– Тепер питання – хто стрибатиме перший?.. – глухим баском питає Федя...

Балонет заговорив своєю рятувальною мовою. Нерухомий і невігласний, він лежав спокійно всередині золотої оболонки і лише нагадував про себе тонким пахом гуми, що окремою трубкою діставалася гондоли. Коли на височині в 87.000 метрів металева оболонка досягла межі свого роздуття, то ніхто не міг сподіватися, що ця оболонка ідеально почне стягатися. Газ був найкращим ковалем для мікронних платівок золотого стопу, та газ не міг зробитися стягачем металу. І перший поштовх вчасно попередив: куля стримала першу «ум’ятину». От чому так міцно сіпнув Федя шнур балонета. І нині балонет робився гумовим парашутом, втягуючи в себе значну частину газу з першої оболонки.

Альтиметр показував хутке зниження. О другій з половиною годині стратонавти опинилися на височині в 47 кілометрів, ще за півгодини на 36. Висоти падали і падали. Удар за ударом падав на нього, і колишня куля являла тепер пом’яту, наче потерту золоту трубу, металевий капшук, що тремтів від міцних поштовхів газу.

Зникали зірки, зникло полярне сяйво. Червона темрява колючих космосфер змінилась на перше потепління кольорової райдуги. Заграло у вікнах гондоли рожеве і жовте світло і нові газові пасати сягнули круглої гондоли, в якій сидів напружений командир стратостата і спостерігав важке коливання далей земних. А ці далі дихали тайфунами, циклонами, і тому Федя, спираючись на маленькі покази приладів, чуттям старого пілота шукав шляхів, теплих щілин, у які він міг би стрибнути, щоб видертись із міцного повітроспаду Кракатау.

Шляхи поставали в газуватому тремтінні низових шарів, що виплітали чудні узори свого повітряного руху, досі незнаного на землі. Він суворими очима поглядав на приготований баласт і розумів, що цього невитраченого баласту не вистачить, що доведеться жертвувати апаратурою, важкими речами, батареями і всім, що стає зайвим на посадці.

– Я не дозволю скидати моїх апаратів, я надто ціную свою працю! – запротестувала молода вчена.

Іна явно оживала. Муть враженого зору повільно зникала з очей і тільки краплисті колючі сузір’я затуляли світ, насуваючись на кожну річ, куди не поглядала Шевченко. З кожною хвилиною очі яснішали й яснішали в неї.

Вона побажала попрацювати на славу, попрацювати, можливо, перед смертю. Її запалила думка розкласти атом свинцю. Вона звірила вольтметри оболонки. Потенціали полюсів кулі, хай пом’ятої, та все ж овальної, показували величезні цифри порядку 39 мільйонів вольтів. Оболонка знову всотала в металічні пори запас енергії, достатній, щоб розв’язати завдання.

Німіючи від гарячково швидкого обліку хвилин, потрібних, щоб завершити операцію, Шевченко повернулась у свій куток, вийняла масивний броньований ящик із наготовленою платівкою свинцю і ввімкнула ланку величезного опору, що гарантувала безпеку експерименту.

На мраморному щитку з масляними умикачами вона побачила плюси і мінуси полюсів. Руки механічно лягли на ричаг...

Мить...і страшні магнітні сили увірвалися всередину броні, не спиняючись, не міліючи, як річка біля прорваної греблі, а, навпаки, стаючи стійкими, могутніми. Пружні кільця атомних поєднань замерехтіли від болючих поштовхів і удаваних розривів, нагрілися до сонячних температур і почали вилучати дрібні іскринки розкладених, як здалося Іні, протонів та нейтронів. Шевченко закричала з радості. На її думку, атом свинцю розклався під напругою в 39 мільйонів вольтів. Летючі іскри, бачені в камері, кажуть про значно більший вольтаж струму, рівного, за підрахунком Іни, 90-100 мільйонам вольтів.

Мурзаєв, як метелик, підлетів до дівчини і сунув свого носа в броньований ящик. Картина червоного сліпучого іскріння вразила його. Крик радості струснув гондолу. Алі спритно схопив олівця і почав записувати показання приладів.

Цифри покірно лягли на папір. Здавалось, все кінчалось гаразд.

