Я збентежив ся зовсім. Не знав зпершу, що робити. Трібував зразу приспати єго, але не встигши того вчинити мимо всего напруженя волі, старав ся збудити єго. Я замітив зараз, що се мені вдасть ся, або що бодай мої досліди увінчають ся новим успіхом. І я певний, що всі в комнаті сподівали ся побачити обудженє недужого.

Воно справді було неможливе, щоб хто міг бути приготований на те, що дійсне стало ся пізнійше.

Коли я раз по раз зробив рукою кілька месмеричних рухів, серед криків, що рішучо добували ся з язика, а не з уст недужого, ціле єго тіло нараз, в одній хвили, ще скорше ніж в одній хвили, скорчило ся, розпало ся, прямо попелом взялось під моіми руками.

На постели, перед всіми зібраними лежала купа огидної гнилі!

____________________________

Симпозіон минулого вечера було трохи над сили моїх нервів. У мене був поганий біль голови. Сон морив мене до розпуки. Тим то, замість перевести вечір поза домом, як я ваміряв перше, я порішив, що найрозумнійшим буде, споживши вечерю, покласти ся безпроволочно в постіль.

Убравши по скромній вечери нічну шапку в тій блаженній надії, що не розстану ся з нею аж до наступуючого полудня, я уложив голову на подушці, і, завдяки незакаламученій совісти, запав зараз в глибокий сон.

Все даром! де-ж коли довело ся здійснити людським надіям? Я не вспів був три рази захропіти, як нараз розбудив мене шалений голос дзвоника від улиці, а потім стуканє в двери. Через хвилю я протирав вже очи. Жінка кинула мені під ніс письмо від мого старого друга Др. Поннонера*. Стояло в нім таке:

«Приходи до мене конечнє, мій дорогий, добрий друже, зараз по одержаню отсего письма.Приходи ділити з нами радість. В кінци, по безконечних завзятих переговорах, вдало ся мені узискати від директора мійського музея дозвіл на зробленє дослідів над мумією, — знаєш, яку маю на мисли. Мені вільно розвинути єї, коли схочу і отворити. Буде при тім лиш кількох другів — очевидно і ти. Мумія вже в мене дома; зачнемо розвивати єї нині о одинайцятій годині вечером».

Заки я дійшов до слова «Поннонер», вразило мене те, що я вже як слід витверезив ся. Я вискочив несамовито з постелі, перевертаючи все по дорозі, одягнув ся з поспіхом гідним правдивого подиву і пустив ся що сил було в ногах, до доктора.

В него застав розгорячене з цікавости товариство. Всі ждали мене вельми нетерпеливо. Мумія лежала на столі. Зараз після мого приходу розпочали ся досліди.

Була се одна з тих двох мумій що привіз був Коннонерів свояк, капітан Артюр Себретеш, з гробовища коло Елєйтіяс з лібійскіх гір, ген з поза Теб*, з над горішнього Нілю. Печери в тій околици не такі може величаві як гробовища Теб, але інтереснійші, бо зберегли в собі більше ілюстраций приватного житя Єгиптян. Комната, з якої взято нашу мумію, була, як кажуть, дуже богата на такі картини — єї стіни вкриті були мальовилами, різьбами, а статуї, посуда, і різнородні мозайки сьвідчили о достатках небіщика.

Скарб зложений був в музею, в тім саміськім стані, в якім найшов єго капітан Себретеш. Труни не нарушено. З верхи лиш оглядана через публику, перестояла вона так цілих вісім років. Тепер ми розпоряджали ціліською мумією. А хто знає, як рідко зберігають ся на нашій земли не знищені памятки старини, той відразу пійме, що ми не без причини могли поґратулювати собі тої щасливої нагоди.

Підійшовши до стола, я побачив на нім велику паку чи скриню, трохи не сім стіп* довгу, яких три стопи широку, а з пів-третя стопи заввишки. Скриня була подовгаста, але на труну не подабала. Матеріял видав ся нам спершу деревом сикомори (platinus), та коли єго надтяли, показало ся, що се маса, а властиво зладжений з папіруса papier mâché. Прикрасами були численні мальовила, що зображали похоронні сцени і иньші жалібні хвилі, — а між ними в різних комбінациях повтаряла ся одна ґрупа гієроґліфічних знаків, що без сумніву означала імя покійного. На щастє був між нами Мр. Ґліддон*. Той без найменшого труду відчитав знаки. Вони були по просту фонетичні і виражали імя: Оль-е-мі-стек-ео*.

