— Приглашаем на мировой базар, — реготнув Гаркавий.

— Яка наша роль? — поцікавився Князь.

— Под вами производственный потенциал области, — посміхнувся Гаркавий. — Сахар вагонами, спирт цистернами, консервы — все пойдет.

— Тоді в Чорнополі піднімуться ціни, — застеріг Князь. — На базар треба йти, маючи в голові клепку.

— Пусть об этом болит голова Швеца, — вирішив Гаркавий.

—… І ще одне, — пригадав Князь, — Деметраша цікавить, де виробляємо горілку і де склади. Треба бути обережними… Андрій черкнув малявку — хоче бачити Валентина нашим повноправним партнером.

— Нет проблем, — вирішив Шарик — А вот Слепого надо мочить.

— І хто це зробить? — поставив риторичне запитання Ангел і перевів погляд на Валентина.

— Валик, тебя хвалили наши московские друзья, — посміхнувся Гаркавий. — Ты им помог. Сенцов на радостях пил целый месяц, теперь очищает организм, ставит клизмы и под яйца лед кладет.

— А це ще для чого? — здивувався Ангел.

— Типа улучшается потенция, — зареготав Шарик.

— Ти з ним теж погуляв? — підморгнув до Валентина Князь.

— Не мав на таке часу, — збрехав.

— Береш на себе Сліпого, — наказав Ігор. — Потім — у Карпати.

— Що я буду мати з горілчаного бізнесу? — запитав жорстко.

— Своє отримаєш, — пообіцяв Князь.

— У Москві я капітально потратився, — сказав Кіря, — мені треба бабки на стеження і дві машини на зміну.

— Це не проблема, — посміхнувся Карась. — Только не растягивай эту историю больше, чем на месяц.

— Довіртеся мені, — підняв чарку Валентин.

За кілька годин компаньйони, підігріті спиртним, дзенькнули Ірині і запросили її з подругами на дискотеку.

У клубі Князь з Шариком і Гаркавим більше говорили про справи та пили коньяк. Компанія розбилася на постійні пари. Інна знайшла бізнесовий інтерес з Карасем і танцювала лише з ним. Ангел розповідав Ользі про свою сім'ю, вона зацікавлено слухала; Ірині залишився Валентин, що захоплено розповідав про Москву.

Знайти роботу в Києві, коли не маєш освіти, зв'язків ще й прописки, складно. Гроші, які заробила в Османа, до останнього цента віддала Роману на розбудову офісу, майже тисячу доларів прогуляли. З останньої зарплати та розрахункових заплатила за квартиру за три місяці наперед. Перед Новим роком гаманець схуд, а ще мала їхати до Чорнополя, робити рідним та Роману подарунки. Здуріти можна. Була впевнена, що цим звільненням завдячує Ірині. Допнешся до їхнього рівня — намагаються заштовхати назад!

Зателефонувала до Романа:

— Я за тобою скучила! Як у тебе справи?

— Моя малесенька! Твій старенький тоже скучає, а мій маленький аж сохне! Газета тепер — супер. Бачила дизайн, а нє?

— Що будемо робити на Новий рік?

— А тебе відпустять з роботи? Чи я до тебе приїду, а нє? У Києві таке-всіляке, підемо в кабак…

Олена не одважувалася сказати, що її звільнили:

— Хочу рідних побачити…

— Н-да?.. Тоді закажу столик у «Галичині» на цілу ніч. Дома сидіти не хочеться. Візьмемо Юрченка, Віталіка, а нє?

— Скільки це буде коштувати?

— З двох пійсят баксів і — повний фарш: салати, водка, номер в готелі, — люксусово, а нє? Заплатиш?

— А ти? — грайливо.

— Звідки, кицю?! Усі бабки вгатив в офіс, у газету!

— Добре, заплачу, це буде мій подарунок на Новий рік.

— Кицуню, а хто мені обіцяв шайбу з діамантом на палець?.. Га-га-га! Та то я жартую — я ж жартун неперевершений! Знаю, що про свого старенького ти ніколи не забудеш! А нє?

— Взагалі, я хотіла, щоб ми зустріли Новий рік з батьками…

— Маленька, Новий рік то не таке свято, на Різдво прийдемо… Чи ти вже поїдеш до Києва, га?

— У нас канікули.

— То добре. Приїзди, поговоримо. Маю зара кучу дєл. Па!

