Гондола.

Красін стає навколішки і виймає голову з люка, щоб щільно, герметично пригвинтити його. Перед очима стоїть дивне виблискування зимової, припушеної снігом землі. Він засліплений пишністю Москви, вбраної радянської Москви, прикрашеної серією новобудов, палаців культури. Ще миготить в очах скульптурне диблення великого Палацу Рад. Він відбудований зовсім, і кращі твори художників і скульпторів укрили його стіни, плафони, пілястри, кутки. Могутня постать незабутнього вождя вп’ялася з низину небо і, як маяк, охороняє червону столицю. На нього, на великого Леніна, дивився Красін, прощаючись – можливо, назавжди – з людьми, з теплом колективного буття.

А тяжко було відірватися від неї, Москви, прокопаної лопатами екскаваторів, просвердленої тунелем метробуду, помережаної жмутами нових магістральних вулиць. Адже вона димилася Могесом, двома новими теплоцентралями, націлялася гарматними дулами заводських труб, нагромаджувалася сірими цехами велетнів радянської індустрії. Адже там – друзі, товариші, тепло низів, приємна метушня колективних битв. І там, унизу, покришені нині височиною, лишилися його маленький син і молода дружина... Вони ж на стратодромі дивляться на нього і чекають його привіту.

Зітхнувши, Красін мружить очі. Треба розвіяти радісний острах сліпучої землі.

Федя згадує про свої обов’язки раніше, ніж перевірити роботу своїх товаришів. Люк він загвинтив досить міцно. Значить, тепер треба перевірити перші записи приладів, замурованих у товсті прошарки стіни. Барограф повзе вгору синьою стрілкою, ніде не зламаною. Термограф, зазираючи через скло зовні, не відстає од свого пружинного колеги. Він чітко заносить на паперову стьожку лінію зенітного морозу. Газометр головного балона, золотої повітряної кулі, застиг на цифрі 64.000 кубічних метрів. Гелій нині підносить їх вгору і вгору.

Другий газометр поки що мовчить. Настане його час заговорити мовою цифр при спусканні. Красін зазирає у перископ, що веде всередину стратостата, і бачить чорну темряву.

– Чудово! Оболонка ціла.

Словом, Федя оглядає свій такелаж і переконується, що його пілотне господарство перебуває в доброму стані на випадок найвищих підйомів і на випадок всіляких аварій при спусканні. Єдине, на чому він затримує свою увагу, – це допоміжні таблиці різних розрахунків розширення газу на даних тисненнях, з питань ковкості і в’язкості того золотого стопу, з якого збудована перша у світі металева оболонка.

8 годин 03 хв. – висота – 00 метрів.

8.07 – висота 2200 метрів.

8.15 хв. – висота 5100 метрів, тиснення – 411 мм.

Журнал сповнюється серією цифр і стає схожий на бланк справжнього морського корабля, на якому ретельний капітан веде свої судові записи. Думки Феді абсолютно спокійні. Хвилювання, яке охопило його під час промови, швидко втихомирилося, як тільки він попрощався з землею.

Єдине, за що він шкодує, так це про відсутність часу стати до ілюмінатора гондоли і милуватися з грандіозної блакиті. Перекошуючи очі, він бачить, як липко вп’ялася в шибку Іна Шевченко і як блищать її очі. Їй можна позаздрити. До висоти 25.000 метрів вона майже вільна.

А Іна... О, чи розповісти про це! Вона кипить від радощів спостережень і мовчить лише тому, що діловий Мурзаєв ось-ось включить радіоприймач.

Але як це важко! Нестерпно! Це все одно, що вбивство. Адже перед тобою розлягається багата панорама країни, метеної снігом, облитої, як Місяць у могутньому телескопі, рівною крейдяною білістю. Москва кришиться на дрібні зернятка кварталів і йде вниз, униз, ховаючи у синяві свої заводи, станції, йдучи у небачену далечінь із своїм теплом і діловою метушнею.

А обрії! Вони –

розмиті тисячокілометровою далечінню і здіймаються каймою над столицею, все ще розпластаною внизу. Ніжна плівка пари поглинає рельєф рівнини. Небо справді зливається з землею. Земля лізе в небо, небо повзе в нутро нашої матері-землі. Кайма округлює рівнину і робить з неї чашу з піднятими вінцями. Куля летить над цією величезною чашею.

