— Ты чë, старый!? — обурився Петько. — Для тя пол-лимона — хуйня?!. Это аванс! Щя нас интересует ваша партия — готовая, раскрученная структура.
— Я партіями не торгую, — зареготав Швець. — І взагалі у мене з рук вислизує влада, нах’й. Не можу нічим допомогти…
— Что касается партии, — продовжив Деметраш, — туда стали вступать наши, чтобы на следующем съезде пропихнуть нужных людей в руководство… Вы нам нужны, панэ Швец. Съезд купим с потрохами, Гаркавый с Гуцулом даже не поймут, что случилось, когда большинство захочет видеть вас лидером. А вы поможете провести в список на выборы нужных людей. Чтобы не пахло Гаркавым и другим говном.
— Цікаво, — задоволено промуркотів Швець. — Чому я?
— Старый, ты достойная кандидатура, — зареготав Кірцун. — Йобты — глава мандатной комиссии, нахуй… Можно сказать, от бога! От бога для всей Украины!
Красовскі зі сценічною іронією закотив очі.
— А теперь, что касается гостиницы… — продовжив. — Завтра, бля, ми будем голосовать за смену руководства и внесение дополнений к уставу. Гостиница наша. Только, как кость в жопе, засело несколько умных, нахуй. Скоро ми выкупим контрольный пакет акций, бля… В общем, нам вся эта шняга обошлась в полтора лимона.
— Для чого ви це мені розповідаєте? — запитав Швець.
— Чисто, ты хочешь быть нашим компаньоном, — відповів Красовскі. — А компаньоны не только делят прибыли, но и убытки.
— Запхайте собі в дупу ці акції і прибутки від них!
— Йобты, хочешь стать человеком, работай по нашим правилам, — розізлився Кірцун. — И первое правило: делай, чë те сказано! Тебе заплатили, нахуй. Тем более этот разговор записали на видеокамеру!
Швець зіскочив на ноги і озирнувся. У залі було порожньо, залишилися тільки вони. Біля входу стояла сторожа. Його опоненти сиділи, насмішкувато поглядаючи на гостя. Теодор Данилович сів.
— Значит завтра, чисто, в бой, — вирішив Красовскі. — Лучше, чтобы ты на собрании не светился и передал право голоса нам.
— Ось що, — жорстко сказав гість. — Хочете, щоб я з вами працював, бл, виконайте мої умови. По-перше, бл, мені заважають Анджей і Гуцул. По-друге, говоріть зі мною іншим тоном. Якщо ні, — кинув на стіл пакет з акціями, — заберіть цю макулатуру нах… А на відеозапис подрочіть, мать вашу! Хуя ви мені що зробите!
Його аргументи звучали переконливо.
— Мы погорячились, — зітхнув Деметраш, — Дни сложные, много работы, надо ехать в округа, работать с народом.
— Йобты, старый, — посміхнувся Кірцун. — Мы тоже не пацаны. Давай, типа, работать, а не фуфло толкать.
— Історія з акціями мене не цікавить, бл, — вирішив Швець, — Можете викупити їх, або платити дивіденди. Я залишився тільки тому, що зацікався планами щодо партії.
— Поговорим позже, — сказав Деметраш. — На эту аферу надо полтора-два лимона баксов и поддержку прессы. Ща мы делаем банкротами две популярных газетенки, потом скупаем их. Наши судебные иски к газетам уже в суде и там все «замазано». С нами работают люди, выигравшие выборы в России, в Казахстане и Грузии.
— Мене це тішить, — іронічно посміхнувся Швець, — тільки будьмо реалістами. До виборів трішки більше року, а наші вороги живі, при владі і при капіталах.
— Йобты, все путем — запевнив Кірцун. — За дело берусь я.
33
До кабінету Максиміва привели київського кримінального авторитета Мустафу, колись борця, родоначальника столичного здирництва, тепер — мецената і бізнесмена. З ним зайшов начальник відділу полковник Данченко. Коли зачинилися двері, авторитет упав на коліна, молитовно склавши руки, підповз до Павла Васильовича.
— Нэ буду, болшэ нэ буду. Что я сдэлаль, скажи? — скиглив жалісливо. — Всо скажю, толка не сади в камэру.
Данченко кивнув у бік Максиміва:
— До нього повзи, курва лагерна. Тепер тобі дроздів буде вставляти Петро Йосипович. Серед братків має погану репутацію — давив вас і буде давити; твій час настав…
Мустафа з надією глянув на Максиміва, з колін не піднявся.
— Я нэ бандит, панымаешь, я бизнэсмэн, — продовжував скиглити.
