— Хочеш побачити Москву?

— Робота…

— Я за тобою скучаю… І маю до тебе справу… Дізнайся, за якою адресою мешкає в Києві Микитенко Петро Микитович сорок першого року народження, здається. У нього двоє доньок, виховує сам…

З Пашею зустрілися в ресторані, щоправда прохолодно.

— З Нагірною ми питання добили, — повідомив Паша. — Мойша вступається. Але намагаються влізти казахи, тому зашли туди людей.

Валентин знехотя посміхнувся:

— Фільм колись був, як один мужик кілька разів брав Царицин і постійно у складі різних військ — то з червоними, то з білими, то з махновцями, то знову з червоними. Так і я штурмую Нагірну.

— Не смішно, — вирішив Паша. — Далі таке: Сліпий забруднив руки. Мойша не хоче, щоб його ім'я пов'язували з Бондарем. Порядний бізнесмен не може мати справи з бандитом. А в Європі Грабовецький — фігура. Останнім часом у тамтешній пресі стали з'являтися статті про його дружбу зі Сліпим…

Валентин глянув на Сєнцова. Той тихцем кивнув.

— Нове завдання? Тобто старе замовлення? — запитав Циган.

— Так, — підтвердив Паша, — тільки замовник інший.

— Зроблю це із задоволенням, — пообіцяв Кіря.

Коли в Чорнополі почав заправляти Циган, Ірина насторожилася. Ангел передав записку із СІЗО, в якій радив бути обережною і якнайшвидше виїжджати. Увесь цей час Ірина, крім клопотів, пов'язаних з похоронами Анатолія, Калача, Миколи та проблемами свекрів, готувала передачі Ангелу, виконувала його прохання і вказівки. Допомагали подруги.

А в місті чинили сваволю Астаф'єви. До неї приходили люди, що раніше працювали на Андрія, і скаржилися. А чим вона могла їм допомогти — беззахисна жінка?

Приїхавши до Києва, щоб вирішити справи навчальні, звернулася до Максиміва. Він вислухав скарги на Валентина і сказав:

— Ми прослуховуємо Кіркуєва, тому невдовзі у вас буде час і можливість спокійно вирішити всі справи, — і зателефонував до якогось Лисака.

І справді, Валентина та Астаф’євих у місті не було чути понад десять днів. Потім поширилися чутки, буцім його затримали десь на кордоні з контрабандою і кинули в ІТУ. Проте Ірині на це було начхати. Разом з родиною переїхала до Києва. Встигла свекрам придбати квартиру поряд і влаштувала батька лікуватися.

Опинилася нарешті вдома після місяця нервувань та нескінченних справ. За кілька тижнів — виліт до Німеччини. А свекруха ніяк не заспокоїться, — вимагає шукати заповіт Андрія. Де?!

Вийшла на зв’язок з Князем.

— Тебе там не знайдуть? — поцікавилася.

— Нехай спробують сюди поткнутися. Тут хлопці працюють чітко: щось не так — і з машини ворога решето.

— Забув, що сталося з Андрієм? — образилася.

— Вибач. А що у тебе?

— Гаркавий телефонував, пропонує продовжити випуск горілки. А в мене не залишилося зв’язків Андрія, та й від бізнесу я далека.

— Не варто з ним зв’язуватися… Його не стануть чіпати, а ти — зручна мішень. Можливо, згодом…

Наступного дня, нарешті відіспавшись, Ірина вирішила подякувати Максиміву… У житті трапляється різне, а людини, яка могла б захистити, нема. Він, практично, єдиний, кому можна довіритися. Зателефонувала і запросила на обід. Дзвінок здивував Петра, але погодився на зустріч.

… Весна брала своє, і погода стояла майже літня. Зустрілися на Прорізній. Ірина запропонувала зайти до кафе:

— Тільки під’їдемо машиною, — намуляла ногу в нових туфлях. Може, хочеш повести? — кивнула у бік «джипу», перейшовши на «ти».

Максимів погодився. В кафе Ірина замовила розкішну вечерю, коньяк, і, коли майор налив у чарки, сказала:

— Коли б не ти, не знаю, чим би все закінчилося!

— Бачу, мені доведеться вести машину, — сказав Максимів, піднімаючи келишок, — на дорогах працює «Кобра»…

Ірина тільки пригубила:

— Мені не можна пити, машину поведу я… Скажи, чому не посадили Кіркуєва так, щоб не випускати? — вирвалося з розпачем. — Відомо ж, що причетний до вбивства Андрія!

