. Скостенілість показувала ся незвичайно скоро, — місяць тому ще не було єї зовсім. Приріст був замітний лише від трох останних днів.

Крім сухот добачувалось в недужого аневрізм аорти. Діяґнозу в тім напрямі робили неможливою симптоми скостенілости. По думці обох лікарів Мр. Вальдемар мав умерти на другий день (в неділю), около півночи. А було то саме в суботу о семій годині вечером.

Лікарі Д. і Ф., відходячи від постелі недужого, щоб розмовити ся зі мною, по-пращали ся з ним в посліднє. Вони не мали вже наміру вертати ся, але на мою просьбу прирекли заглянути до недужого другого дня вечером, о десятій.

Після їх відходу я розмавляв свобідно з Мр. Вальдемаром про єго близьку смерть, так само як трохи лиш подрібнійше про намірений експерімент. Він сам ще додавав мені охоти, а навіть виявив нетерпеливе бажанє, щоб єго перевести. Напирав на мене, щоб зараз брати ся до діла. З нами була жіноча і мужеська прислуга, але в мене не було на стільки відваги, щоб самому забирати ся до діла, якого, після чогось наглого, не могли б потвердити більше віродостойні сьвідки. Оттим то я й відложив діло до восьмої години другого вечера. Аж тут надійшов студент медицини Мр Теодор Л-л, з яким я трохи знав ся і вирятував мене з дальшого клопоту. Зпершу в мене був намір ждати на лікарів. Та в виду того, що не було вже хвилі до страченя, бо Вальдемар майже конав, як і з огляду на усильні бажаня єго, я рішив ся приступити до діла зараз. Мр. Л-л згодив ся ласкаво зважати на все, що наступить. На основі єго записок подаю отеє справозданє. Тут ті записки по части наведені дословно, по части в скороченім змісті.

Було ще майже пять хвиль до восьмої, коли я, взявши недужого за руку, попросив єго заявити Мр. Л-л по змозі як найвиразвійше, чи пристає він на те, щоб я спробував тепер загіпнотизувати єго. Він слабим голосом, але зовсім виразно, відповів :

«Так, добре, загіпнотизуйте мене». Безпосередно ж по тім додав: «Бою ся, щоб все вже не було запізно».

Скоро він се сказав, я став потягати рукою в такий спосіб, який — те знало ся вже з досьвіду. — впливав на него найскорше Перший рух моєї руки вздовж єго чола був очевидно успішний. Та як не напружав я всі мої сили, дальшого впливу, аж до кількох хвиль по десятій не мож було замітити. Тогді, згідно з умовою, явили ся лікарі Д. і Ф. Я кількома словами розказав їм про свій намір. В виду того, що недужий вже був в аґонії, вони зовсім не спротивились і я без ва-ганя робив своє дальше, змінивши лиш поперечні рухи на повздовжні, та впяливши свій погляд в праве око хорого.

Живчик не давав ся вже чути. Віддих став уриваний, повтаряв ся що пів хвилі. Таке тревало без зміни трохи не чверть години. І тогді, підчас віддиху, вирвало ся з грудий умираючого природнє, та дуже глибоке зітханя. Уриваний віддих, устав, а радше при тих-же півхвилевих перервах перестав бути уриваний. Члени недужого були студені як лід.

Пять хвиль перед одинайцятою я замітив зовсім недвозначні познаки месмеричного впливу. Шкляний вираз очий став такий штивний, як коли-б хорий вдивив ся в себе самого. Буває таке виключно лиш в гіпнотичнім сні і ніколи не заводить. Після кількох скорих повздожних рухів повіки затремтіли як підчас западаня в сон, а там зліпили ся зовсім. Все-ж таки се мене не вдоволило. Я виконував рухи рукою так довго, поки доволі вигідно уложені члени сплячого не ствердли зовсім. Ноги, а так само й руки, що сиочивали в мірнім віддалеяю від стегон, були випружені, — голова дрібку піднята.