Коли я з тим упорав ся, було вже по півночи. Я попросив притомних, щоб провірили стан, в яким находив ся Мр. Вальдемар. По кількох пробах заявили, що находить ся в незвичайно досконалім стані гіпнотичного сну. Цікавість обох лікарів була сильно подразнена. Д-р. Д. рішив ся зараз остати при недужім цілу ніч, а д-р. Ф. пращаючи ся, прирік явити ся досьвіта. Мр. Л -л. і прислуга лишили ся.

Ми оставили Мр. Вальдемара в повнім спокою менше більше до третої години рано. Коли я зближав ся до него, лежав так самісінько, як тогді, коли відходив д-р. Ф., в тім самім положеню Живчика не було чути. Віддих був легкий — ледви зраджало єго приложене до уст зеркало. Очи були прижмурені природно, члени штивні і зимні як мармур. Досить, що в загалі не був то вид мерця.

Підійшовши до Вальдемара, я, сям і там злегка пересовуючи руку по єго тілі, від нехочу майже стрібував приневолити єго руку до наслідованя рухів моєї руки.

Такі проби доси ніколи ще не удавали ся мені з недужим. Я не мав певне великої надії, щоб і та проба повела ся. І трохи не остовпів, — єго рамя* слабо, правда, але й доволі скоро рухало ся у всіх напрямах, які я означив лиш моєю рукою. Я стрібував розмовитись з ним кількома словами.

«Мр. Вальдемар, — кажу, — ви спите?»

Він не відповів, але я спостеріг дрожанє коло уст. Се спонукало мене повторити питанє раз і другий. За третим разом ціле єго тіло з легка здрігнуло ся, повіки підвяли ся на стільки, що з під них показала ся біла лінія білок. З поміж уст, що порушили ся слабо, ледви чутним шепотом роздали ся слова:

«Так, сплю тепер. Не будіть мене, дайте так вмерти».

Тут я подивив ся на члени. Були штивні як перше. Праве рамя як перше йшло в слід за рухами моєї руки. Я спитав знову:

«Болить вас ще в грудєх, Мр. Вальдемар?»

Безпосередня відповідь була ще тихша ніж перше.

«Не болить, вмираю».

Видалось мені, що не годить ся як раз тепер непокоїти єго. Я й не робив нічого аж до приходу д-ра Ф., що, прийшовши перед самим сходом сонця і заставши хорого при житю, висказав своє безмежне здивуванє.

Взявши до рук живчик хорого і приложивши до єго уст зеркальце, він попросив мене заговорити до сплячого ще раз.

Я вчинив се, кажучи:

«Спите ще, Мр. Вальдемар?2

Як перше, кілька хвиль минуло, заки наступила відповідь. Вмираючий, здавало ся, збирав сили, щоби відповісти. На моє четверте питанє він дуже слабим, ледви чутним голосом промовив:

«Так, ще сплю, конаю».

За порадою, а радше на бажанє лікарів належало полишити Мр. Вальдемара в єго теперішнім очевиднім спокою аж до хвилі смерти. Мала вона — так думали всі — наступити через кілька хвиль. Однак я рішив ся промовити до него ще раз і по просту повторив лиш попереднє питане.

Коли я говорив, в виразі лиця сплячого показала ся замітна зміна. Очи его помалу отворили ся, відкриваючи одні лише білка. Шкіра прибрала в загалі цьвіт трупа, похожий не так на перґамін, як радше на білий папір, а круглі сухітничі пятна, що доси виступали ярко на вилицях, нараз мов згасли.

Кажу «мов згасли», бо їх нагле уступленє ніщо не пригадувало так живо, як під подувом уст згасаючу сьвічку. Рівночасно й горішня губа відстала від зубів, що їх перше закривала, а долішня досить чутно опала, лишаючи широко отворені уста і відслонюючи зовсім набренілий, почорнілий язик.

Мушу припускати, що ні одному з притомних не була чужа гроза скону. Та в тій хвили вид Вальдемара був так над всяке понятє гидкий, що всі до одного відступили ся геть від єго постелі.

Здаєть ся мені, що я дійшов вже до сего місця в оповіданю, де кождий читач улягає рішучим сумнівам. Та я оповідатиму дальше.

Мр. Вальдемар не зраджав вже ні іскри житя. Певні вже, що він помер, ми передали єго опіці прислуги. Нараз на єго язиці дав ся запримітити сильний тремтячий рух. Тревало се може хвилю. В тій-же хвили при віддиху добув ся з отворених і неподвижних уст голос, який описувати хотів би хиба божевільний. Знайдуть ся, правда, два-три прикметники, що їх при такім описі по части й можна-б назвати влучними. Можу сказати на приклад, що той звук був сирий, уривавий, глухий. Але вся гидота єго не дасть ся описати по тій простій причині, що подібних звуків людське ухо доси єще не чуло.

