– Це, якщо хочете знати, – запевняє диктор, ударник формул і пера. Ім’я їй – Іна Андріївна Шевченко.

Шевченко йде повз екран. Вона піднімає на вас сіро-зелені очі, і ви бачите її обличчя, що стало суворе від винахідницької метушні. Її образ легко запам’ятати. Вона німа паралель говіркому Красіну. До того ж, у неї, єдиної екіпажу, –

на голові пілотський шолом, стовпоподібний, не зім’ятий і, звичайно, тільки-но виданий з комори.

– Третій – старий комсомолець Казахстану, інженер-пілот Мурзаєв Алі.

Родом з Казахстану, з ледве помітною косиною чорних захоплених очей, бадьоро ступає позаду Шевченко, і яскраво-блакитний комбінезон на фоні снігу золотить його мужню постать. Він вимахує пілотським шоломом, зірваним з голови.

– Здрастуйте, товариші публіка, – голосно вигукує Мурзаєв, показуючи зуби.

– Здрастуй, старий наїзнику і пробивачу хмар, – зустрічає його Івагін Терентій, один із секретарів Центрального комітету комсомолу, представник ювілейного з’їзду комсомолу.

– Товариш Горячов, – спалахує раптом Мурзаєв, – який я радий, що нарешті здійснюю свою мрію. Я полечу вгору... туди ген за хмари. У далекі береги, де немає дна, а одне вугільне сонце та блакитний океан. Жив, боровся з ворогом, до партії вступав, за Сталіна, вождя геніальних висот, завжди голосував і мріяв – чи прийде той клаптик часу, коли і я, як Прокоф’єв, полечу в розріз безповітряного простору.

– Ех, ти, безповітряний простір, – перебиває розмову Красін, – про душу свою забув. Пробки «Аудос» поклав учора в гондолу?

– Він з радощів забув! – відгукується юна Шевченко. – Коли б не я...

На перший план виринає Горячов, начальник повітряних сил. Його сухорлява постать, одягнена у шкіряне пальто з сибірським хутром, виблискує гордістю за нових висотних пілотів. Великий ніс горбиться на повороті у профіль, а очі палають хвилюванням за наслідки задуманого польоту.

– Ітак, товариші, ви бадьорі, як ніколи. Відпочинок нагородив вас силою. Прекрасно. Пройдемо до мене на останній інструктаж.

І група блакитних пілотів у супроводі Горячова, Лінецького, Івагіна іде. Знову випливає аеродром з своєю польотною метушнею. Востаннє біжать червоноармійці, ведучи до водопою величезного слона – останній газгольдер.

– Ррр-грр-грр... – влітає у ваш «динамік» гучна луна далеких безхмарних блискавок. Це атмосфера нагадує про себе. І радить не забувати про неї ні радистам, ні пілотам, навіть найрозумнішим, смілим і найспритнішим.

Золотий тулуб «Комсомола» простягся на височінь ста десяти метрів. В’язкі промені штропів спускаються вниз віяльними бризками до опорного кільця.

Цей могутній обруч, оснащений найкращими приладами, застиг у цупких держаках червоноармійських рук. І лише вихрюваті рухи ранкового вітерцю, народженого тягою довкола нагрітої частини, гойдають стратостат.

– Гондолу!.. – кричить начальник старту.

На спеціальнім шиннім візку привозять круглу гондолу. Вона грає срібляним металевим блиском, грає чорними цятками численних приладів. Як мідні риски, розмістилися на ній скляні рурки з паяльним апаратом... Немов знаки оклику, стали термометри в металевих шерегах кабіни.

Верхні люки відкрито.

Хвилина – і опорне кільце приймає на свою опіку висну гондолу. Все готове до відльоту. Тріскотять кіноапарати, знімаючи сцени польотної метушні.

Нервове напруження зростає. Особливо насторожуються комсомольські делегати, студенти повітроплавних інститутів, представники радянської науки. Хвилювання шириться електрично швидко, і могутня хвиля нервової індукції налітає на вас за тисячі кілометрів. Рух припиняється.

Раптом... рідка тиша постає над білим полем з золотою кулею на синьому полотні неба. До стратостата підходять герої польоту: Красін, Шевченко, Мурзаєв. Вони стають поряд гондоли, і секундний змах кіноплівки записує в історію комсомолу цей короткий епізод.

