Вінчання у греко-католицькому храмі відбувалося за всіма канонами. Кортеж весільних машин перекрив автомобільний рух біля церкви. Сержанта ДАІ, який кидався від шофера до шофера зі смугастим кийком, вимагаючи перегнати авта на стоянку, водії ігнорували. Після перемовин із начальством він став на перехресті і спрямував рух машин іншою вулицею.

Вересневий день удався сонячним. Перед церквою чекали своєї черги ще дві пари молодят разом із гостями. Усі вони дедалі частіше зітхали, поглядаючи на годинники. У натовпі вирізнялися роззяви, відверто кримінальні типи, переодягнені правоохоронці.

З вікна будинку навпроти працівники УБОЗу Чорнополя знімали це дійство на відеокамеру. Майор Петро Максимів, помітивши, що молодята та гості вийшли з храму, припав до вічка камери, і наспівуючи мелодію з «Хрещеного батька», повідомив колег:

— У них за оператора режисер каналу «П’ять». Коли буде монтувати фільм, заїдемо на телебачення і зробимо копію.

Старший лейтенант Мирослав Дудник і капітан Микола Земляк готували перекуску і знехотя підтягували мелодію. Максимів поставив на стіл літрову пляшку «Распутіна». Земляк з огидою пересмикнув плечима.

— Конфіскат з ґуральні нареченого, — пояснив майор.

— На весіллі не будуть пити таке пійло, — скривився Дудник.

Колеги сіли за стіл. На вулиці, вітаючи молодят, засигналили автомобілі. Майор підняв чарку і прокоментував:

— Хоч не салютують з автоматів…

— А могли б, — усміхнувся Земляк, демонструючи криві зуби.

— Коли кримінальний авторитет «Анджей» одружується з донькою, заступника голови облдержадміністрації… — пробурмотів Дудник.

— Бог парує, — вирішив Максимів. — Анджей не помилився у виборі, як і пан Гуцул.

Міліціонери дружно зітхнули. Максимів визирнув у вікно.

— Зведене угруповання братків і облдержадміністрації розсілося по машинах і поїхало в «Калину», — в'їдливо повідомив.

— Колись я там повечеряв, — пригадав Земляк, — залишив зарплату за два місяці…

— То що, панове менти, — провівши поглядом весільний кортеж, посміхнувся Максимів, — час випити за їхнє здоров'я?..

Ірину збудив довгий телефонний дзвоник. Поки сонно налапувала на ліжку трубку, телефон замовк. Андрія поруч не було. Виповзати із зручного кубельця не хотілося — не виспалася; весілля тільки для гостей розвага, для наречених морока. Коли б знала, що воно таке, то влаштувала б звичайну вечірку…

Ліниво звелася, гукнула Андрія. Ніхто не відповів. У кухні на столі — розпочата пляшка шампанського і попільничка з недопалками, поряд — телефон та записник.

У вітальні під відеокасетами записка: «Ірусю! Виникли проблеми. Прокинешся, передзвони на мобільний. Касету з весіллям без мене не дивися. Цілую». Ірина ображено засопіла й зателефонувала. Проте оператор повідомила: «абонент внє зони дєйствія радіосіґнала». Набрала номер телефону батьків. Трубку взяв молодший брат Василько — п'ятирічний улюбленець.

— Котику, — защебетала, — виспався, моє сонечко? Молодець, гарний хлопчик. Дай трубочку мамі… Мамо, як ви? Як тато?

— Стогне після вчорашнього… Коли будете?

— Андрій зранку кудись поїхав, а мобільний не працює. Як там мої дівчата — виспалися?

— Лікуються з татом коньяком, — невдоволено зітхнула. — Коли вони у Київ?

— Поїдуть зі мною післязавтра.

— Не мала гадки, що у тебе такі подруги, що ці, що однокласниці…

— Сьогодні переберуться до мене.

— Нехай уже… Обов'язково на поправини прийдіть.

— Щойно з'явиться Андрій.

Ірина поклала трубку і подумала, що подруги направду могли б поводитися скромніше.

Походила по будинку, позаглядала у закутки. У хаті пахло свіжою деревиною, фарбою і весільними квітами. Тільки де ж він — її законний чоловік?! Вийшла на вулицю, гукнула охоронців. Один повідомив:

— Шеф сказав, що скоро повернеться. Навіть охорони не брав.

Роздратовано пішла у ванну, звідти надзвонюючи Андрієві, але, схоже, він був за межами міста.

Годинник показував чверть на третю. Вирішила таки переглянути відеозапис весілля.

Ось вони стоять у церкві. Хор хлопчиків співає ангельськими голосами. Плаття нареченої їй до лиця, та й сама нівроку гарненька. Андрій виглядає втомленим, він зосереджений і серйозний. У нього вилицювате чоловіче обличчя, міцна постава.

Вінчальні корони тримають кремезні друзі Андрія; коли в них затекли руки, плечі підставили татові колеги. Братки, котрим надокучило стовбичити за спинами молодих, розійшлися по церкві, накупили релігійних книжечок, і тепер не до ладу хрестилися, ставили товсті свічки святим і побожно цілували ікони. Згодом і це надокучило. Вийшли на вулицю, книжечки роздали охоронцям, закурили і до храму вже не поверталися.

Нарешті священик виголосив останні слова обряду, наречені обмінялися обручками, і натовп полегшено зітхнув.

Потім — фотографування біля пам'ятників, традиційна поїздка містом… Нарешті ресторан. З'явилися депутати обласної та міської рад, гості з Києва, Москви та Дніпропетровська, — братки й урядовці… Обдарувавши молодят, розсілися за окремими столами. Знайомі згуртувалися за інтересами.

Староста оживляв зал побрехеньками, іменитим гостям надавав слово. Невдовзі всі захмеліли, почали співати «Не смачна горілка, не будемо пити, просим молодого, щоб посолодити. Гірко!».

… Після кількох повільних танців, музики втнули рок-н-ролу. Розігріті спиртним, гості почали гоцати, у чоловіків з кишень повилітали мобілки. Тому далі дансингували з ними в руках. Московський гість, пузатий, як пивний дзбанок, нафтовий магнат Володимир Іванович Краснов, натхненно витанцьовував, напевне, замолоду був хорошим танцюрою.

Після другої переміни Краснов вийшов на естраду і, взявши акордеон, завів «Подмосковные вечера». Три п’яних депутати обурилися на кацапську пісню, але староста пошептався з ними, і вони рефлексивно підхопили: «Єслі б зналі ви…».