Бібліографічний опис цього видання вміщено в «Літописі Українського Друку», «Картковому репертуарі» та інших покажчиках Української книжкової Палати.

Редактор – Я. Ходченко

Техкер – С. Білокінь

Коректор – В. Вороніна

«Высота, высота – поднебесная,

Глубота, глубота – окиян море».

«Садко»

Рано-вранці вихідного дня прокидається країна, велика країна.

Ще в імлі останніх сновидь, на світанку зимового рання вона кидається в ефір і звучить на цілий світ могутньою кличною сурмою. Її радіохвилі біжать в усі краї і в’яжуть у єдиний вузол кінці ночі і кінці дня.

Раннім-рано, у день спокою підводиться велика країна. Вона включає в ефір потужні антени радіостанцій і іменем Комінтерну гримить у всіх апаратах, рупорах і радіоточках. Це говорить Москва, велика Москва, столиця більшовицьких наступів і колективних безсмерть. Вона звучить паролем ранкової гімнастики. Вона дає наснагу мільйонам м’язів. Музика поринає у височінь і розсипається каскадом дрібних бризків нам усім на здоров’я. Схвильований голос диктора припиняє браві марші і сяючі гімни:

– Товариші!.. Прослухайте екстрений випуск нашої радіогазети!..

Незвичайне втручання породжує тривогу. Ви згадуєте про вічні загрози імперіалістів, про чорний авантюризм лицарів свастики і міркуєте: чи не сунув хто своє свиняче рило в наш радянський город? Чи не війна?..

Але у відповідь звучить м’яке шипіння телевізора. Екран спалахує небаченою картиною. Він блищить блакитним небом, виграває відблисками сонячних блисків на снігу великого поля, сповненого людьми. Галас натовпу вривається до нас, у кімнату, і над головами людської маси починає надуватися якийсь загадковий пухир. Його ще не видно. Він коливається над головами і ховається.

Хтось прохає публіку відійти набік, але натовп гуде і рветься ближче до місця незвичайної події.

– Що таке?.. – запитуєте ви, але диктор поквапливо пояснює:

– Сьогодні, у день ювілейного з’їзду комсомолу, з московського аеродрому вилітає у найвищі шари атмосфери стратостат, збудований на кошти комсомолу. Це – стратостат «Комсомол-1».

Тепер вам усе зрозуміло.

– Яке щастя! Вся країна, вся велика країна Рад, від Сахаліна до Мєнська стає непосереднім глядачем незвичайного відльоту.

Радість каламутить ваш мозок, але ви силою волі заспокоюєте себе і стежите за кінопорохом телевізорних точок, що летять по екрану. Ось вона, ця панорама...

Над головами справжніх глядачів (не думайте, що ви від цього стали фальшивим глядачем) здіймається круглоголовий горб. Міцні канати кріплять оболонку стратостата. Вони безперервно рухаються, підштовхувані зсередини навальним тисненням газу. Чути, як шиплять труби газгольдерів, що підводяться одна по одній до головної кишки «Комсомола». Це шипіння зливається з вигуками захоплень, наказів, виконувань і загальних здивовань. Нервовий дисциплінований натовп кипить. Майнують шусткі постаті червоноармійців із газгольдерної команди. Біжать розпорядники з червоними пов’язками на руках. На широкому майданчику сидить, підпершись, «Комсомол-1». Він ввесь у золотому одязі – оболонка блищить, як червінець.

Ви вдивляєтесь у синяву. «Комсомол» грізно підводиться і похитує своєю грибоподібною головою. Він відтіснює натовп повітряних шарів, що прийшли віддати йому свою блакитну кров. Слоняче стадо газгольдерів помітно відступає.

– Відкрити крани 36 газгольдера! – дзвенить голос начальника команди.

Все вище і вище повзе голова «Комсомола-1». Здивовання пробігає у ваших очах: які маленькі стали люди, що народили стратостат. Вони набагато поменшали, а «Комсомол» ринувся на височінь 60 метрів. Адже це – височінь дніпровських биків на греблі.