Горячов швидко виймає годинника. Без чотирьох хвилин вісім. О восьмій – зліт. Треба виконувати наказа із сталінською точністю, навіть власний. Лінецький, професор фізики, нервово гладить свою сиву бороду і з захопленням дивиться на свою любиму вихованку Шевченко.

– Ах, як хороше!.. Як чудово!.. Я заздрю вам, мій друже, –

говорить він Іні. – Чому я не комсомолець, щоб полетіти... туди з вами?

Суворе обличчя молодої ученої світлішає і береться яскравим рум’янцем. Голова Іни зводиться вгору і довго, з німим натхненням дивиться у стратосферну блакить!

– Товариші!.. Летіти на «Комсомолі» – та це ж народитися комунаром, значить...

М’яка лірика звучить в її словах. Вона полонена своїм нечуваним щастям, і дрібна сльоза викочується в червоні кутки її очей.

– Я полечу на сорок кілометрів... ні, вище... на п’ятдесят, на шістдесят кілометрів!

І ввесь світ бачить її мрію в гарячих очах. Ввесь молодий комсомольський світ стежить за хвилюванням молодої вченої-дівчини і заздрить... заздрить кревно, по рідному.

– Товариші! – чуєте ви раптовий і, на вашу думку, незвичайно скорострільний голос Івагіна. Секретар комсомолу поспішає сказати своє слово і підносить руку з прапором вгору.

– Ім’ям багатьох мільйонів ваших ленінських братів я передаю вам цей червоний прапор зі єдиною надією, що ви здіймете його на небачені висоти, такі притаманні нашій добі, що ви прославите нашу, по-комсомольському молоду радянську науку. Бажаю вам найкращих успіхів і сподіваюся, що цей червоний прапор, незганьблений ніким, ви повернете нам на землю ще до кінця нашого...

– Грррр... тррр (гримить атмосферний розряд рупора радіоприймача)... надцятого з’їзду. Хай живе ленінський комсомол і його золотий, однойменний із ним стратостат!

– Урра... – і ваш радіоприймач тремтить від вибуху одностайного вигуку. Від могутнього гудіння дрижать неонові нитки блискучих цяток на екрані. Телевізор темнішає, і фарби розпливаються у дикому танку світляних цяток, вишикуваних в дивізії.

Та це на хвилину. Екран знову горить червоною плямою прапора, блакитним комбінезоном Красіна і срібляним сяйвом круглої гондоли. Красін вилазить на опорне кільце і закидає голову назад.

– Товариші!.. Вперше я говорю з такої високої трибуни. Цей прапор, вручений комсомолом, ми знесемо... он туди... Хай живе сталінський політ у темний фіолет стратосфери, яку ми оздобимо нашою червоною більшовицькою зіркою! Урра, чорт забери!

І дружний змах руки і прапора смугує екран двохсотмільйонної країни.

– Гррр... ааа... грррааа... урррараррра!..

Музика, марші, вигуки. Грозове стрибання слів і звуків –

невпинне... І гострий жаль крає ваші груди. Чому ви не справжній глядач, чому ви в цю бойову хвилину не в Москві, не на сніжному аеродромі, разом з делегатами.

Картина: Шевченко швидко влазить у гондолу і зникає в ній. Мурзаєв спішно лізе мотузяним трапом, а Красін діловито згортає прапор і передає його до кабіни.

– Парашути справні ? – витвережує його Горячов.

– Справні, – відповідає командир стратостата.

– Хто вилазить перший на випадок аварії?

– Перша Шевченко, другий Мурзаєв і останній я.

Мурзаєв, готовий зникнути в круглому шлунку гондоли, кидає слова:

– Товаришу публіка і товаришу комсомол, будьте певні – я завжди повідомлю вас радіом, яку хмару ми зажаримо, як якесь порося.

– До побачення, товариші!..

– Віддай поясні!.. – і рота червонарів миттю випускає канати з рук. Стратостат лінькувато смикає своєю головою і першу секунду повільно спливає вгору. І, відчувши волю, він стрибає у височінь. Гондола швидко мчить за ним. Голова Феді меншає ще швидше. І повнокровним підтвердженням його молодого буття гримить з висоти міцний голосина:

– Радянській науці – небесне ура!

– Партії, молоді, світовій революції – ура

– І нашим високим ударним вождям – високе, ударне ура!..

На всю міць гуркотять оркестри. Дибкує у небо «Інтернаціонал», летять шапки, кепі, капелюхи. В’ється змахами рук тонка плівка натовпу на фоні грандіозних висот, куди щохвилини відходить золота куля з срібною вагою.