А проте, це – найстрашніший ворог повітроплавання і давнє прокляття пілотів. Це повзе циклон, народжений десь у далеких куточках Європи. Синя каламуть, ніби прихована срібляними реберцями злощасних «циррус», завуалена простором у п’ятсот або сімсот кілометрів, але за нею, безперечно, ідуть косі вимахи верствуватих хмар. Їх звуть «альта-кумулюс». Тяжко визнати стратонавтам, що тепла течія вітрів, яка несе ці «кумулюс», наскакує на холодний фронт морозного повітря, що панує в СРСР, і породжує вихрове хвилювання у низинах цієї «євпаторійської сині».

Тривога народжується у голові Федора Красіна. Але він не говорить про неї і дає глядачам землі панораму Москви. Виблиски крейдяної рівнини давно змилися у синяві. Багато дечого вже не видко і не впізнати. Але Москва продовжує масляно рябіти на дні. Вона надуває над собою непорушний куряний і димовий пухир.

Лети за сто кілометрів і то впізнаєш її по каламутному ковпаку!

А стратостат все лине й лине вгору. Легкий тягар у ногах і на серці стає звичним, як у ліфті хмарочоса. Федя поступається місцем біля телевізора Іні, а сам повертається у свій «куточок», якщо куточком можна назвати круглавість гондоли. Він вписує свої побоювання до журналу і вирішує зважити, що при спусканні, мінімум годин через шість-сім, вони зустрінуться з циклоном.

– А за цей час взяти максимум височини!

Мурзаєв сповнений солідного клопоту. Він забув про свою вічну непосидючість і забився у керування електрогосподарством гондоли. Він умикає батареї і посилює потужність передачі. Його завдання: вести розмови із землею із чутністю на R-10 і зберігати енергію, щоб її вистачило і на передавання, і на зігрівання електрокомбінезонів, і на електрокухарювання. Адже йому, чорт забери, припала честь і нагодувати свою команду «небесним обідом», таємницю якого він вирішив зберегти до кінця.

Одночасно він стежить за динамометрами, за конструкторською апаратурою, яка вказує на динамічні, статичні сили, що діють на гондолу, будувати яку довелось йому. І у веселій мовчанці він фотографує на фотоплівку показники приладів.

Тому лице Мурзаєва означає сувору напругу людини, скупої на витрачання своїх сил.

Лише Іні не терпиться. І вона сновигає від ілюмінатора до фізичної апаратури і назад, насолоджується своєю роботою на височині. Радість все клекоче в ній, і вона все не йме віри, що вона летить. Подумайте, летить на небачені висоти –

вивчати космічні промені, доходити діалектики світових явищ, хоч їй лише 23 рік, хоч вона й наймолодша з усієї плеяди юних учених. І скрізь туман їй пригадується, як вона здавала свою дисертацію на тему – походження космічних променів, як хвалили сміливість її гіпотез і пропозицій, що спиралися на знання діалектики природи. Вона із соромом пригадує свій науковий тріумф, незвичайний навіть для радянських часів. Адже її статті з’явилися в усій світовій пресі з поміткою «передруковано з радянського журналу».

І тут, на морозних висотах, легко пригадувалося Іні, як сміливо вона побажала завоювати своє право полетіти. А таких було надзвичайно багато. Нестачі в героях з правом на безсмертя у радянській країні не було. В оточенні слави скромної, зовні несміливої дівчини, вона вирішила довести, що, не зважаючи на свою молодість, вона відвоює право на політ серед тисячі найкращих синів ленінського комсомолу. Для цього потрібно бути ударницею. Вона була такою ще з піонерських років.

Але ударників найкращих, найвідданіших, найсвідоміших, знайшлось по всьому СРСР тисяча триста чоловіка. Ці 1300 були обрані до ювілейного з’їзду комсомолу подати найкращі зразки праці, роботи і горіння. Як мучився Івагін, відбираючи з 1300 сто найкращих, найвинахідливіших та ініціативних. Але ще більше мук припало на тих, що пітніли над кожною формулою складних конкурсів, гідних світових учених. Підведись із домовини Фарадей, він, напевно, визнав би своє безсилля розв’язати чергову проблему фізики, за яку взялися комсомольці. Едісон вилисів би вдруге, коли б сів за стіл поряд Іни розв’язувати питання про лінії магнітних потоків у стратосфері.

