– Назвати його іннітом, від імені Іна!

– Ні, стратонітом чи енергітом...

– Найкраще – комсомолітом... – закінчив Федя. І повернувся до невсипучої роботи коло керування оболонкою. Він перетворився в стомленого командира, до відповідальності якого додалась честь приставити на землю «комсомоліт», нову речовину, що відкриває нові простори перед металургією, перед народним господарством, не кажучи вже про особливу цінність наукового експерименту.

...Комсомоліт! Який могутній урочистий фінал «Комсомола»!

...Комсомоліт – видіння майбутнього, активний невивчений метал прийдешнього – іде в глибини разом з людьми, що здобули його у зоряних шахтах голубих повітряних країн.

Три шари почуттів лягли на серце Федорові Івановичу: радість з приводу світового відкриття, трагічне усвідомлення хуткого спускання і літунська байдужість до того, що не стосується близької посадки.

Посадка – ось головна його турбота!

Він бачить, як зморщується стара оболонка, як тріпає її вітер і як її все більше і більше виповнює балонет. Сонце скоротило нагрівання гелію. І гелій слухняно стиснувся, витікаючи мікроскопічними дозами із швів і пристроїв кулі.

– Зупинись на цій височіні! – гукнула Іна. – Ми можемо подерти троса і оболонку.

Федя мовчав. Він стежив за грою висотних «циррус» і боявся загубити вірний теплий фарватер і знову опинитися в обіймах холодного циклону.

Він поклав зупинитись і тому відкрив двадцять лантухів баластного піску. Іна вдячно глянула на його бік. Значить, вони спинять хутке зниження, що тривало вже дві години. Теплий подих вирвався в неї з грудей.

В цей час все вимагає напруженої уваги.

І коли б не заспокоювальні жести Феді та Алі, Іна почувала б себе морально покараною. Єдине, що вона змогла, –

це дивитись в апендикс, невідступно стежити за балонетом.

Вона розповідала про все, що бачила в перископі. І ясно, не про зелені чи жовті кольори, а про надування балонета за рахунок першої оболонки. Під ногами йшла колисва. Гондола колихалась. Тривожні розмови між Федею і Алі хвилювали її. Радіоапаратура –

уже за бортом. На черзі – броньована камера, з якою працювала Іна.

Мурзаєв готував нові і нові об’єкти баласту. Альтиметр сповзав усе нижче й нижче. Коли на висотах 12-11.000 метрів заграла спокійна земна блакить, коли стратостат прошив новий ступінь рідких космічних променів, Іна мовчки покинула перископ, підійшла до Феді, натягла міцніше пасма власного парашута і, поклавши палець на стрілку альтиметра, сказала:

– Ось тут ти мене випускаєш на повітря! Я маю значок ГПО третього ступеня і маю на це право...

Федя глянув у суворе обличчя вченої, переконався рішучості Іни і згодився дати їй право першою покинути гондолу. Він почав стежити за барографом. А палець Іни як стояв на цифрі 7.000, так і залишився...

Здавалось, золота оболонка розірвалася. Вона здималася вгору високим снопом горящої пожежі, палаючи в промінні заходящого сонця. Зморшки вкрили овальне тіло кулі, і ніхто тепер не міг сказати, що він певний в неподертості оболонки. Крізь смуги і зморшки стратостата пухким тілом проглядав гумовий балонет, що встиг, завдяки приладам, усотати в себе до 14.000 кубометрів гелію з тих 64.000, що ранком сповнювали золоту кулю. Саме це й рятувало від аварій і рівноважило всю систему.

Команда працювала мовчки. Тільки шерехи піску та свист повітря діставалися середини...

А земля крутилася в блакитній хмарній безодні, бо крутився довкола своєї осі сам «Комсомол». Ясна поверхня де-не-де збаламучених хмар палала від червоного заходу сонця і йшла назустріч гондолі. Коли б не наближення посадки, кожний з трьох учених вмостився б біля вікон гондоли.

А захід палав надзвичайно, і не вгорі, а внизу. Тепловий удар за ударом сипались на «Комсомол». Низове повітря хвилею перекинулось на кулю і засвистіло в тросах і парашутних пристроях. Це, здається, роздерло оболонку, бо гондола різко сіпнулася.

Тоді альтиметр став тремтливою стрілкою на цифру 7.600 метрів. Алі хутко розгвинтив люк гондоли, перевірив парашутний механізм Іни і сунув їй у зуби якусь дивну трубку. Сам узяв таку ж трубку в губи й порадив Феді піти його слідом... Більше Іна не чула і не бачила...