Досить трудно прийшло ся нам відчинити скриню й не попсувати єї. Та коли се вдало ся, ми натрафили на другу в виді труни, значно меншу як верхна, але впрочім зовсім до неї подібну. Простір між одною і другою був виповнений живицею, що по части змінила барву внутрішної скрині.

Відчинивши єї, — се вдало ся без труду — ми натрафили на трету скриню. Та мала теж подобу труни і не різнила ся від другої нічим, хиба тим що була з кедрини, яка видавала незвичайний, сильно ароматичний запах. Між другою і третою не було ніякого порожного місця, — так щільно обі до себе приставали.

Відчинивши трету скриню, ми відкрили і виймили тіло. Сподівались побачити єго, як звичайно, завитим у льняні паски, а побачили щось в роді коробки, зладженої з папіруса, покритої верствою ґіпсу і грубо золоченої та мальованої. Мальюнки зображали все, що мало звязок з мнимими обовязками душі, єї появи перед всякими божествами в одній і тій самій людській особі, що, по всякій імовірности, мала бути портретом забальсамованого покійника. Від голови до ніг тягла ся прямовісною колюмною напись фонетичними гієроґліфами, що пригадували ще раз єго імя і титули, враз з іменами і титулами єго свояків. Шию обнимав нашийник з поздовжних шклянних коралів всілякої барви, уложених так, що все зображало подобу божеств, хрущів і т.и. Подібний нашийник чи намисто бачилось і в поясі.

Знявши папірус, ми найшли знаменито заховане тіло, від якого не заносило ніякою вонею. Єго краска була рожева. Шкіра була тверда, гладка і блискуча. Зуби і волосє зберегли ся рівно-ж добре. Очи, здавало ся, були вийняті, а на їх місце вставлені шкляні, що були-б дуже гарні і на причуд живі, коли-б не те, що уставлено їх надто рівно. Пальці і нігті були пишно позолочені

По рожевій красці шкіри (епідерми) Мр. Ґліддон пізнавав, що забальсамованя довершено при помочи асфальту. Та коли ми сталевим рильцем надшкрабали єї і одержану тим робом крихту порошку кинули в огонь, нам дав ся чути запах камфори і иньших запашних живиць.

Вельми запопадливо глядали ми звичайних отворів в тілі, якими вийнято нутра, але, на диво, не могли їх найти. Ніхто з нас не знав ще тогді, що не рідко знаходять ся і цілі, не втворювані мумії. Мозок виймало ся звичайно крізь отвір носа, нутро крізь проріз в боці. Тогді тіло голено, мито і солено, потім відкладано єго на кілька неділь, а вже пізнійше наступало властиве бальсамованє.

В виду того, що годі було найти хоч слід якого небудь отвору, д-р. Поннонер вже лагодив інструменти до розтинаня. Та тутже я замітив, що друга вже минула. Всі згодили ся на те, щоб внутрішні розсліди відложити до другого вечера. Саме були ми вже на відхіднім, коли хтось піддав гадку зробити кілька експеріментів зі стосом Вольти*.

Примівши електрику до мумії, що числила найменше три, або й чотири тисячі літ, се був помисл коли вже не дуже розумний, то бодай доволі оригінальний. Ми приймили єго як стій. В одній десятій части поважно, а в девяти десятих жартом приладили ми в ґабінеті доктора батерію і сполучили єї з Єгиптянином.

Після великого труду вдало ся нам якось дібрати ся до деяких частий вискових мяснів, що мали менше камяну пободу ніж инші части тіла. Однак вони получені з дротом не зраджали очевидна ніяких слідів ґальванічного впливу. Та перша проба була для нас справді рішаюча і ми, сьміючи ся щиро з власного нерозуму, казали вже один другому «добраніч». Аж тут мої очи, глянувши припадково на очи мумії, прямо впили ся в них здивовані. Один погляд впевнив мене справді достаточно, що ті очи, які я задля їх тупого виразу взяв був зразу за шкло, були тепер так зажмурені, що з них сьвітив ся лиш малий рубчик білка.