Максимів скривився:

— Знаєш, скільки людей приходило зі скаргами на Анджея і з проханнями захистити від нього?.. А ми не могли його посадити — не було за що… Ось так і з тим…

Ірина не розуміла:

— Андрій був бізнесменом! А бізнес, через закони цієї країни, в нас кримінальний.

— Дивна штука — людська психіка. Поки тебе не стосується, бандитів, вимагачів вважають мало не героями. У ресторанах замовляють блатні пісні, нас обзивають «ментами», «мусорами». Але коли на них наїжджають, починають скиглити, вимагають справедливості… Вважаєш Андрія жертвою інтриг Кіркуєва, але насправді навіть не здогадуєшся, що він сам заварив кашу, почав інтригувати. Коли б сидів тихцем, нічого б не сталося.

— Я справді мало знаю… Він обіцяв, що вже влітку будемо разом, він покине справи…

— Влітку він мав шанс стати ще крутішим авторитетом.

—… Мені важко… Андрій залишив якісь гроші, але навіть не знаю, де їх шукати. Боюся, щоб ними не зацікавився й Циган. А знайти мене в Німеччині не складно. Світ тісний.

— Так, — погодився, — Циган не зумів свого часу хапонути. Якщо має яких двісті тисяч, вважає себе багачем і буде шукати общак Анджея. У «Весіллі в Малинівці» говорили: «Хлопці кажуть, — немає отаман капіталу». А що за отаман, без фінансової платформи?

— Я можу розраховувати на тебе?

— У чому?

— Мене не буде кому захистити, якщо раптом Циган…

Максимів випив, затягуючи паузу, закусив і нарешті промовив:

— Я не працюю охоронцем. А наші зустрічі не схвалить начальство. Колеги скажуть, що вирішив підзаробити, бо ж не маю телевізора, не те що власного житла.

— Дай хоч пораду.

— Коли виїжджаєш?

— Як тільки здам екстерном екзамени і візьму академвідпустку.

— Циган тут не з'явиться ще два тижні… Коли треба — дзвони. Я зможу тебе захистити.

… Максимів хотів розрахуватися, але Ірина заперечила:

— Збирай на телевізор. До речі, коли поїду, живи в мене…

Максимів посміхнувся:

— Доповім начальству. Якщо дасть добро…

— Хочу віддячити за цю паузу, якби не вона, Кіря взяв би мене за горло… Покористуйся «джипом», поки буду за кордоном.

— Можу взяти для роботи, — за згодою керівництва.

… Ірина відвезла Максиміва додому, вирішила трішки поїздити київськими вуличками, що оживали після довгої зими, зі щемом у серці пригадуючи прогулянки з Андрієм… І раптом під ліхтарем помітила парочку, що зупиняла таксі… Шлапак та Оленка! Ірина мало не врізалася у «москвича», що їхав попереду. Не вірячи своїм очам, розвернулася і зупинилася поряд. Роман заточився, побачивши, яка зупиняється машина, зробив крок назад. Оленка відчинила дверцята…

— Сідайте, — посміхнулася Ірина, — куди?

Навіть при тьмяному світлі ліхтарів було видно, як Оленка почервоніла. Шлапак діловито зазирнув до машини; був п'яний, мов чіп, дивився з-під окулярів й Ірину не впізнав. Завалився на заднє сидіння, закомандував:

— Карочє, сщяс нас атвізьош на вуліцу Масковская. Плачу п’ять грівнєв.

— А ти, Оленко, не їдеш? — засміялась Ірина.

—… Що нового в житті? — поцікавилась, коли рушили.

— Не бачиш? Кіркуєв зник, думала, що — все. І тут — Роман.

— Він так постійно п’є?

— Та ні, — збрехала.

—… Це твоя справа. Розлучився?

— Так, взяв молоде дівча, та нагородила його гонореєю, до того ж, була вагітною. Тепер не знає, чия дитина…. А Валентин знайшов батька і двох сестер.

— Цікаво, — вирішила Ірина. — … А ти Сліпого знаєш?

— Що за хуйня?! — із заднього сидіння озвався Роман. — Ми куда єдєм?! Мені на Комунальників, три!

— Йому здається, що він у Чорнополі, — посміхнулася Оленка. — Пропонував зайти в «Зустріч».

— Нормально нализався. На честь чого?

— Вступив до УПЕВ, і його запросили працювати в Київ. Швець підтягнув.

— Відколи вони подружилися?

— Каже, випадково…

— Наш світ сповнений несподіванок. Отже, знаєш Сліпого?

— Валік має з ним якісь справи.

— Зрозуміло. Давай і ми будемо підтримувати стосунки.