Система вітрів отримує новий розворот. Вітер кидається вихорами і широким фрезером повзе по землі. Це – справжній циклон і тому старе продування землі змінюється грою повітряних мас. Це йде холодний фронт війною на теплий. Це – температурні хвилі, що повзуть одна на одну, витискують і б’ються між собою, завихрюючись на височині і народжуючи дикі швидкості повітряних мас. На височині вони небезпечні для аеропланів і аеростатів. Вони захоплюють їх у могутні течії захмарних просторів і ламають їх. Могутні повітропади, повітряні Ніагари таять у собі тисячі сюрпризів.

Могутній горішній пасат тікає від холодного фронту і кидається у висоти. Його звуть вітром Кракатау, іменем вулкана, що викинув свої газові маси на височінь 83.000 метрів. Цей вітер пронизує мережу температурних швів землі і народжує прозоре хвилювання висот.

А тим часом з боку Варшави йдуть новини все гірші і гірші. Тиснення падає катастрофічно хутко, і хоч ми знаємо, що наші герої захищені бронею температурних фронтів, –

хвилювання за спуск охоплює мільйони. А станція «Комінтерн» підливає масла у вогонь.

«Товариші короткохвильники, стежте за радіограмами «Леніна».

Магнітні хвилі виповзають з усіх щілин землі і перекошують звичні кути радіоприймання. Циклон ще здалека заносить свій магнітний кулак і, як завжди, роздрібнює овали радіохвиль, розсипаючи навколо тріскотняву атмосферних розрядів. А радіоприймач мовчить, як німий. На блакитному екрані телевізора повзуть білі баранчики московських хмар. Шипить електрофоном репродуктор і рідкі тріски порушують одноманітний зум. Вся країна сидить за приймачами, прикипіла до гучномовців, чекає, а «Комсомол» мовчить.

Даремно Москва кличе його на всі голоси. Кличе настирливо і терпляче. Даремно вона затримує передачу слів і двічі-тричі повторює свій клич; повітряна куля німує. Москва робить інтервали на дві-три хвилини і знову кличе морозну далечінь відгукнутись хоч би словом.

Блакитне мовчання вбиває нас. Ми не віримо у можливість катастрофи, женемо навіть тінь підозри, та тривога стукає якщо не в мозок, то в серце. Що сталося? Чому німує Мурзаєв?

А ефір свистить, хрипить, нявчить від далекострільних настроювань завзятих короткохвильників. В ефірі починається рев подвійного звіринця. Циклон сам собі, а радіосвині теж –

самі собі. Репродуктор шипить од подвійного натиску.

І раптом...

В ефір вмикається чужа хвиля і починає говорити. Але розмова така далека, така зіпсована, що ви розбираєте лише окремі слова. Хтось, захлинаючись від власного ричання, подає свій голос, і лише окремі склади виринають більш-менш пристойно з могутніх тисків магнітної тісноти.

...Ле... гово... омо... Ніомо... Ава... анод... – В’ю... Св’ю... ллю... гррр... кррр, – твердять своє атмосферики. – Що таке, що таке? – кидається країна, велика країна з запитанням.

Але рупори «Комінтерну» відповідають гудінням божевільних хвиль. Невже це хрипке бурмотіння треба розуміти, як сигнал того, що:

– Про зниження говорити не можна.

Ніхто не розуміє, що тут. Аварія в гондолі? Задушення чи просто жахливі жарти магнітних циклонів та вітрів Кракатау, що зривають зв’язок із висотою?

Бурмотіння раптом замовкає, як і почалось. Здається, хтось тонув, боровся з хвилями, що затикали рота. Тепер, хвилі перемогли невдаху, і мертве мовчання запанувало у великому океані.

Тільки «Комінтерн» звучить:

– Я, Земля, прийняла вашу телеграму, просимо повторити...

Та повторення не чути, і чорна колисва ефірних точок, увімкнутих на екран «Комсомола», лине у вас.

Минає двадцять хвилин з хвостиком.

На адресу «Комінтерна» йдуть блискавки з усіх кінців. Московський телеграф гуде від натиску прийнятих телеграм. Тривога набуває різноманітних форм. Товариство французьких стратонавтів лає нас за затрими і:

– Ім’ям людської гуманності просить наказати «Комсомолові» піти на зниження.

А німецька приватна станція (певно, якогось фашиста) надсилає:

– Поздоровляємо з мильним пухирем, що луснув!