Все-ж таки були там дві властиві тому звукови прикмети, що, як мені тогді здавало ся і ще тепер здаєть ся, можуть дати якесь понятє про его неземний характер. Передовсім здавало ся, бодай мені, що звук приходить зі значного віддаленя або з якоїсь глибокої підземної ями. Дальше він зробив на мене таке вражінє, — справді не знаю, чн висловлю ся ясно, — яке желятиноваті або липкі тіла роблять на змисл дотику.

Се сказано про голос і єго звук. А мушу додати, що під взглядом артикуляциї він був виразний, навіть вельми прошибаючо-виразний.

Мр. Вальдемар відповідав очевидно на завдане єму питане. Я тямлю, питав єго було, чи він ще спить. Він і сказав тепер:

«Так, я спав — а тепер — тепер я вмер».

Ніхто не вспів, ані навіть не трібував, оперти ся тій прошибаючій грозі, яку ті і в той спосіб висказані слова без сумніву викликали. Мр. Л-л (студент) обімлів. Прислуга опустила зараз комнату і не дала ся намовити до повороту. Не хочу навіть описувати читачеви мого власного вражіня. З годину ми заходили ся мовчки, мов німі, коло Мр. Л-л, щоб єго привернути до житя. Скоро він прочуняв, ми взяли ся знову за розсліджуванє стану, в якім находив ся тепер Мр. Вальдемар.

Він був під кождим взглядом такий, як я єго вже описав; лиш зеркальце не зраджувало вже віддиху. Проба пущеня крови з рамени не удала ся. Треба замітити, що той член не улягав вже моїй воли. Я даром силував ся спонукати єго до насдідованя рухів моєї руки. Одинока дійсна познака месмеричного впливу дала ся замітити в дрожачих рухах язика в хвили, коли я завдавав Вальдемарови питанє. Здавало ся, що він силує ся відповісти, але не має вже потрібної енергії. На питаня завдавані єму иньшими він показував ся зовсім не вражливий, хоч я силував ся впровадити всіх зібраних в месмеричні відносини з єго особою. Здаєть ся, я подав вже все потрібне до зрозуміня того стану, в якім находив ся в тій Фазі сплячий. Спроваджено иньшу прислугу. О десятій годині ми з лікарями і Мр. Л-л відійшли.

По полудни ми зійшли ся знову, щоб побачити недужого. Ніщо з ним не змінило ся. Між нами вийшла суперечка на тему, чи будити Вальдемара і чи се можливе. Що з того нічого доброго не вийшло-б, те всі признали згідно. Смерть, або те, що всі звичайно звуть смертию, впливом месмерізму була очевидно здержана. Рівно-ж ясним було для нас, що обудженє Вальдемара прискорило-б лиш єго близьку вже або недалеку загибіль.

З того часу аж до останної неділі, через цілих сім місяців ми сходили ся в товаристві лікарів майже що днини в домі Вальдемара. Цілий той час він оставав в однаковім, описанім вже стані. Прислуга пильнувала єго безпреривно.

Останної пятниці порішили ми перевести експерімент обудженя, або спробувати обудити єго. І саме нещасний мабуть наслідок того останного експеріменту викликав в приватних кружках той гамір, що его приходить ся назвати безглуздими, простими сплетнями.

Щоб отверезити Мр. Вальдемара з гіпнотичного сну, я взяв ся звичайним способом потягати рукою. Та якийсь час було се безуспішне. Першою познакою обудженя було легке звернене зіниць в долину. Ми спостерегли замітну появу. При тім зверненю очий виплила з під повік значна скількість сировиці остро вонючого запаху.

Запропоновано тепер, щоб я, як перше, стрібував впровадити в рух рамя недужого. Проба не вдалася. Тогді д-р. Ф. висказав бажане, щоб недужому завдати яке питане. Я спитав:

«Вальдемаре, чи можете нам сказати, що чуєте, або чого бажаєте?»

Сухітничі пятна виступили на хвилю на лици. Язик затремтів, радше скорчив ся нагле в устах, дарма що щоки остали ся по давному штивні. Дав ся чути описаний вже огидний голос:

«Бога ради приспіть мене скоро, чим скорше або збудіть чим скорше Кажу-ж вам, що я вмер».