Литмир - Электронная Библиотека

— Ви обіцяли, що це нікуди не піде.

— У нас існує правило: допомагаєш нам — тебе не чіпаємо. Переступаєш закон, починаєш забувати, що нам потрібна твоя інформація — стаєш ворогом.

Валентин видавив крізь зуби:

— Усього не розповім.

— Розповіси, — запевнив майор. — За дверима чатує Земляк, чекає, щоб я віддав тебе на заклання.

— Гаразд… Без протоколу…

І Валентин розповів про підступність Ангела з Князем, безхребетність Анджея, навчання в Москві, причини переходу на бік Сліпого:

—… Стас був не готовий до війни. Його люди працювали в Будапешті на Мойшу і підтримували в Москві пікових проти Паші. Йому потрібен був час, щоб зібрати сили.

— Але Паша, Князь, Ангел — живі, та й Шарик у Києві почав наводити порядки. Якщо вони дізнаються, що ти зімітував замах на Сліпого? Про те, що в Бондаря не влучила жодна куля, я знав наступного дня від сторонніх людей. Світ тісний.

— Посадіть Ангела, Князя, Шарика — тоді буду в безпеці.

— Проти них немає матеріалів. А оперативні розробки до справи не підшиєш.

— Мої специ зібрали цілу аудіотеку з їхніми балачками: з Гаркавим, Швецем, Гуцулом, Красновим.

— Це вже щось, — погодився Максимів. — Тепер далі. Вбивство Анджея. Мало вірю у твою непричетність.

— Сліпий знав про нашу дружбу. І не доручив би мені цю справу. А коли б у мене заговорила б совість?

— Ти і совість — поняття несумісні. Гаразд, мені треба опис ваших занять у Москві, список курсантів, прізвище керівника.

Коли Валентин закінчив давати свідчення, Максимів, розминаючи пальці правої руки, задоволено передихнув:

— Чорт забирай, цінний матеріал для розвідників. Треба запропонувати і виклянчити щось на обмін… Ще одне прохання до тебе. Не зачіпай Шлапака. Віддав вам десять тисяч…

— Шість…

— Скаржився — що таки десять, і що ви примусили розлучитися з дружиною і вимагаєте, щоб одружився з Оленою, з якою ти спиш…

Валентин зареготав:

— Про Оленку може тільки мріяти. Та навіщо він вам?

— Плануємо використати в одній справі. Не чіпай, нехай працює. Хоча б до виборів.

Розпрощавшись з Валентином, Максимів наказав Земляку:

— Готуйте оперативну машину і простежте за Кірею. Його за півгодини випустять з ІТУ. І шукайте Князя! Де Смик?

— За нашою інформацією — в Празі.

— Калач?

— З Шариком у Києві, зализують рани, — доповів Дудник.

— Кіркуєва не чіпати. Він допоможе з ними розправитися.

— Що чути про Швеця? — поцікавився Земляк.

— Скоро витре ноги об усіх. Найкращий друг Кірцуна.

— Приємно чути, що наші люди йдуть угору, — посміхнувся на всі свої криві зуби Земляк.

— До нас надійшла інформація, — повідомив Максимів, — Що в Швеця на рахунку в Австрії більше трьохсот тисяч, будиночок у передмісті Праги, пакет акцій у київському готелі на чотириста тисяч, а ще польські рахунки. У покійного Гуцула в Польщі, Німеччині, в Австрії близько півмільйона.

Земляк здивовано свиснув і зауважив:

— Враховуючи маєтність покійних, можна сказати, що Ірина — діамантова вдова. Петре, ти чоловік видний, самітній, спробуй щастя!

Майор посміхнувся:

— Викличу її на допит, можливо, й домовимося. Тоді точно куплю новий телевізор на цілу стінку. І «мерседеса».

— Коли б мав мільйон доларів, я би про таку фігню не мріяв, — зітхнув Земляк.

— Ти би вставив золоті зуби, — зареготав Максимів.

— Щоб залицятися до вдовиці, я насамперед вставив би зуби…

43

Після всього, що сталося, Ірина втратила голову. Подруги радили терміново виїжджати до Києва, але вона, обпившись транквілізаторів, три дні сиділа перед телевізором, їла все підряд і мовчала.

Одного вечора подруги допомогли перебрати документи. Знайшли заповіт, у якому батько всі капітали у різних банках та акції польських підприємств заповідав доньці, а також квартиру, авто, опіку над Васильком. Інна спробувала зв'язатися з Князем або Ангелом, але їхні мобільні не відповідали. Заповіт, написаний Андрієм, мабуть, згорів у будинку. Зателефонувала до Тетяни. Та крізь сльози розповіла, що Ігор телефонував здалеку і повідомив, що у нього все гаразд.