Ви закипаєте. Нахабне глузування радіобандита вивертає ваші почуття. Який шантаж! Вони бажають сміятись від самої думки, що наші сміливі товариші загинули на недосяжній височині, розбивши собі лоба. Ледве ви заспокоюєтесь, як вас знову бентежить чудна телеграма якогось ученого норвежця:

– Нагадую колегам із Москви, що за теорією мого земляка Вегарда горішні шари атмосфери складаються з заморожених кристалів азоту і тому дальше підіймання погрожує ударом об скляний ковпак нашої планети.

– ...Який жаль, що цього гемороїда не чує Мурзаєв! Той знайшов би, що відповісти, коли б почув таке. Та мабуть він і чує, тільки не бажає витрачати дорогоцінної енергії на радіо лайку. Він, певно, регоче та веселить цим Іну і Федю.

Він – живий, чорт забери, старий повітряний наїзник.

– А коли живий, то чому мовчить?

Ви замислюєтесь і на очі спливає картина. Роздуту до надзвичайної межі золоту кулю діаметром з півкілометра підхоплено диким вітром Кракатау і в певнім східнім напрямі ударено об скляні кристали азоту. Кристали розпорюють пузо стратостата і гондола з метеорною швидкістю падає в п’ятидесятикілометрову безодню. Вона нагрівається від теплових ударів. Десь за Волгою падає на землю суцільний зливок алюмініту, золота і решток обгорілої гондоли з людьми, що потрапили мимохіть у цей небесний крематорій.

Дика картина погрому! Для науки нічого не зосталось! Ваше серце в крові!..

Ви певні протилежного, та двогодинна мовчанка знищує ваш природний оптимізм.

Ефір мовчить. Мовчить радист Мурзаєв. І як не женеться «Комінтерн» за шматками висотних хвиль, його велетенська антена зостається порожня. Дзвінка тиша лягає на приймачі...

Годинник б’є рівно другу...

«Комінтерн» ще раз просить короткохвильників простежити за хвилею в 69 сантиметрів і припиняє всяку трансляцію розмов Землі з «Леніним». Екран потухає і важка туга опановує вас...

Незнаття!

Це – найганебніша форма пасивного буття, що зараз ніяким чином не може бути перетворене на активне. Як ви не міцні внизу –

«Комсомолові» вам не помогти.

Висота!

Дика висота, що лягла під ноги «Комсомолові». На цій височині все світло – внизу. 99,9 процентів виблисків увійшли у синє дно газового океану. А рештка ледве фарбує темно-червоний фіолет неба з убивчим палючим сонцем. Глянемо навколо в закопчене скло і застигнемо...

Зірки палають тривожно і суворо. Вони втратили свою інтимність і навіть патетична Іна не може надати їм в уяві чогось подібного до ніжного видовища. Це суха ніч – із сонцем у центрі вугільної темряви.

Колючкі зорі, чорт забери! А як іскряться, вирують мільярди піщинок, кристалів. Чумацький шлях спритно вигнув свою шию і дістався самого сонця, що погрожує зараз відважним пілотам. Сузір’я Орла розкрило свої широкі крила над сонцем. Поруч в’ється гадюка, задушена Офіухом. А над сонцем палає титанічний Геркулес, що замахнувся палюгою.

Іна стоїть і, дивлячись у високу баню зоряного неба, слухає пояснення. Федя розкриває перед нею таємниці астрономії.

Мурзаєв дожовує шоколад і прибирає електрокухню. А перед Іною розгорнулась панорама зоряного світу. Ось унизу під сонцем, недалеко від його краю, натяг свій великий лук південний Стрілець. Він націляє не стільки в Скорпіона, скільки в саме світило, що стало йому на дорозі. Іна здригує від думки про страшну височінь і закриває очі.

Та червоний морок фіолетових глибин все стоїть в очах і плине сипучими цятками... Висота! Висота надзвичайна! Більша за п’ятдесят тисяч метрів.

Височінь – невпинна, бо повітряна куля «Комсомола» летить все вгору і вгору до тої точки рівноваги, де сам газ зустріне опір золотого стопу і перестане роздувати оболонку. Екіпаж висотного корабля помітно хвилюється. На такі висоти ніхто не залітав, таких стрибків ніхто до них не робив. Найбільше хвилювання у Мурзаєва. Сполотнілий, він порпається над апаратурою і раз за разом пересвідчується, що вона діє справно, що батареї не виснажились і дають іскри. Але чому не чути нічого з низової землі? Чому жодна їхня телеграма не доходить до адресатів і не сповіщає про новини й таємниці, відвойовані завзятим кораблем у мертвої захмарної природи? Алі радиться з Федею і обидва разом не можуть знайти причини, що спинило обопільний радіозв’язок.