Тоді, коли вона вперше привела його сюди, в печеру під замком Любарта, тут горіли великі чаші, повні китового тлущу, з уцілілого шматка фрески на темній стіні на них дивилися очі якогось святого чи Бога, крізь сонмище сталактитів і вапнякових завіс протікала підземна ріка. Куди вона пливла? Цього годі було тоді збагнути. Він пам'ятав лиш, що Марія ластилася до нього і навіть спробувала поцілувати. А коли він її відштовхнув, то вона ледь не впала в темну воду ріки. Леопольд кинувся і схопив її останньої миті за руку, щоб утримати. І вона не впала, стрімко обвила руками його шию і зі словами: «Любий мій! Дорогий!» таки поцілувала. Леопольд не опирався і не відштовхував її. Бо якщо б відштовхнув, то вони б обоє впали в ту річку. Але він і не відповідав поцілунком на поцілунок. І тоді Марія сама плигнула в темну ріку і потягла його за собою… Що було далі, він не пам'ятав. Пам'ятав лиш, що темна вода виявилася прозорою. Спам'ятався лиш на березі Стира, геть за Луцьком. І Марії вже з ним не було. Після цього дивного випадку рівно за дев'ять місяців на світ з'явився її син Марко.

Леопольд від болю скривився. Щось обпекло його крізь матерію кишені штанів. Він засунув руку і витягнув камінчика, який був гарячим і таким сяйливим, що освітив усю печеру.

На високій стіні печери виднівся чималий уцілілий шматок фрески, тільки очі більше не дивилися з неї. Вони були заплющені. Прах не міг у це повірити. Він точно бачив тоді ці очі. Вони були такі глибокі та прозорливі, хоч і намальовані. І коли дивишся у них, то тобі здається, що ти проникаєш, летиш у їхнє бездоння, і лише камінь, на якому вони намальовані, годен тебе спинити… І Леопольд з подивом роззирнувся. Чаші, що колись світилися від палаючого китового тлущу, були холодними й порожніми. Сталактити і вапнякові завіси зблискували слабенькими відбитками іскор, які розпускав довкола себе його камінчик. Лускали, розсипаючись шелесткою луною, краплі, що падали зі стелі. Смерділо кислими екскрементами кажанів і могильною вогкістю мокрого вапняку.

— Ух-уг! — видобув із себе грубий горловий звук німий Леопольд. І могутня луна загуляла безліччю сутеринів, підземних залів і коридорів. Леопольд крутнувся з камінчиком на місці. І куди не кидав погляд, скрізь чорніли отвори печерних коридорів, розташованих високо, метрів п'ять над дном підземелля, аж під склепінням зали, у якій він перебував. І що найцікавіше, він у тих отворах помічав якийсь беззвучний рух, але як не скидав оком, та не встигав помітити, хто ж там рухається чи ховається від нього. Постоявши хвилю в роздумах, він вирішив діяти по-іншому. Знову поклав камінця на свою долоню і, не зважаючи на його пекучість, покрутив рукою в різні боки. Найбільше кремінець розгорявся, коли долоня заносилася над темною водою. Туди, у нестримний плин підземної ріки кликав його, сяючий тремким срібним відсвітом, маленький камінчик.

І Леопольд, не роздумуючи, плигнув. Бризки розлетілися на всі боки. Залили сталактити і сталагміти, вапнякові завіси і брижі. Все замигтіло і залилося скрізь проникаючим світлом, яке палахкотіло в його руці. І він із крем'яхом, що яснів, як маленька зірка, немов поплив у темнім, але прозорім небі підземної ріки. І в шумовинні бризок та луни Леопольдові раптом причулося чиєсь зітхання і стомлені слова, які проказав до нього чоловічий голос:

«Знати таємницю — означає з нею померти!»

«Так», — погодився подумки Прах, занурючись у воду і втрачаючи тяму…

Насамкінець того ж дня, коли Прах пішов за світлим камінчиком, наштовхавшись в озлілому людському натовпі, мокра від вологих променів сонця Люція нарешті натрапила у приватному секторі на знайому їй зашмигану «кравчучку». Візок, обплетений павутиною, стояв на ґанку біленької хатки з жерстяним поіржавілим дахом, з сірими віконницями у вигляді двох баранців, які на вершку вікна «били» одне одного дерев'яними рогами. Матінка обережно відчинила хвіртку і рушила до хатки стежкою, що майже заросла поруділою травою. Щось загадкове вчувалося у пронизаному холодними променями старому саду. Покручені захаращені віти були майже голі, й біле листя кучугурами, немов заметами, встеляло землю. Дзюба обачливо вирішив перечекати і сів на похилений паркан. Одинадцятеро стомлених кішок поскручувались у найрізноманітніших позах і в найнесподіваніших місцях. Найбільше їх умостилося біля стежини і хвіртки. Лише трійко псів побігло за своєю господинею.