Шлапак поклав трубку і невдоволено поморщився. Зустрічати Новий рік у Чорнополі не хотілося. Завів одну подругу… Якщо Олена дізнається… Доведеться повертати гроші. Адже береш чуже, віддаєш своє. Тим паче, потай від усіх купив квартиру в центрі, треба зробити ремонт… Про неї знає тільки Оксанка. «Що за дівчинка! — сімнадцять років, фігурка… Батьки — інтелігенти, не те, що в Олени — село селом… Добре, що Анджей, як обіцяє Максимів, не скоро вийде. З чистим серцем можна сказати Олені: «До побачення», а щодо грошей… хіба задурно її трахав? І хто тепер за неї заступиться? Та й батько в Оксани прокурор.

Варто в Оленки взяти в борг ще тисячі три, щоб закінчити ремонт, а там… Жлобиха… хотіла тоді мене підставити. Цього не можна вибачати! Бандити мало не забрали газету, і саме перед тим, як пішли прибутки, коли газета розкрутилася! Що я тепер робив би без неї?! Такої зради вибачати не можна!»

Зателефонував до Матроскіна поцікавитися, коли закінчить верстку книжок. Але його не було на місці — ще одна мантелепа… «За мої гроші робить ремонт. Борги віддав, купив новий костюм… Тепер із Завадою не годен розібратися. Той не знає, що хоче, править набір, від правок чорно, дописує… Дівки Кота за копійки правлять, бігають до того козла в облраду, а він знов креслить і переписує. Ідіот!»

Нарешті зателефонував сам Мирослав:

— Є оригінал-макет, але Завада не хоче підписувати, не подобається йому.

— Пішов він нафіг! — обурився Роман. — За свої гроші роблю йому книжки, а він викобенюється! Міг би частину гонорару дати на друк! А нє?! Тверду обкладинку йому! Пісатєль хренів!

— Що робити? Я вивів книжку на плівки, зробив кольороподіл обкладинки…

— Що йому не нравиться?

— Дрібний шрифт, папір газетний, малий формат, малі поля, не подобаються обкладинки, оформлені Вечірнім!

— Він шо там — вобше охуїв? — бризнув слиною Роман. — То ж зараз саме — люксусово, то ж — Запад!

— Може ти з ним поговориш?

— Рішай з ним, до чого тут я? Заплатив тобі як домовлялися. Якщо щось урвав для себе — не пхаюся до твоєї бухгалтерії! А нє?

— Добре, поговорю. Скажу, що долар виріс…

Це була добра ідея — зекономити ще й на гонорарі. Тим паче, долар справді почав рости. «На восьми тисячах можна викрутити мінімум дві! Що він собі надумав, цей пісатєль — наживатися на мені?! Нехай мене поцілує моцно в дупу»!

Знову телефонний дзвінок — Віталій. Довго розпитував про здоров’я після вчорашнього загулу, про справи, питав, чи не з’явилася вакансія у «Бізнес-інформі». Потім поцікавився, чи не хотів би Роман видати ще яку книжку, започаткувати серію.

— Віталік, — зітхнув Шлапак, — навіть не знаю, як закінчити з тією книжкою. Ти щось нове написав?

— Роман «Вовчий фокстрот»… Надсилав у видавництва, але їм давай російською мовою. Хотів створити український детектив… До речі, це краще, ніж Завадині пасквілі.

— Не поспішай. Може потім натягну грошенят… Ну, все, до мене прийшли, пізніше здзвонимося.

«Хрен тобі», — подумав Роман і кинув трубку. Зручно розташувавши себе в новомодному інтер’єрі, почувався чимось значним, всесвітньо вагомим. Віталій і без книжки мав містечкову славу, виступав по місцевому телебаченню, його любили дівчата. Просто дивно, коли встигав з ними зустрічатися, випивати з друзями і писати. У нього завжди водилася копійчина — статті, вірші, есе залюбки друкували місцеві і столичні газети. При цьому не був скнарою, гроші спускав з легкістю мільйонера. Але зробити кар’єру навіть талановитому чоловікові у провінції важко, тому й сидів у заступниках Кота — хтось же повинен робити журнал. Сам Мирослав через постійну пиятику на це часу не мав. Останнім часом Віталій теж став зазирати у чарку, і його чекала доля сотень нереалізованих талантів, пожертих зеленим змієм.

«Хрен йому, — вкотре подумав Шлапак. — 3 ним неможливо піти у кабак — почнеш снімати дєвок, а вони до нього липнуть. Оксаночку страшно показувати цьому сексуальному терористу».

Зателефонував Вечірній:

— Романе, давай вьип’ємо кавьи, — сказав прицмокуючи, отже встиг перехилити чарку. — Вцьора Матроскін дав мені могориця, — нє… могорара, — нє… гонориця, — нє… гонорея, — нє, тьху-тьху… Го-но-ра-ра! Наєсь ськіки?.. Сьто долярів… Пісят я взє пропьив, тепер хоцю випьити сьцє з тобою!