У дев’яносто шостому-сьомому роках в Україні жити стало трохи легше, починали працювати підприємства, люди побачили світло в кінці тунелю. Але нараз почали рости ціни, падав курс гривні. Податкова стала закручувати гайки, в розмовах бандитів, ментів та податківців з’явилося поняття «розривати» бізнесменів. Українські капітали масово потекли за кордон. Нова хвиля приватизації супроводжувалася відстрілом підприємців — вітчизняний бізнес був круто замішаний на крові. І не завжди робилося заходом бандитів — охочих за гроші комусь вкоротити життя було чимало і з іншого боку барикад.

… Швець геть не тішився з того, що зв’язався з Кірцуном та його протеже Нарочицьким, який уже рік обіймав в обласній адміністрації посаду покійного Гуцула. Новий заступник перебрав до своїх рук бізнесові зв’язки області у спиртовій галузі, торгівлі паливно-мастильними матеріалами, в енергосистемах. Валентин у нього був на побігеньках, і рішення — балотуватися на голову міськради — приймав Нарочицький. Єдиним серйозним конкурентом Кіркуєва у виборчих перегонах був директор агрофірми «Колос» Кравченко.

Швець не мав шансів пройти в парламент по мажоритарному округу, тому надії покладав на УПЕВ. Гадав, це буде на дурняк, адже завдячуючи йому «гремліни» стали лідерами розкрученої коштом Краснова партії. Проте нові фюрери УПЕВу запросили з Швеця двісті п’ятдесят тисяч доларів… Гаркавий, якому вдалося залишитися в УПЕВ, отримав ці гроші від них на знак примирення.

Дві газети, що обслуговували кампанію, складали гороскопи, в яких стверджувалося: УПЕВ, — єдина партія, що виведе Україну з кризи, створили механізм «соціальних» моніторингів, що лив воду на партійний млин… На біґбордах по Україні висіли плакати зі слоганом «УПЕВненість у майбутньому — ми гарантуємо». Під написом з яскравим партійним прапорцем були портрети «гремлінів», Швеця і Гаркавого. Ці типажі законно мали б зайняти місця під рубрикою «їх розшукує міліція». Реклама з їхніми пиками займала розвороти в провідних українських газетах.

Валентин, переглядаючи їх у колишньому офісі «Ірини», міг лише позаздрити тому, як працюють люди. Сєнцов кинув йому на вибори лише сто тисяч доларів. Доводилося викручуватися.

Добре, що Петрушка дав компромат на Кравченка. Той узяв кредит у півмільйона доларів, половину витратив на офіс, придбав машини та квартири для родичів. На решту купив у Німеччині старі бурякозбиральні комбайни, непридатні до місцевих умов. У пресі з’явилися розгромні статті. Проте в столиці їх «не помітили».

Люди Кіркуєва ночами ходили вулицями з мегафонами і закликали голосувати за Кравченка; включали на повен голос совітські патріотичні пісні. Одного ранку двері квартир та вікна машин обклеїли його портретами, використовуючи клей «суперцемент». Через день у поштові скриньки від імені кандидата прийшли листи із закликом до возз’єднання слов’янських народів і повернення комуністичного ладу. Жодна нормальна людина після цього за нього не проголосує. Оточення Кірі вважало, що справу зроблено.

Проте був іще один конкурент, якого Валентин недооцінив, — мер міста радянських часів Чубатий…

Якось Оленка запропонувала Валентину розіграти гарну п’єсу і «знайти» батька та сестер. Місцеві газети зі смаком почали обсмоктувати тему і писати сопливі статейки. Як було важко маленькому Валентину пробиватися у житті, як ішов складною дорогою без допомоги рідних, важко працюючи і творячи добро в ім’я України.

… Після того як дізнався про батька, довго вдавав байдужість, але його як біс під’юджував: дізнайся, піди подивися. Ще й Оленка одного ранку сказала: «Коли б у мене раптом знайшовся брат чи сестра, я б не думала, чи винен мій батько, що підгуляв замолоду!».

— До таких родичів не маю почуттів.

— Колись говорив Шлапак: у житті, як на довгій ниві — можеш викопати скарб, а можеш напоротися на міну.

— Надокучила ти мені зі своїм Шлапаком! Ви, бува, знову не почали трахатися, поки я тут, а він — у Києві?

