____________________________

Було то в Парижи, в осени р. 18..., одного бурливого вечера, саме по заході сонця. Я сидів з моїм другом К. Авґустом Дюпеном, в єго затишній, невеличкій але богатій бібліотеці, au troisième, Nr. 33 Rue Dunôt, Faubourg St. Germain*. і заживав подвійної роскоші, курячи люльку та пускаючи поводи задумі. Ми просиділи в глибокій мовчанці що найменше годину. Коли-б глянув був тогді хто на нас случайно, подумав би, що ми вдивляємо ся лиш пильно в густі клуби диму, що наповнили собою цілу комнату. Та ні! Я розбирав саме в думці одну тему, що ми про неї того вечера спершу балакали; в мене була на думці подія при Rue Morgue і таємниця, що ослонювала убій-ство Мариї Роже*. Тим то видалось мені чимось незвичайним се, що в тій же хвили відчинили ся двері комнати, пропускаючи нашого старого знакомого, добродія К., префекта париської поліциї.

Ми привитали єго вельми радо. Він на стільки іменно бавив нас, на скільки гідний був погорди. Тай не бачились ми з ним вже кілька літ. Ми сиділи на потемки. Дюпен схопив ся як стій, щоб засьвітити лямпу, але сів знову не засьвітивши єї, скоро гість заявив, що приходить порадити ся з нами, а радше поспитати в мого друга, що він думає про одну урядову справу, яка набавила єго чималого клопоту.

«Скоро та справа вимагає розваги, — замітив Дюпен забираючи ся засьвітити лямпу, — так красше розберім єї потемки».

«Ага, се ще одно ваше "дивацтво"», — сказав префект, котрий привик був називати «дивацтвом» все, що було поза межами єго понятя і сам, розумієть ся, жив серед справдішної юрби «дивацтв».

«Так», — сказав Дюпен, подаючи гостеви люльку і присуваючи вигідний фотель.

«В чім же-ж діло? — спитав я. — Вже ж не в новім убійстві, сподіюсь».

«О, ні, зовсім не та справа. Діло в тім, що справа дійсне сама собою зовсім проста. Не сумніваю ся, що ми й самі дали-б собі з нею раду. Та мені впало на думку, що Дюпенови приємно було-б почути про єї подробиці, тому що все те незвичайно "дивачне"».

«Просте, а дивачне», — сказав Дюпен.

«Ну, так. А радше ні просте, ні дивачне. Діло в тім, що справа спершу видалась нам така проста, а тепер збила нас зовсім з пантелику».

«Може то сама простота справи зводить вас на манівці?»

«Але-ж дурне говорите», — відповів префект, щиро осьміхаючись.

«Може, та таємниця трохи за ясна», — сказав Дюпен.

«А, Господи милосердний! чи чув коли хто таке?»

«Може за очевидна?»

«Га, га, га! га, га, га!.. Го, го, го! — заносив ся сердешним сьміхом наш гість. — Ох, Дюпен, ви напосіли ся нині, щоб мені смерть зробити!»

«Яка-ж се, кажіть, справа?» — спитав я.

«Ну, я вам єї розповім, — відповів префект, пускаючи в задумі густий клуб диму і усадовив ся в фотели. — Розповім вам кількома словами. Та заки пічну, мушу вас остерегти, що та справа вимагає як найбільшої дискрециї. Я втратив би певно становиско, яке занимаю, коли-б розійшло ся, що я еї кому-не-будь виявив».

«Починайте-ж», — сказав я.

«Або ні», — сказав Дюпен.

«Ну, нехай; від дуже високої особи дійшло до моєї відомости, що з королівських апартаментів пропала вельми важна грамота. Хто єї взяв те звістно; тут нема найменшого сумніву. Бачили єї, як брала. Відомо також, що грамота находить ся в єї руках».

«Яким чином відомо?» —спитав Дюпен.

«Промавляє за тим, — сказав префект, — характер грамоти і те що певні наслідки, які мусіли-б наступити, коли-б вона не була вже в руках того, що єї вхопив, не наступають; видко, він покористував ся нею так, як вкінци покористувати ся намірив».

«Старайте ся говорити ясніше», — сказав я.

«Ну, добре! Той лист надає посідателеви на певнім становиску власть незмірного значіня». — Префект послуговав ся залюбки дипльоматичними висловами.

