Вигук гордощів застигає в них на вустах.

– Панорама, але яка панорама!

Увесь низ посмутився голубими стьожками і зовсім не схожий на старе виблискування глибини, коли 90 процентів атмосфери були розтоптані ногами учених ударників. І далі, виблискуючи променями сонця, океан змінив свої фарби. Зміна щільності повітря і кута відбитого світла спричинили феєричне нашарування райдужних променів.

Ось низ. Він палає блакитним шаром дна. Але трохи у простір блакить-повітря рухається і дає легенький прошарок найчистішого зеленого кольору. Цей колір, як найулюбленіший колір Іни, п’янить дівчину. От тут, на височині, треба було показати Жуль Вернові зелений промінь.

– Весна кольорів, справжня весна! – вигукує вона, зовсім забувши про апаратуру і про те, що ці сяючі блакиті дихають смертями вітрів, туманів і циклонів, народження яких бачив мовчазний Федя.

За зеленою камкою, до речі, вигнутою півколом (очевидно, вона охоплює блакитні центри дна), пливуть жовті кола, за ними –

оранжеві, і біля стіни колишнього обрію, абсолютно розмитого світлом, постають яскраві дуги червоних променів. Вони то пурпурні, то малинуваті. І могутнім розмивом увіходять у пурпурну півтемряву чорних висот.

– Так, це –

повна, безперервна райдуга, створена сонцем, блищить у колесоподібних шарах азоту і аргону.

– Тепер прощавай, кисню! – каже Федя. – Ми в царстві азоту...

– ...Яке нас зустріло вогнем, – говорить Мурзаєв і, відчуваючи спеку, швидко скидає комбінезон. Парою несе від нього. Іна наслідує його приклад. Потім, не втрачаючи жодної хвилини, бере нову пробу повітря.

Федя крізь вікно гондоли бачить, як маленький вантажик падає на гострий кінчик скляної рурки і розбиває її, точно й розумно. В рурку вбігає розріджений газ. Мурзаєв умикає струм, і до оголеного краю рурки прихиляється легка плавучка пластина і залютовує її.

– Пробу взято вдало, – радіє Іна.

До 12 годин лишилася одна хвилина.

Стрілка мирно стукає у круглій тиші гондоли. І цей стукіт заражає Красіна дивним гнівом. Це – гнів нервової роботи. Він подібний до вдару батогом. Федя пригадує, що він обіцяв точно о 12 надіслати свого радіолиста, а цей лист ще не готовий, бо не досягнуто найвищої височини, звідки можна рапортувати більшовицькій землі. Гнів ллється в очах, і через червоно-фіолетові промені очі стають показні, полководницькі. Цю зміну помічає Іна, бачить Алі Мурзаєв.

– Алі, увімкни мікрофон, –

густо говорить Федя і сідає біля екрана передатника. Алі клацає важелями і сідає на контроль.

І ось із захмарених кисневих висот збігають живі хвилі. Вони кидаються в ефірну стелю і падають на дно, гостро відбиті шаром Хевісайда. Вся земля чує гордий голос командира «Комсомола»:

«Увага 1 Говорить «Ленін». Чуєте? Я – «Ленін», хвиля 69 сантиметрів! Передайте наше палке вітання великому ювілейному з’їздові комсомолу і наш рапорт з берегів блакитної республіки про те, що його сини опівдні досягли височини 39.700 метрів!

Передайте палкий привіт великому полководцеві СРСР і Комінтерну, любимому вождеві пролетаріату, нашому рідному товаришеві Сталіну! Хай живе ЦК ВКП(б) і ЦК ВЛКСМ!»

З останніми словами дрижить голос нашого Феді. Але ми, вся земля, даруємо це хвилювання і, удаючи справжніх пілотів, відчуваємо тишу повітряної підлоги під своїми ногами, виміряну 39.700-ми метрів. Гучне «ура» рветься з наших горлянок. Воно, звичайно, струшує стіни всіх радіофікованих будинків і гримить біля стартової комісії, що невтомно стежить за польотом. Яка шкода, що цього гучного поздоровлення не чує наша улюбленка Іна Шевченко і її друзі!