— Шлапак — минуле. Я думаю про майбутнє. Про наше майбутнє… Треба йти далі, може, через чотири роки і ти підеш у депутати.

— Нафіг це мені?! Маю в руках ціле місто!

— Місто не твоє… Обов’язково маєш купити диплом якогось сиктивкарського університету… Це не проблема.

— Фігня це все…

— Невідомо, як воно поверне завтра, і при владі опиняться ті, від кого зможе захистити тільки депутатський імунітет…

— Не сподівався, що за якихось півроку ти почнеш мене вчити, як треба жити… І до чого тут моя родина?

— Це сентиментально. Коли ти її знаходиш, береш під опіку… Це викликає повагу у виборців.

Валентин замислився. Життя насправді змінилося. Прийшли часи «гремлінів». Бандити, що залишилися живими, намагалися легалізувати бізнес, заручитися дружбою людей влади.

Після консультацій з Нарочицьким зважився на зустріч з батьком, і одного дня подзвонив в обшарпані двері. Відчинила дівчинка, що спиралася на милиці. Несвідоме хвилювання минуло, в ніс ударив важкий сморід старої квартири, дух хвороб та злиднів. Захотілося розвернутися і піти геть. Але:

— Є Петро Микитович?

— Заходьте, він прихворів і зараз лежить, — сказало дівча.

У коридорчику — облізлі шпалери, телефон, перемотаний скотчем, паркет нерівний зчорнілий од часу. У вітальні на стіні — портрет Шевченка, стелажі книг з написами на корінчиках «УПА», «СС Галичина» і таке інше. Валентин стенув плечима. На шафі в кутку — бандура. «На старості років із’їхав з глузду», — подумав син.

Дівчинка-інвалід, перехиляючись з боку на бік, запросила у вітальню і поставила перед гостем стілець; в іншій кімнаті з кимось стиха перемовилась, повернулася і повідомила, що батько зараз вийде. Запитала, чи буде гість пити чай. Валентин мугикнув щось невиразне і сів біля столу. На стіні над диваном висіла його фотографія, де йому було тринадцять, за склом у серванті — давні сімейні фото. Перехопило горло, у пам’яті зринули картинки того минулого…

По-старечому спираючись на ціпок, вийшов з кімнати батько. Валентин не міг повірити, що це він, той, кого пам’ятав дужим, хто носив його на плечах, підкидав угору, і він захоплено завмирав від захвату. Чомусь пригадалася зима, він на санчатах, попереду широка батькова спина…

Старий привітався, уважно глянув на гостя, сів на стілець.

— Ви з банку? — запитав.

— Ні, я твій син, — вирішив не розтягувати розмову.

— Валентин? — з недовірою подивився на гостя. — … Так, ви трішки схожі на нього, — і важко опустив голову.

— Я твій син! — сподівався побачити іншу реакцію.

У старого на очі навернулися сльози, він тихо заплакав, сперши голову на ціпок.

Валентин звівся, роздратовано зробив кілька кроків по кімнаті, але йому бракувало простору, — адреналін, що вибухнув у крові, вимагав емоцій, тільки не сліз.

— Як мама? — запитав батько, вгамувавши сльози і з недовірою дивлячись на сина.

— Мама померла. А ти як тут опинився? Ти ж чкурнув до Сибіру! Ще бабка казала, що поїхав за «довгим рублем».

— Повернувся у вісімдесят восьмому. Намагався вас знайти, але мати переїхала на Закарпаття, бабуся померла…

— Хто її ховав?

— Та я й ховав. Від людей дізнався, що ти в колонії, хотів знайти…

— Коли хотів, знайшов би!

— Правда, — кивнув батько.

— А що це ти так розклеївся? Молодий мужик!

— Теж сидів. Мене взяли відразу після похорону бабусі.

— Так ти що — «при ділах»? — зіронізував Валентин. — Блатний?

— Ні, чотири роки в Мордовії за антирадянську діяльність.

— А я думаю, що це у тебе повно різної такої літератури, балалайка на шафі…

Прийшла з кухні дівчинка, поставила на стіл печиво, чайник, кружки. Батько сказав їй:

— Познайомся, це твій брат Валентин, про якого я розповідав.

— Я — Надійка або Киця, — відрекомендувалася, — тільки з перебитими лапками, а сестричку мою звуть Оленкою.

— Мою наречену теж звати Оленка.

— Ти ще не одружений, — зітхнув батько.