– Плигуни, вгору! – І три маленькі людини, ударники аеродрому, вдало зстрибують на стільці допоміжних повітряних шарів. Відштовхнувшись од землі, вони, як жителі Місяця, летять на височінь. І, похитуючись на хвилях навальної рівноваги, тягнуться по збрижах все вище і вище. Вони нахиляють голови до оболонки і слухають її: чи немає де свисту? Тут же вони розправляють золоті крайки пустотливих складок.

Небо світиться і грає сонячним сходом. Воно ледве сповито ріденькою плівкою перистих хмарі «циррус», що загулялись на височині через буйний вітер. Вони непорушні на погляд, ці «циррус», і нікому не навівають підозри.

– Дані метеостанцій – мені!.. – і повне, розпалене морозом обличчя начальника повітряних сил Радянського Союзу, товариша Горячова, випливає на екран.

– Стан атмосфери навколо Москви, за зведенням о сьомій годині тридцять хвилин, бездоганний! – відповідає йому професор Лінецький, швидко вдивляючись у зведення.

– Добре, будіть команду!

Стратостат вигравав. Він потягся на височінь дев’яноста метрів і зовсім прикрив велетенською височиною своїх творців. Люди приклеїлися до землі, як зернинки, кинуті в ґрунт. Над натовпом справжніх глядачів постає золотий блиск особливої, небаченої оболонки. І вас знову вражає багатство кольорових виблисків. Колючі промені благородного металу засліплюють очі. Звідки це, навіщо воно?

Диктор вчасно бере слово й пояснює:

– Останні польоти у стратосферу закінчилися катастрофами. Ніякі каучуконосні матерії не могли зберегти оболонки від розриву на висотах вище 30.000 метрів у незвичайно розрідженому повітрі. Каучук, до того ж, розтоплювався на височинному сонці.

Радянські конструктори взялися розв’язати завдання інакше. Молодий фізик Іна Шевченко на досвіді довела, що є на світі метал, який краще за всі каучуконоси втримує газ, навіть бувши стоншений або роздутий до товщини одного мікрона. Цей метал – золото, цементоване долями міді й срібла. І, отже, ви вперше в світі бачите металеву оболонку першого комсомольського стратостата...

Ви здивовані сміливістю радянських учених і не відриваєтеся від золотого шара.

Раптом телевізорні потоки кольорових точок здригуються. У полі зору урочистий вихід героїв стратосфери. Вони одягнені в електрифіковані комбінезони і черевики з тепломістких металевих платівок. Яскрава блакить костюма, як і золото кулі, засліплюють вас. Герої польоту йдуть упевненою ходою, м’яко згинаючи коліна і риплячи черевиками на сніжаних доріжках.

Їх супроводжують Горячов, Лінецький, Івагін і старі заслужені герої стратосфери –

Прокоф’єв, Годунов, Бірнбаум.

Диктор поволі, переконливо говорить:

– Перший, з розсипаною шевелюрою, блондин, носить ім’я найстарішого ударника Дніпробуду. Він колись топтав бетон у блоках, а тепер, навчений у школі висотного повітроплавання, мріє досягти такої височини, де ще ніхто не був. Це командир стратостата «Комсомол-1», вихованець Прокоф’єва. Вам відоме його ім’я. Це Красін, Федір Іванович.

Ви посміхаєтеся. Вам відоме геройство Феді Красіна, проявлене ним під час закриття гребінки на Дніпробуді кілька років тому. Ви самі з ним працювали і, звичайно, пригадуєте, як він опанував повітроплавство. Диктор називає вам другого героя, що йде поряд з Федею. Це дівчина, років на шість молодша за Красіна. Вона не була учасницею штурмів середнього потоку на Дніпрі, як Федя, не довбала, як третій учасник польоту, чорного золота в підземних шахтах Караганди, вона безперервно навчалася, і двадцяти трьох років закінчила український фізико-технічний інститут з блискучими відгуками. Вона ніколи в радянському житті не знала важкої праці, але зате вона заслужила почесне право бути науковим працівником дисертацією на тему: «Що тягучіше за каучуки».