В гондолі панує тиша. Ця тиша нервує Іну і вона готова сама втрутитись у розгляд апаратури, щоб покарати якийсь винний контакт. Але страшна цікавість держить її біля наукових приладів, бо в її голові вже цілком склалося розв’язання проблеми космічною проміння. Вона лише перевіряє свої власні думки і пише, пише на широкому блокноті. А в голові ширяє радісна захватна думка. Вона зворушує її, хвилює і тому нервування Алі та Феді здається їй тільки тимчасовою поразкою, яку так легко виправити, щоб знову йти на штурм небес і, досягши найбільшої височини, почати переможне спускання на Землю, яка зараз палає, наче чужа невивчена планета.

Іна пише і пише... В її записках стільки думки, стільки поезії... Підтверджуються її сміливі гіпотези, які вона захищала в аудиторіях УФТІ і які полетіли потім феєрверком дискусійних статей по всій світовій науковій пресі, і в першу чергу по радянській. Їй завжди здавалося, що звичне обертання земної кулі дає електромагнітний ефект, породжує потоки електричних бур по всіх меридіанах і паралелях і бентежить полюси зайвиною енергії, що перетворилась в картинне полярне сяйво.

Їй здавалося, що турбінне обертання Землі завжди народжувало шари космічного проміння, взаємно зв’язаних з електромагнітною панорамою всієї Сонячної системи. Мало того, височінь шару «косміків» завжди впливала на склад атомного розпаду та синтезу і казала про вік планети...

У Іни багато плодючих думок, припущень, потверджених зараз науковими даними. Вона готова швидше сповістити Лінецькому про те, як вона бажає використати міць космічних шарів – величезний акумуляторний запас енергії – на розклад атома важкого елемента.

Все це великі думки з перспективою наперед. Дівчина переживає виняткову радість і навіть небезпека, що стереже кожний крок стратонавтів, не лякає її. Вона готова повторити свою думку:

– Земля є своєрідний тип турбогенератора, планета, що, як і інші небесні тіла, породжує струми магнітних енергій...

Як добре жити з цією думкою, всотувати її всіма соками юного мозку і передбачати великі перемоги новітньої радянської фізики. Адже титанічні висоти супроводжують вертикальний гін їхнього «Комсомола», стверджують ідейні висоти нових жовтневих поколінь. Тут останні досягнення і перспективний план майбутніх робіт...

Іна пише нотатки і бажає найменший відтінок думки вмістити в простих людських словах. Не припиняючи спостережень і забувшись від захоплення, вона поглядає в ілюмінатор без захисного скла. Вона розкриває очі і зоряна куча без мерехтінь і ліричної глибини встромляється стома жалами в тонкий зоровий нерв.

Іна засліплена. Голкові краплини зоряних уколів стоять в очах. З тихим стогоном відходить вона від ілюмінатора і кілька хвилин нічого не бачить.

– Що з тобою?.. – тривожно питає Федя.

– Там стільки зір, там полярне сяйво... – каже молода вчена і сідає на стілець, розтираючи очі. Попереджені товариші озброюють свій зір спеціальним склом і дивляться на широкий чорний світ, що запалав перед ними густим розсипом колючих зірок і биндами чудного сяйва, яке поточилось у далеких овалах північного краю. Це світло колишеться, грає, перебігаючи жовтими різкими тінями. Прекрасна корона тішить Алі і Федю. Вони не довго милуються видовищем і, побажавши Іні швидше дати лад своїм очам, беруть олівці і вписують спостереження в блокноти. Дівчина чує поскрипування олівців. Мружачи свої засліплені очі, вона диктує те, що вона бачила чистим неозброєним оком.

«На мою думку, космічне проміння і полярне сяйво, яке ми вивчаємо зараз, мають між собою зв’язок, що його можна висловити п’ятою формулою Лінецького...» – пише Федя.

Закінчивши запис фактів, Федя звіряє свої пілотні таблиці. Потім бачить, як унизу вирують перемішані хмари, як люто течуть вітри Кракатау, як бринить атмосфера, і він покладає втекти від ударів циклону вгору.

Вгору! Ось справжнє рятування від вітропадів, від пухнастих кулаків морозних чи теплих повітряних течій. А тим часом атмосфера поверне собі свою рівновагу і це значно полегшить нормальний спуск.

Через те він не здержує кулі від свердління висот...

І куля невтримно мчить вгору до сипучих бинд полярного сяйва...