«Увага, говорить «Ленін»! – чуємо ми знову на дні повітряному. – Прийняли ваше відповідне поздоровлення. Чутність прекрасна.

Повідомляємо останні спостереження: мікробарометр –

1,76. Температура поза гондолою –

плюс 13, всередині –

29. Нагрів металу на оболонці сягає 97 градусів.

У цій розрядженій атмосфері золото починає розм’якшуватися. Проте розбухання оболонки йде нормально, прошу поглянути в перископ…»

Зелене проміння, багато світліше від попереднього, загорається на сотнях тисяч екранів. Золото світиться кольором весняної трави. Воно палає зелено-смарагдовим вогнем. А ми дивимося й радіємо безумству хоробрих, які летять на в’язких платівках золота, що топиться. Радіємо й тривожимося, а спокійний Красін ричить з занебесся:

«...Космічне проміння зробило новий ступінь, його знову більше, ніж унизу. Команда почуває себе бадьоро і впевнена щасливого спуску. Переходимо на особисті привіти».

Рідні спалахують. Це ж голоси їхніх синів, їхніх чоловіків і батьків гримлять на землі. Вони не відривають очей від екранів, а ми, мимовільні слухачі, уявляємо, як стрибає з радощів маленький синок Федора, як сяє його дружина.

А як гордяться старик Мурзаєв та старуха-казашка, прикипівши до екрана.

«Надається слово Мурзаєву, сивіючому комсомольцеві...»

І почервонілий, як стратосфера, казах з’являється перед екраном.

«Говорю я, Мурзаєв. Товаришу батько і товаришко мати! Ваш вірний син говорить із справжнісінького занебесся. Повідомляю вас, що я чесно виконав вашу просьбу і всі підметки обдер, відшукуючи вашого бога, щоб передати йому стародавній привіт. Виявляється, бог здезертував і навіть забув залишити адресу...»

Ми регочемо з вигадки Мурзаєва. І знову включаються ємні антени небес, і знову шипить смажений мороз на висотних апаратах «Комсомола».

По екрану миготить краплистою електропилюгою жіноче обличчя. Це –

Іна, наша ентузіастка. Посмішка змиває вираз великої втоми і прикрашує її прозорі очі. В очах ураган магнітної заразної радості.

Вона коротка, як ніхто:

– Товариші! Вселюдно і всесвітньо голуба наречена передає свій висотний привіт своєму голубому нареченому.

На землю плине м’яке інтимне світло. Воно іде, як велика радіохвиля, і милує молодих.

«...Товариші, гадаю, ви нам дозволите виключитися на десять хвилин, щоб пообідати. Чекаємо повідомлень про приймання нашого радіо о 12 годин 10 хвилин...»

Але радянська земля, закохана в ударників неба, не хоче розлучитися з улюбленцями навіть на десять хвилин. І виразом колективних бажань гримить титанічна труба станції «Комінтерн»:

«Бажаємо вам приємного апетиту».

Нехай обідає на висоті сорока кілометрів, нехай посьорбає супу з електричних макаронів та поламає зуби над смаженими хмарами! А ми внизу піднімемо дружній тост і виголосимо за своїм обідом гучне ура.

Обідньої пори країна знову вмикає свої приймачі. І у тріскотняві атмосферників, у шумі моторових зумів і трамвайних електробризок знову чує країна міцний голос невтомного Горячова.

Він сповіщає дані атмосфери. Він говорить про те, що з боку Варшави іде циклон, що повітряні маси линуть із хуткістю 20 метрів на секунду на землі й на висоті 40 метрів і про те, що стратостат помітно зносить на схід...

Перисто-слоюваті «цирро-стратус» високо заносять свою снігову долоню над червоною столицею. І золота крапка, досі видна в трубу, зникає в хмарах. Повітря починає жити власним життям і нагадує людям про свої несприятливі якості. Слабенький вітрець тріпає прапор на землі в Москві, а у Варшаві він гуде смерчем і громохко реве у свою чорну трубу. У Стокгольмі він зриває піну і шпурляє хвилі Балтики на крижаний берег. У Ленінграді він кипить морозяним туманом.