— Ти мені туману не напускай. Ти по ділу. Людина яка?
— Прекрасний організатор, вірусолог високого класу. По-моєму, порядна людина.
— Добре, добре, — знову перервав Лук'янов. — Я б хотів мати в лабораторії свою людину. Якщо ти подаси заяву — він не подасть. Він мені так і сказав: Жені, каже, я ніколи дороги не заступлю. Отож подумай.
— Ні, — підвівся Жадан. — Нема чого думати.
— Ще є час. Подумай. Після відрядження даси остаточну відповідь. І швидко оформлюй заявку на метафен. Мене не забудеш?
— Що ви, Анатолію Пилиповичу!
Без Лук'янова і справді не годилося подавати будь-яку заявку на авторське свідоцтво чи статтю у центральний журнал, бо хіба без директора — цієї головної надихаючої й координуючої сили в інституті — могло обійтися хоч якесь відкриття чи дослідження? Жадан до цієї звички Лук'янова ставився так само байдуже, як до того, що Білан ніколи не підписувався піц чужими роботами. Головне — щоб не заважав працювати.
Коли Жадан підходив до дверей, Лук'янов кинув йому навздогін:
— І скажи, будь ласка, своїй Гаркуші, щоб не запізнювалася на роботу. Бо мені сьогодні передали списки, і я змушений буду реагувати.
Жадан озирнувся.
— А ти що б робив на моєму місці? — спитав Лук'янов. — Га? Я знаю, що ти скажеш: більш роботящої співробітниці в інституті немає, що Гаркуша геній… У тебе всі генії. А в мене відділ кадрів і група народного контролю. Все, Женю. Бажаю успіху.
Всі знали, що Лук'янов недолюблює Гаркушу, хоч нікому він про це не казав. Колись, під час однієї московської конференції, він попросив її підтримати доповідь професора Мідатова про його нову вакцину проте сказу, яку почали випробовувати в кількох областях України. Подейкували, що саме тоді на рецензії в професора Мідатова лежав рукопис монографії Лук'янова, яку директор інституту мріяв висунути на здобуття Державної премії. Інститутські знавці також казали, то в професора Мідатова щодо цього рукопису були великі сумніви — чи варто взагалі його видавати? Про яку премію могла бути мова? Тут навіть академік Дурново не міг нічим допомогти Лук'янову. Але Гаркуша — людина вперта і обережна — не поспішала вихваляти вакцину Мідатова. Ще не було в неї фактів, які б свідчили про ефективність нового препарату, а оскільки фантазія в Гаркуші була вбога — не змогла вона в сірому потоці життя, в нудній одноманітності експериментів, у невиразних рядах цифр угледіти якісь радісні закономірності, побачити те нове і перспективне, що згодом — через рік — стало беззаперечним фактом. Вона утрималася від слова, простодушно думаючи, нібито виявила великий дипломатичний хист. Помилилася. Одразу ж після тої конференції Лук'янов перевів Жадана на посаду старшого наукового співробітника і призначив керівником групи сказу, зіпхнувши Гаркушу вбік, скинувши безжально з того трону, на якому вона перебувала досі, вважаючись богом не тільки інститутського, а й республіканського значення з проблеми сказу. Левкович, Шульга, Гаркуша. Ось як до Жадана шикувалися в історії інституту боги, яким доля доручила відповідати за сказ, за всю непросту, багатовимірну справу боротьби з цією хворобою.
IV
Повернувшись від директора, Жадан негайно послав Кучерявого по квиток на залізничний вокзал, чим викликав велике незадоволення Гаркуші. Як людина владна, над усе вона не любила, коли не виконують її наказів або коли ламають її плани. Але що робити, коли в інституті не було спритнішого діставали квитків, місць у готелях, з-під землі — дорогоцінних реактивів, імпортних ліків, дефіцитних запчастин, французьких парфумів, делікатесних, твердого копчення ковбас, рибних баликів та розчинної бразільської кави «Пеле». Якби існувала Нобелівська премія у галузі діставання чогось та обведення когось навколо пальця, то перший її отримав би Кучерявий. А Гаркуша, все життя, всі пристрасті та інтереси якої сконцентрувалися у стінах заразного відділення та віварію, зрозуміти цього не могла, бо ніщо дефіцитне їй не було потрібне. Щоб утихомирити Гаркушу, Жадан сказав, що мозок Чорнодуба досліджуватиме сам, а їй віддав у повне розпорядження (а повне розпорядження було саме те, чого найбільше жадала її сильна натура) Колю Дрозденка — тихого, скромного біолога, який саме оформляв кандидатську дисертацію й тому не був завантажений експериментальною роботою. Лаборантку їхньої групи Тамару послали працювати на овочеву базу — згідно з графіком, який висів у роздягальні; ще за часів Браги завели цей графік, що мав утілювати принципи рівності й справедливості. Навпроти прізвища кожного співробітника ставилися спеціальні позначки, якими відмічалися його трудові подвиги на радгоспному полі в Баришівському районі, закріпленому за інститутом, і на овочевій базі. Кожен мав відпрацювати однакову кількість днів. Тільки навпроти прізвища Кучерявого не було жодного запису — його рядок світився стерильною недоторканістю: довідка про хронічний радикуліт та тяжку хворобу нирок не давала йому змоги зробити свій посильний внесок у розвиток вітчизняного овочевого господарства. Ларису Супрун, як молоду матір, також звільнили від цих робіт.