«Ще не все розумію», — сказав Дюпен.

«Ні? Ну! виявленє листу третій особі — назвати єї не можу — наразило-б честь дуже високо поставленої особи. Се дає посідателеви грамоти таку власть над тою знаменитою особою, що єї честь і спокій загрожені».

«Але-ж сила тої власти, — замітив я, — залежить від того, чи знає злодій про те, що окрадений знає про злодія. Хто посьмів би...»

«Злодієм, — сказад префект, — є міністер Д. що зважить ся на все без огляду, чи личить се чоловікови, чи ні. Крадежи довершено не менше ґеніяльно як сьміло. Згаданий лист — коли маю сказати правду — пошкодована особа одержала саме, сидячи в королівськім будуарі. В хвили, коли єго читала, війшла і перебила їй иньша знатна особа, перед якою тій передовсім бажало ся читаний лист укрити. Та не повело ся вкинути єго скоро в шуфляду, треба було лишити єго отвертим на столі. З верхи була правда, лиш адреса, а що змісту не було видко, лист не звернув на себе уваги. Та тут-же входить міністер Д. Єго рисій зір відразу замічає лист, пізнає почерк адреси, бачить збентеженє особи, до якої лист адресований і вгадує єї таємницю. Полагодивши кілька урядових справ, він питомим собі наглим способом виймає лист похожий трохи на той, що про него саме говорить ся, отвирає єго, буцім то читає, а потім кладе єго зараз побіч тамтого. Знову балакає яких пятьнайцять хвиль про публичні справи, а врешті, пращаючи ся, бере зі стола лист, до якого не мав ніякого права. Все те бачив заклопотаний властитель, однак, розумієть ся, в притомности третої особи, що стояла єму над карком, не важив ся звернути на се уваги. Міністер відійшов, лишивши на столі свій лист без найменшої вартости».

«Оттут, — сказав Дюпен до мене, — маєте се, чого, як кажете, треба, щоби власть була повна: сьвідомість злодія про се, що про злодія знає пошкодований».

«Так, — відповів префект, — і таким робом осягнену власть визискано в політичних цілях за останних кілька місяців, до дуже значної границі. Пошкодована особа з кождим днем приходить до глибшого пересьвідченя, що їй конечно треба відзискати лист. Та се, очевидна, явним способом трудно учинити. Доведена врешті до розпуки, вона віддала справу в мої руки».

«І думаю, — сказав Дюпен, — що завзятійшого аґента не лиш бажати, але і уявити собі годі».

«Підхлібляєте мені*, — відповів префект, — та можливе, що такий суд можна про мене й видати».

«Се ясне, — сказав я — що, як ви замітили, лист находить ся ще в руках міністра, бо саме посіданє листу, а не використанє єго дає перемогу. З використанєм єго щезає власть».

«А так, — потвердив префект. — В тім пересьвідченю я й ділав. Першим моїм старанєм було перешукати на скрізь помешканє міністра. А тут найбільша трудність лежить в тім, щоб се стало ся без єго відома. Передовсім остерегли мене перед небезпеченством, яке вийшло-б, коли б ми зрадили перед ним наш намір».

«Атже-ж ви при таких дослідах зовсім au fait*, — сказав я. — Париській поліциї довелось нераз вже перевести щось подібного».

«О, певно! Тому я і не піддаюсь розпуці. Надто ж і звичаї міністра були мені вельми на руку. Єго часто цілими ночами нема дома. Слуг у него зовсім не багато. Вони, в більшій части Неаполітанці з роду, впивають ся дуже легко і сплять далеко від апартаментів свого пана.

Як вам відомо, у мене є ключі, що перед ними не остоїть ся ні одна комната в Парижи. Від трех місяців не було такої ночи, що-б я сам не перевів більшу єї пайку на пильнім перешукуваню готелю Д. Тут на вазі моя честь, а з огляду на глибоку таємницю й нагорода нечувана. Оттим то я й не покинув своїх дослідів скорше, поки не пересвідчив ся, що злодій хитрійший від мене. Мені бачить ся, що я перенишпорив кождий кутик, кождий закамарок дому, де лист міг бути укритий».

«Та чи не може бути і так, — замітив я, — що лист, хоч би він був навіть в посіданю міністра, як нехибне і є, може бути захований де инде, не в єго помешканю?»