А найважчою умовою конкурсу молодих талантів, геніальних кандидатів на місця Едісона, Фарадея, Йоффе, Молчанова, Ферсмана і інших було завдання знайти новий матеріал для оболонки, з якою можна було б без риску розриву летіти на висоти, що перевищують 40.000 метрів.

І Іна винайшла нові способи для повітряного стрибка...

– Я пропоную зробити металеву оболонку, –

сказала дівчина-молодий фізик, бачивши, як безсило б’ється наука над питанням, з якого матеріалу створити оболонку стратостатів, щоб вона могла роздуватися в тисячі разів краще і надійніше за гуму і різні каучуконосні тканини.

Недруги зустріли її здивованням і сміхом.

– Яка нісенітниця!.. Яке безумство!..

– Я на такій оболонці, заявляю сміливо, не лечу.

– Замовте для неї оболонку з чавуну, – вигукнув один тугодум, консультант закладеного для побудови «Комсомола-1».

І лише спокій і витриманість Лінецького, старика, який бачив революції у фізиці, врятували від негайної ганьби Іну Шевченко, яка палала новою ідеєю.

– Я пропоную зробити політ у світові сфери на оболонці із стопу золота з невеличким додатком срібла й міді.

Лінецький миттю поставив досліди, і всі твердження на диво сміливої вченої виправдалися. Один грам золота розтягувався в нитку завдовжки 2 кілометри і при цій довжині витримував навантагу в 62 кілограми, тобто потвердив розрахунки Іни Шевченко – дати на 42 кілограми золотого стопу дві тонни шістсот чотири кілограми корисної навантаги при коефіцієнті 1 Х 62.000. Таким чином, золото побило всіма своїми властивостями гуму – і тягучістю, і ковкістю, і легкістю.

І ось сьогодні вона летить на своєму дітищі.

Стрілка налазить на цифру 22.000 метрів. Іна сидить за камерою Вільсона, поліпшеною Лінецьким, і, напружуючи зір, підраховує коливання струни, що її бомбардують космічні промені. В цю хвилину вона позначає на діаграмі широкий ступінь, де тимчасово спиняється ріст кількості космічних променів.

Ці ступені повторюються закономірно і стійко.

Патетичний сум лягає на її лице. На однім із таких ступенів загинули герої височини – Федосеєнко, Васенко і Усискін.

Чорна думка не в’яжеться з її сонячною роботою. А вона така гарна й ідеальна на цій незрівняній височині. Це означає – сидіти, схилившися, над найтоншою апаратурою, створеною колективом винахідників, і стежити за найтоншими рухами ефірної матерії. Це значить – дивитися на біленьку волосинку стальної струни і лічити, лічити вдари таємничих променів. Волосинка здригається все частіше і частіше, і ти лічиш уже не сотнею на кубічний сантиметр, а тисячею. Тут, у занебессі, сильно погустішав електричний улов протонів і нейтронів. Постає питання: хто вони, ці миготливі електрони? Якою рибальською сіткою виловити їх багатство? Великі думки у голові нанизуються словами, зростають образами, фантастичними спочатку і реальними у своїй основі.

Тим часом земля відгукується раз-по-раз, і радіохвилі плещуться біля висот і низин.

Дзвенить Земля, гримить Земля, говорить Земля.

Радіограма номер шість:

«Стратостат «Комсомол-1» Красіну, Мурзаєву і Шевченко.

Палко вітаємо бійців радянської науки і техніки, що сміливо штурмують стратосферу. Певні, що ваш політ збагатить нашу науку новими відкриттями.

Івагін, Лінецький, Горячов».

Ви прикуті внизу до приймача і чуєте висотні звуки радіодзвонів. Екран кипить вогнями відображень. Ви у безперервному курсі робіт усіх трьох стратонавтів. Ви бачите м’які тіні на обличчі Іни, що схилилась над камерою. Світло падає на неї зверху від золотої кулі і золотить її синій комбінезон. Ви помічаєте маленький непорядок в її костюмі і ваша рука тягнеться поправити пояс комбінезона, який зачепився у метушливій роботі за ріжок стола, де Красін веде свій щоденник. Навіть жмут волосся, що вибилось із шлема, ви ладні заткнути на місце.