Саме Ларису Супрун попросив Жадан допомогти в дослідженні мозку Чорнодуба. Самому працювати з вірусом сказу категорично заборонялося; всі маніпуляції зараження тварин з метою безпеки треба було вести в чотири руки. Супрун, хоч і не працювала зараз у групі сказу, дуже добре опанувала всі вірусологічні методики, бо колись, як тільки прийшла вона до лабораторії, Жадан навчив її усіх тонкощів цього ремесла. Спочатку Брага так і вирішив — дати Ларисі тему кандидатської дисертації, пов'язану з порівняльною характеристикою біологічних властивостей вірусу сказу; але на заваді стала Гаркуша, яка від самого початку, майже з першого погляду, ще навіть не познайомившись як слід, ще не розуміючи чому, зненавиділа Ларису: було в цьому щось біологічне, чорне, щось таке, що йшло з самих глибин єства Гаркуші, наче Супрун, удвічі молодша, в чомусь завинила перед нею, мовби заступила Гаркуші дорогу, відібрала в неї жіноче щастя. Вони й справді дуже різнилися: Лариса Супрун струнка, вродлива, білява, з ніжними рисами обличчя, з легкою, переможною усмішкою, і важка, незграбна, з довгим носом і тонкими губами Гаркуша.
Як тільки Супрун ступила на поріг заразної кімнати, почалися причіпки до неї — здебільшого несправедливі; виникли, як це буває у жінок, що не миряться між собою, дрібні сутички й непорозуміння, пішли скарги, стали чомусь зникати інструментарій і стерильні піпетки саме в ту хвилину, коли були вони найпотрібніші, постійно виникала плутанина з записами в лабораторних журналах. Гаркуша звинувачувала Ларису в неробстві, у повній відсутності інтересу до лабораторних досліджень, та ж відповідала презирливими усмішками, що виводили з себе Гаркушу, або ж казала при всіх, так, щоб чула Галина Терентіївна, що від Гаркуші тхне мишами, незважаючи на те, що вона пригорщами ллє на себе літри «Шипру», що на Нивках коти збігаються на цей запах; нарешті, після чергового інциденту, коли Лариса забула покласти мозок померлої людини до холодильника, спалахнув великий скандал, мало до бійки не дійшло — і це так налякало і Брагу, і Жадана, що було вирішено негайно перевести Супрун до групи бактеріальних інфекцій, а Гаркуші залишити її улюблений сказ, без якого вона жити не могла.
Лариса одразу ж погодилась допомогти Жаданові, бо його єдиного визнавала в лабораторії; з іншими ж — в тому числі з завідуючим лабораторією професором Брагою — спілкувалась неохоче, мовби через силу, наче провалюючись час од часу в якісь свої спогади, ховаючись за сигаретним димом — вона безперервно курила — від нецікавих їй розмов і людей; ця її відсутність (бачила вона нас усіх у гробу, популярно пояснював Кучерявий), звичайно, не залишилася непоміченою, і переважна більшість співробітників лабораторії вважали Супруи особою, що дивиться на них зневажливо, згори; правда, ніхто, крім Гаркуші, заводитись з нею не наважувався: знали, що батько її обіймає високу посаду у вищих будівельних сферах і що Лук'янов панькається з Ларисою, як чорт з писаною торбою, бо саме планувалося будівництво клінічного й лабораторного корпусів; чоловік Лариси теж круто сходив угору по адміністративній лінії, теж був дуже потрібний директорові інституту, і тому між Супрун та іншими співробітниками пролягла зона мертвого мовчання, обопільного несприйняття; навіть Брага, людина нестримана, галаслива, чомусь притишував у розмові з Ларисою рокотання свого оперного баса й не давав вільного виходу своїм вулканічним почуттям, ніколи не тупотів ногами на Ларису, як на інших, не кидав, будучи в гарному настрої, грубувато-доброзичливо своє улюблене «барбос!», не змітав зі столу у поривах гніву її паперів, коли приносила вона свій науковий звіт або давала читати розділи своєї досить невиразної дисертації.