І жінка інтуїтивно підійшла не до ґанку, а до затуленої віконниці. Обережно прочинивши одну половинку з баранячими рогами на вершечку, вона побачила посеред великої кімнати на кріслі-гойдалці бабусю, саме ту з волошковими очима. Гойдалка стояла, як укопана, і бабця сиділа на ній незрушно, із заплющеними очима і, схоже, взагалі не дихала. Її лице вже не нагадувало пухкого біленького вареничка, а було майже чорне й подібне до дротяного каркасу для глиняної маски. Люція від розгубленості закалатала щосили по оцинкованому підвіконню. Ніякої реакції, старенька навіть не ворухнулася. Тоді жінка скрикнула і торохнула по склу. Знову нічого. Не на жарт перелякана Матінка Люція скочила на ґанок і забила ногою у двері.

Від її грюкання та криків залементували пси і занявкали істерично коти. Клапті білого листя, що ще висіли на деревах, зірвалися з гілок і полетіли вихором по саду. Мереживо сторожких променів призахідного сонця зненацька прорізала чорна блискавка. Пролунав хльосткий вибух, від якого заклало вуха. Чорні тіні загуляли по саду. І Люцію обліпило підняте вихором біле фосфоресцентне листя. У тих місцях, де на нього падало сонячне світло, листя із шурхотом пересипалося темрявою й перетворювалося на тінь. А там, де воно ховалося в тіні, несподівано спалахувало ліниве полум'я і синім тягучим пасмом стікало на землю. Нажахана смертю бабусі, Люція не помічала того, що діється довкола. І навіть, коли один побілілий стручок акації, піднятий вітром, заплутався в її волоссі й зайнявся в'язким, як кисіль, полум'ям, звисаючи їй на губи пломенистим синім язиком, вона того не завважила. Цієї хвилини вона згадала слова старої, котра просила її при першій зустрічі допомогти, як прийдеться. І тому її турбувало одне: як це тепер зробити. Перше, що вроїлося їй у голову, було викликати по мобільному «швидку».

— Пост невідкладної… бр-бр… одинадцять… бр-бр…..дцять слухає… Ваша адреса! — зарипіло в телефоні, пробиваючись крізь ефірні перешкоди. Щоб назвати диспетчерці невідкладної допомоги номер хатинки, Люція кинулася вздовж стіни. А коли не знайшла таблички з адресою, побігла на вулицю, аж за хвіртку, до якої була прибита бляха з написом: «вул. Світла, 7».

— А-ха! Світла… аха… сім, — важко видихла в телефон забігана жінка.

— Якщо вам погано, то чого ви говорите? — долинуло зі слухавки дивне запитання.

— Мені добре… Я жива… А от вона померла…

— Хто?

І Люція не знала, що відповісти. Тому сказала:

— Бабця в хаті… своїй… сама…

— А ви що в тій хаті робите? І хто ви?

І Люція раптом ще більше перелякалася. Швидко відповіла, що ніякого стосунку до померлої немає, що просто сусідка. Тоді глухий голос диспетчерки попросив її назватися і продиктувати свої контактні дані.

— Для чого? — запитала Люція.

— Це невідкладна допомога! — суворо відказали на зворотньому кінці зв'язку. — А з допомогою не жартують! Інакше — вона відразу стає відкладною!

І Люція натисла кнопку закінчення виклику.

— Хм! — почулося з трубки, хоч телефон вже був у Люції вимкнений.

Переполохана жінка не знала, що їй чинити. Вона заметалася по вулиці, як підстрелена птаха, не знаючи, куди бігти. Її так настрашила потворна смерть невідомої бабці, що здогади, щодалі жахливіші, переповнювали уяву. Несподівано вона помітила, що по її шиї тече в'язкий язик синього полум'я. І вона заходилася гасити, приплескуючи його на плечах і грудях. Дивно, але вогонь виявився негарячим й притухав від її рухів, залишаючи лише припалені чорні смуги на аквамариновій тканині її довгого плаття. І тоді перестрашена Люція схаменулася, знайшла поглядом крука і, суворо на нього позираючи, підійшла впритул.