А подивіться вгору! Дрібні нитки перистих хмарок ширяться й ширяться. Вони падають на вас. Їх сріблясті спини подібні до ребер велетнів давніх епох, закинутих вибухом угору. Нитки грають світлом і налазять на вас і вмить… прошивають стратостат вогкими тінями.

– Федя! – вигукує Іна. – «Циррус» упали вниз. Запиши негайно моїми словами – «впали вниз, розсипалися пухом».

– Мій журнал не терпить чужого захоплення, – відповідає Федя і записує до журналу:

«Тільки-но пройшли останні хмари. Висота – 9.200, тиснення –

231. Температура – мінус 32. Куля починає виповнюватися. Мурзаєв включає радіо. Шевченко поки що безробітна».

У гондолі тіснувато. На дев’ять кубічних метрів втиснули стільки, скільки могла дозволити підіймальна сила стратостата. 75 наукових приладів розташовані по всіх куточках стін, зовні і всередині, з них більшість самописні. Радіоапаратура цілком доручена Мурзаєву і має почесну назву: станція «Ленін». Як інженерові, одному з конструкторів гондоли «Комсомола», йому доручили складне електрогосподарство.

Мурзаєв уже включає репродуктор, і на всю кабіну звучить голос Горячова:

«Алло! «Ленін». Я – Земля. Алло! «Ленін». Я – Земля. Як почуваєте себе, товариші, на вашій височині? Ми ввесь час бачимо вас».

М’яке шипіння рупора замовкає.

Федя, підстьобнутий хвилею радості, кидається до нього. Він прочитує перші записи висотного журналу, і його голос, чистий і захоплений, чує ввесь радіосвіт.

«Товаришу Земля! Я – «Ленін». Вітаю тебе з небесної трибуни і поздоровляю тебе, товаришу Земля, з перемогою твоїх радянських заводів, що виробили оболонку, викували антимагнітну гондолу і винайшли найточніші прилади й камери».

Голос коливає мембрану, вбирається там у широкий одяг бурхливої електрики і блискавично скидається вниз. Вриваючись у мільйони апаратів, він знову знаходить свій людський звук.

– Радянська земля, дивись у свої телевізори! Я передам тобі панораму твоєї моці з височини польоту...

І телевізор «Комсомол» наводить своє радіодзеркало в один з ілюмінаторів гондоли. Перед людськими натовпами внизу пливуть висотні простори, морозна глибінь крижаних просторів. Сімнадцять кілометрів повітря лягають прозорою блискучою пеленою між «Леніним» і радянською землею. 90 процентів всього обсягу його стелеться синьою красою в апаратах. Що таке висота?

Це – ясне небо, розтоптане твоєю ногою, переможцю висот! Це – суцільна, рівномірна блакить дивоглядної чистоти, якої не знали пензлі кращих пейзажистів. Це – могутнє виблискування сонячного спектра, переламане у сорока градусах морозу блакитним промінням. І це блакитне проміння не знає собі межі і пронизує ввесь океан своїми вістрями. Вони відбилися під низинним кутом на 74 градусах у мікрокосмах, занесених сюди вітрами, вибухами вулканів і парою.

І ось тепер повітряна ковдра виблискує під тобою прозорою глибиною, увігнутими обріями, на шляху до яких спинилися плівки висотних хмар. На плівках заграли ніби морські хвилі влітку. Це заграло сонце і нагадало вам Євпаторію, підкинуту сьогодні на височінь понад 17.000 метрів. Ви бачите у ній щось подібне до океану. Це внизу згустилося синє повітря і створило ілюзію великого Тихого океану. Хмарки спокійно тануть у ньому, як далекі крижини. Океан світиться сонцем, а висотне небо починає червоніти і багряніти. Розріджене повітря інакше відбиває промені, і кут падіння у 84 градуси дає червоно-синю суміш барв.

– Отже, познайомтеся, мої світові товариші, – запрошує Федя, – із зліквідованим обрієм! Його зжер цей підніжний океан.

Обрій, справді, зліквідовано, як явище фізичного порядку. Він – минущий і, звичайно, багатосмертний для безсмертних більшовиків. І Федя сміється разом з нами. Але сміх його хутко стихає.

Синя каламуть уявлюваного обрію виштовхує з свого надутого нутра гостре лезо найдальших «цитрус». Їх у Москві, звичайно, не бачать.