Проте, Мурзаєв немов потух, занімів, побачивши на вольтметрі незвичайну цифру. Не вірячи собі, він поморгав очима. Вольтметр не брехав.

– Що з тобою ? – урвала його мовчанку Іна.

– Невже прилад бреше? – висловив сумнів Алі. – За твоєю викладкою тут мусить бути біля ста мільйонів, а вольтметр...

– Скільки ж він показує?

Алі не міг сказати, скільки показував прилад, бо стрілка вольтметра, сконструйована для велетенських цифр, зараз ледве тремтіла біля нуля, рівного 1 мільйону вольтів і двадцяти вольтам. Не марнуючи часу, Мурзаєв увімкнув звичайний вольтметр, і стрілка зразу ж уп’ялась у... 2300.

Це було несподівано! Навіть Федя покинув на хвилину свої спостереження за оболонкою і глянув на прилад.

– Надзвичайно, але факт!.. – пробурмотів він, гублячись у здогадках,

– 39 мільйонів вольтів по розкладі атома мусять дати втричі-вп’ятеро більше... Але жодного разу менше, – запротестувала Іна, гадаючи, що товариші висміюють її експеримент...

Вдруге і втретє прилад показав те саме – 2300 вольтів.

Сталося надзвичайне зменшення моці струму. Це було безперечно. Та ніхто з команди не міг зрозуміти, чому це сталося саме так, а не інакше.

Шевченко розгубилась у здогадах. Мурзаєв блукав із кутка в куток і в урочистому мовчанні вишукував причину нового явища. Таблиці і графіки нічим не помогли.

Федя хмуро подивився на Алі:

– Готуй парашут для твого радіо!.. Будемо викидати за борт!..

Мурзаєв гарячково схопився і почав кріпити на апаратах парашутні пристрої.

– Іно, ще п’ять хвилин і вимикайся!.. – попередив Красін дівчину, що вперто спостерігала «розклад атома свинцю». Вона здригнула, та думки по-старому текли в голові:

– Що це таке?

Сонце велично спускалося з зеніту і косим сліпучим промінням заглядало в ілюмінатори. Зорі давно згасли. Лише пурпурно-синя височінь пливучим прибоєм ішла на них ізнизу, повільно міняючись на незрівняно-чисту блакить. Мурзаєв дав останні телеграми й попросив пеленгувати їхню гондолу.

І сполохана Земля озвалася:

– За всіма даними, вас зносить далеко на південь, і ви прямуєте на Україну!

Федькові брови здригнули і обличчя майнуло сонячним світлом. Таки він виграв час, зборов натиск сріблявих вітрів колючого вулкану Кракатау, вибрав вузеньку смугу теплого фронту, що потяг його з верховин Уральського пасма до теплих чорноземних країв.

П’ять хвилин, призначених Іні, минули. Вона вимкнула контакти і накоротко замкнула полюси.

А сама зірвала бронь із камери і простягла руку за платівкою колишнього свинцю, що грала зараз кристалами нової невідомої речовини.

Шевченко знову опинилась у полоні своєї пристрасті і переживала чергове торжество –

ліквідацію свинцю і перетворення його в щось нове.

Ніщо не завадило їй зробити дві-три маніпуляції, щоб визначити атомну вагу колишнього свинцю.

Вигук зірвався їй із вуст:

– Природа сьогодні вдруге дурить нас... атомна вага не зменшилась, а збільшилась. Федю, а поглянь, скільки тут!..

Іна простягла руку, немов у відчаї. Федя тверезим оком глянув. І немов застиг...

– 246!.. Та такої атомної ваги не існує на світі!..

– Мабуть, прилади брешуть?

Та прилади не брехали... Кристали колишнього свинцю перетворились у нову важелезну речовину і доповнили таблицю Менделєєва, почавши новий нижчий ряд. Подія немов наштовхнула всіх на думку, що в природі існує атомний синтез, хоч досі всіх цікавив атомний розпад, що в природі атомна вага в 239 не є остання і найбільша! Можна цілком припустити, що менделєєвські ряди мають продовження далеко за сотні елементів на величезних сонячних системах типу Канопуса.

Команда від такої звістки наче втратила владу над своїми почуттями.

Після трьох вигуків захоплення і німої насолоди в гондолі залунало:

– Робота світового значення!..