— Ось і поговоріть про бізнес, — вирішив Данченко. До Максиміва: — Маю справи, піду до себе.
Петро Йосипович вказав Мустафі на стілець навпроти:
— Сідай.
— Нэ сяду, — відказав обережно. — Присяду.
— На честь знайомства — присядь. Наступного разу у цьому кабінеті будеш виконувати всі команди, як собака, зрозумів?
Сів, молитовно склавши долоні.
— Судячи з твого останнього інтерв'ю газеті «Жовтий листок», у тебе добре здоров'я…
— Э-э, я должен так сказать, вокруг одни враги! Скажут, такой автарытэтный чалавэк, и також балной, кто уважать будэт? Я очен балной, магу пиринысты всэ справки… Киста почки, хронический пыелонехрит, нэдостаточность почек, простатит, гепатит…
— Про твої болячки всі знають, ти вже п’ять років як мертвий, — зареготав Максимів. — Але це — компетенція слідства. Мене цікавить інше. Чому твоя фірма «Зовнішньоекспорт» продала акції ГК «Либідь» компанії TNT? Скільки ви отримали за це?
— Нэ помню.
— Зараз випишу постанову на твоє затримання. Тебе кинуть до камери; через свою клаустрофобію відразу станеш писати все, що відбулося того дня, коли ви продали акції, з точністю до секунди.
— У нас было семьсот акций, — пригадав Мустафа, — продали за двэсти тысяч баксов…
— З порушенням закону, — пробурмотів майор. — А це злочин. Чому вам припекло? Їхня собівартість три мільйони доларів…
— Когда звонит Мойшя и подтвэрждает полномочия Красовски и Слэпого… Нэ очэн патаргуэшса.
— Відколи це ти, такий авторитет, став боятися Мойші?..
— А кому охота подставлят голаву даже за полмиллиона?! С Мойшей лучше жить в мирэ. Тогда буду знат, чьто никто не атбэрет у меня базары, что не начнеца атстрэл директаров и бугалтэров!
— Але Мойша немає такого впливу як колись.
— Кто вам сказал?! Э-э! — махнув рукою. — У них все схвачэно, вэздэ их луди! Помнитэ, нэдавно взяли двоих пацанов из Чорнопола? Это были толко оруженосцы…
— І хто мав стати жертвою?
— Слэпой!
Інформація надійшла запізно — одного з хлопців вбили в СІЗО, з ним навіть не встигли попрацювати. Максимів пішов доповідати Данченку. Того дня ізолювали затриманого зброєносця, розпочали з ним оперативну роботу в камері.
Повернувшись, Максимів продовжив бесіду:
— Що тобі загалом відомо про історію з «Либіддю»?
— Там интэрэсы Кирцуна и Дэмэтраша. Адын просент акций получил Швэц в Чорнопалэ. Дакумэнты афармляли у нашего нотариуса.
— У них немає свого? — здивувався Максимів.
— Мой натариус чистый — эта нэ варованную машину пэрэписат.
— А хто переписує?
— Э-э! Мамой киланус — завязал. Церковь строю, в церкву хажю, с бандытами нэ здароваюс. Украинский мову учу!
— Не виникало бажання повернути награбовані гроші в Україну, віддати людям те, що відібрали?
— Э-э, толко дэнги суда привэзешь, Кирцун мэнтов натравит — забэрут. Он с Молдованом скоро сэбэ памятники будут дэлат из золота і пилеват всэм на головы!
— Гаразд, — зупинив базікання Максимів. — Зараз тебе виведуть через задній двір. Будеш у мене на зв'язку. Не дай Бог колись зателефоную, а ти раптом поміняєш номер…
Розмова з Мустафою залишила неприємний присмак. Максимів написав короткий рапорт про цю зустріч. Історія, що розверталася довкола «Либіді», обростала персонажами і сюжетами. Треба брати за зябра Красовскі, кидати в СІЗО за порушення візового режиму — він мозок афери.
Сьогодні Петро мав іще одну зустріч. Данченко порадив поговорити про «Либідь» з помічником депутата Деметраша, що був у нього на зв'язку. Домовилися зустрітися увечері при виїзді з Києва на Вишгород.
… Микола Бойченко нервував. На зустріч приїхав на метро, плутаючи сліди, — Деметраш контролював діяльність своїх працівників. Коли помічник сів у авто, Максимів попрямував на Виноградар, зиркаючи у дзеркальце заднього виду, переконуючись, що за ними немає хвоста. Проте вечірнє засніжене шосе було тихим і порожнім.