Дружина Ангела по кількох днях виїхала з дітьми до Ізраїлю, їх проводжала Ольга. Марина нічому не дивувалася, і сказала, що давно сидить на чемоданах. На прощання байдуже промовила до Ольги:

— Якщо у вас з Юрком щось вийде, не думай про мене.

— Ні, між нами нічого немає, — збрехала дівчина.

— Єврейська жінка — не ревнива дурепа. Чоловік для мене — святе, і коли у нього з'являється коханка, у цьому винна сама…

І скажи Ірині, щоб не сиділа в Україні. Її гроші можуть зацікавити негідників. Брехня, що, по понятіям, жінок убитих авторитетів не чіпають. У них відбирають все. А ще — нехай не вірить Кірі. Жора ніколи не помилявся, даремно його не слухали.

Ці слова Ольга й передала Ірині.

— Випити хочеться, як ніколи, — сказала та. — Треба їхати до Німеччини. Продам усе, і чкурну. Там народжу, вилікую Василька, щоб більше ніколи не повертатися в цю божевільню.

Вона оговталася, почала міркувати розважливо та прагматично. Пігулки, що дав Князь, викинула на сміття.

— А заповіт Андрія? — запитала Ольга. — Не можна усе кинути! Це твоє майбутнє, майбутнє дитини! Подумай про Василька! Хто знає, скільки грошей піде на його лікування?!

— Гроші в банку нікуди не подінуться, — підтримала Інна.

— Квартиру в Києві залишу, — вирішила Ірина. — Треба закінчити університет…

Свекруха теж довго не могла прийти до тями. Спочатку до неї три дні підряд приїжджали «швидкі», потім з інфарктом забрали в лікарню чоловіка. Після цього Марина Григорівна почала дзвінками надокучати невістці, вимагаючи, щоб провідала батька в лікарні. Просила прийти до неї, щоб хоч словом перемовитися. Ірина пояснювала, що має багато справ. Свекруха ображалася, кидала трубку, знову телефонувала, дорікала, що Ірина вийшла заміж заради грошей і тепер не хоче знатися з батьками.

Довіривши подругам продаж майна, почала опікуватися свекрами. Щодня провідувала свекра, платила лікарям. Його перевели у кращу палату, почали професійно доглядати. Сиділа зі свекрухою, готувала їсти, прибирала і терпляче слухала її нескінченні скарги на здоров'я, самітність та відсутність онуків.

Так тривало тиждень. Ірина, завантаживши себе роботою, забулася, зорганізувалася, і з Мариною Григорівною приязно розмовляла. Вона її розуміла. Свекруха нарешті теж перестала стогнати, і одного дня зустріла невістку на ногах; у квартирі — порядок.

— Щось я розклеїлася, — сказала. — Треба жити.

Ірина подумала, що на такій ноті вона могла б попросити пробачення за всі слова, закинуті невістці зопалу. Натомість свекруха запитала:

— Ти вже була у лікаря?

— Не було часу.

— Який у тебе місяць?

— Мабуть, тижнів шість.

— Ось що, донечко, мені вже краще. Перебирайся жити до нас.

— Та ні, треба до Василька.

— Сказала йому про батьків?

— Навіть не знаю, як скажу…

— Ми залишилися без копійки…

— Князь казав, що Андрій записав вам якісь гроші. Тільки де заповіт — не знаю. Можливо, згорів. Приїде Ігор — з'ясуємо.

— Хочеш дитя народити у Німеччині? — зиркнула на невістку.

— Це краще, аніж тут.

— А як ми? А якщо ти там вийдеш заміж?!

— Хто про таке зараз думає?! — образилася Ірина.

— Вибач… Так, треба звідси їхати. Тут життя немає. Потім, може, й ми приїдемо. Допомогли б доглядати за онуком, Васильком…

Наступного дня пізньої години прийшов до неї Князь. Схуд, постарів. Несвіжа сорочка, костюм із жалобною пов’язкою на рукаві, в якому був на похороні. З ним брат і охоронець Микола. Ірина налила чарку, дала поїсти, свіжі сорочки та білизну — батько все купував про запас.

— Що далі, Ігорю? — запитала, коли гості закінчили вечерю.

— Проти нас порушено кримінальні справи. У ментів з’явилися записи наших телефонних переговорів, а також розмов у кабінетах, — якась сука поставила жучки.

42
{"b":"592796","o":1}