Розпатлана, розвіяна вітрами злетіла Іна на рідні глибини сині. Не сіпаючи кільця парашута, пішла важким каменем униз, а звільнений стратостат натягся, як гума, і похитнувся від поштовху. Молода дівчина розпрощалася з товаришами хутким змахом руки.

Іна падала, і в крутих витках морозяного сальто-мортале рахувала секунди. Цупкими зубами тримала трубку кисневої подушки і непомітно дихала, боячись пропустити той математично точний момент, коли треба розірвати кільце парашута і повиснути на шовковій в’язі гладкого полотна.

Рахувати – як це тяжко! Скільки видержки треба, щоб не рвонути кільця на тридцятому числі замість п’ятдесятого чи сорокового.

Стрибок із горішніх гіндукушівських висот, від ближньої межі стратосфери, переможеної трьома комсомольцями, – справді вартий третього ступеня значка «Готовий до праці й оборони». Рідке повітря свистить, як від кулі. Тіло шалено крутиться довкола однієї осі і коли б не ватний комбінезон, на землю могло прилетіти обморожене тіло завзятої комсомолки.

– 31, 32, 33, – рахує, темніючи, Іна, і хоче рвонути кільце. Та це загрожує небезпекою, бо стратостат може впасти на плечі і зламати напружене коло твого парашута. До того ж у рідкому повітрі нема рації розкривати шовкову парасолю, – її краще надме внизу.

І боячись пропустити хвильку розкриття, Іна розплющує очі і хоче глянути на землю. Та земля крутиться і темне коло раз-по-раз стрибає навколо неї, плинучи в голубому екстазі важкими хмарами і туманами. Темні проколи сузір непорушно стоять в очах і посипають усе чорним зерном.

На 46-ій секунді Іна рішуче рве кільце і скрикує від болю. Пасма шовкових жмутів урізуються в тіло і ледве не ламають кісток. Та біль хутко зникає, і тепла хвиля повітря переможно б’є в обличчя. Велика парасоля парашута, що запалала у вечірньому промінні сонця, стоїть над нею білою каймою і гойдається від напруги.

Білі вовнуваті хмари з пливучими горбами лежать унизу. Косі змахи циклонних гостряків свідчать про бурю, про страшний вітер. Чисте прозоре повітря оточує Іну. Ясна трикілометрова височінь грає озоном, зимовою грозою і ніжні далекі «стратус» покривають її матернім теплом. Іна змерзла. Їй холодно, але почуття щастя плине на серце. Від радості вона починає тихо-тихо сміятись.

Яке щастя, – яка панорама! Вона поміж двох хмар. Низина з усіма її хмарними колодязями, проривами в чорну ущелину невідомої землі зараз палає сліпучою кригою. Хмари горять вогнями віддзеркалень. Пливучі пасма пари смішать Іну. Переживши перші хвилини щастя, вона зводить голову і починає шукати стратостат.

– Що з ним? Що з товаришами, з науковим матеріалом, який вони загребли на подвійному 87-кілометровому шляху?

Сповнена тривоги, бачить вона золоту довгасту кулю з сірим балонетом, з якої виринає «Комсомол»; нагадує вона тепер великий знак оклику з срібляною крапкою внизу. Він блукає у найвищих хмарах і наче горить без кінця. Парашутні полотна колишньої золотої оболонки нерівно коливаються від кривих загнутих униз траєкторій.

Іна стежить за еволюціями «Комсомола». І поки власний парашут спокійно опускає її, стратостат починає знову хутко падати. Сягнувши висот п’яти тисяч метрів, він викидає з себе якусь цятку, що нагадує людину.

– Хто це? Напевне, Мурзаєв, – гадає Іна Шевченко і напружено стежить за рухом обох цяток.

Перша хутко і рішуче падає вниз, перекидаючись, а друга – титанічна проти першої, підводиться вгору і, наче планетарна медуза, ворушить своїм золотим парашутом.

«Комсомол» робить криву, і в той час, як Мурзаєв влітає у пухкий туман хмари, зникаючи з поля зору Іни, стратостат втрачає швидкість падіння й повільно пливе над головою дівчини. Його відносить убік. Іна хоче спостерігати й далі, та різкий вогкий туман охоплює її і вона втрачає всяку орієнтацію. Важкий протяг зимової хмари осипає її сніжинами. Паморозь ураз покриває парашут і комбінезон. Почуття простору і часу зникає.