Нова думка тривожить Мурзаєва. Він ще раз пробує увімкнути апарат і знову пересвідчується, що зв’язок спинений далеким північним сяйвом, яке з далеких країн Арктики простягло свої магнітні стріли і паралізувало телевізори. Великий жаль полосує його серце. У таку незабутню хвилину вони стежать за виграванням полярного сяйва, а його внизу ніхто не бачить, бо екрани великої землі мовчать лише тому, що полярне сяйво спинило зв’язок, тим часом, як золота оболонка (це стало цілком очевидно з вимірів потенціалу оболонки!) зарядилися величезним запасом атмосферної електрики.

І яке щастя, що цей струм сягнув цифри 43 мільйони вольтів за невеликого амперажу. Щастя в тім, що цей струм Іна може скористати для розкладу найважчого елемента, що досі витримував на землі бомбардування струму в 15 мільйонів вольтів, не розкладаючись. Цю величезну напругу стратостат акумулював, прошиваючи своїм льотом температурні і електромагнітні шви радянської землі.

Рвучка нетерплячка мучить старого комсомольця. Алі готовий знищити перепону, що прикувала їхню дорогу Іну до стільця, позбавивши її на якусь хвилину очей. Він запитує, чи варто використати цей висотний струм для розбиття важких атомів, чи краще спробувати скористати його для радіозв’язку, тим паче, що апаратура розрахована на великі напруги, передбачені ще на землі, коли товариші конструювали гондолу. Іна розплющує очі і шепоче нетерпляче і пристрасно:

– Почекай, ось мої очі…А поки увімкни в передатник. Може, струм проб’є магнітну броню, утворену короною полярного сяйва, якщо твої 750 вольтів не впорались із завданням.

І Мурзаєв вмикає передатник в нову сітку – у два полюси, що дротами йдуть до апендикса і до голівки великої золотої кулі. Алі рискує життям так само, як рискнула Іна, забувши про височінь.

Та бажання розшифрувати нову таємницю міцніше за страх. І тому, коли велика іскра запалює балони неонових ламп, розрахованих на збереження апаратури від зайвої напруги, яскраве рожеве сяйво палає в гондолі і біжить мерехтливими бризками.

– Давай сигнал, давай!.. – командує Федя і подає написану радіограму, в якій він сповіщає про нові думки Іни Шевченко і про нові гіпотези, а також про те, що радіозв’язок іде на напрузі в кілька мільйонів вольтів.

Алі читає і грім його голосу потрясає гондолу. Дрібна колисва іде по всіх шпангоутах гондоли. Саме тоді земля почула перші незрозумілі склади: «ово... омо...» і перелякано одсахнулася од приймачів, бо Мурзаєв оглушив її. Тої хвилини апарати завили від навали хвиль.

...Так, це була висота, остання висота, яку здобули наші герої. Це була дика висота, що лягла на плечі «Комсомола». Альтиметр показав рівно 87 тисяч метрів, 87 кілометрів над сніжною зимовою рівниною великої країни, яка чекала переможної посадки.

Навколо яскраво палало сяйво півночі, сяйво Арктики, що своєю короною перетинало вигнуту шию Чумацького шляху і що протистояло колючому Стрільцеві і Геркулесові, який замахнувся палюгою у самім зеніті.

99,9 процента всього світла, всього блиску лежало тепер під ногами стратонавтів на дні газових океанів. І от тоді земля сповістила, що «Комсомол» у дану хвилину пливе над Уральським пасмом.

– Над Уралом? – здивувався Федя. – Та ми не бачимо цього пасма ні звичайним оком, ні в телескоп! Газуватий туман злизав його низенький рельєф!

– Не дивуйтесь, товариші, – подає свій голос Іна, – ми потрапили у вітри Кракатау, і вони тягнуть нас до Сибіру. Я пропоную негайно іти вниз, щоб скористати низовий пасат, – у хвилі теплого фронту повітря, що завжди протидіє холодним фронтам. Нам треба видертись із цього циклону і потрапити в антициклон, бо подув Кракатау занесе нас на гостряки арктичної криги. А звідти повернутись ми не...

Останнього слова вона не встигає сказати, бо гондола здригається і падає вбік, наче маятник. Сполотнілий Федя швидко хапає шнур серединної кулі, шнур балонета, нового хитрого пристрою для вдалих посадок, і тягне його щосили. Балонет розкривається і починає надзвичайно рости, заповнюючи оболонку зсередини і рятуючи її від порушення рівноваги.