— От і Хух, і його дух! Голодний вогонь чекає наказів!
Бруня вжахнулася й скулилася. Плечі її в червонім топіку здригалися. Ланці й усіляке залізяччя, навішане на ній, сумно подзенькувало.
— Перше — доправиш її до Невловної Грані! — наказала Хухові Саня.
На останньому слові Хух спалахнув і проказав без поспіху пострілами скалок і бахканням жаринок:
— Подай бодай ногу, знатнице. Останній раз ти мені її давала дві тисячі триста шість обертів Землі тому…
Саня спершу завагалась, але потім гучно клацнула язиком, і з головешки виросла одна нога, тільки чомусь нагорі, а не внизу. Хух повагом перекотився круг себе і зіп'явся на подаровану ногу. Хвостик, задоволена своєю роботою, повела далі:
— Друге — припнеш її до вічної блискавки!
Хух пересипався скалками, пирскав деінде язичками полум'я, шарудів чорно-сивими лушпайками із золи, що вкривали всю поверхню головешки, немов вулканічну магму, що вже затухала, і сумнівався. Його сумнів виразно висловлювало ґречне погойдування на одній нозі.
— Бачиш, Бруню Карлівно, він один здатен улаштувати тобі Вічне Згасання. Так, Хухику! Ти ж у нас зголоднів за дві тисячі триста і скільки там іще обертів?
— Шість… — просичав гранями Хух і додав: — Зголоднів, так… дуже… Я ж негодований дві тисячі триста…
— Бруня це вже чула, — безпристрасно перебила його Хвостик.
— Але закон, знатнице, понад усе…
— Так, це правда… Як припнеш до блискавки, стережи її! І сам приконвоюєш її на Сойм, коли її буде покликано…
Хух повагався, але сказав:
— Ще б руку і рота з очима та вухами… Та, знатнице?
— Ти, Хуху, як прохач який! На, маєш! — і Саня тричі клацнула в роті язиком. Від цієї магії в Хуха з'явилися саме біля однієї ноги, тобто внизу його кулястої фігури, два вуха й одне око.
— А писок де? — спитався, палахкотячи від замішання, Хух.
— А пощо тобі писок? Ти й так забагато говориш своїми жаринами! Ще бовкнеш десь зайвого, — розсміялася сухо, немов закашляла, знатниця і сказала, грізно косячи на принишклу хованку: — А тобі бовкати не можна, бо за неї відповідатимеш головою!
— Мені б ще й те, чим я за неї буду відповідати… га?
— Хо-хо-хо!.. Голову, Хуху, всякий дурень має. А чи вона багатьом стала у пригоді… Та й тобі ж легше — менше в неї братимеш.
Іскри заметушилися на поверхні головешки, пойняли спершу вуха, тоді спалахнули в одному-єдиному оці. І враз воно моргнуло з-під ноги, кліпнуло і немов розтяглося в усмішці.
— Ху! Ху-ху-ху! — розсипався золотистими гранями від сміху Хух. — Це був гумор?! Так, повелителько?.. Я радий! Я такий радий! Аж мене піт пройняв.
— Який піт? Ти наче здурів за цих останніх дві тисячі триста… триста…
— …шість обертів… — нагадав ввічливо Хух і, стаючи перед Хвостик одною ногою на коліно, прошелестів складками з попелу: — Ні, світносте четвертого виміру… Просто зо мною дуже давно не жартували.
— Я добра лиш тому, що завдання у тебе відповідальне, — Саня Василівна оцінила кмітливість Хуха і навіть надумувала вже пожалувати йому й голову. Але, витративши багато сил у боротьбі зі зрадливою хованкою, потроху остигала і якось марніла, тому заговорила знову важко і впівголоса: — За цією дівахою тягнеться слід Чорного Півмірря. І якщо вона спробує втекти, я тобі наказую, попри всі закони, в ім'я Останнього Засвіту, знищити її Вічним Згасанням.
— Я щось придумаю… Хоч і без голови… Ти ж мене знаєш, — і на поверхні головешки зазяяла чорно-вогненна усмішка.
— Ти не маєш права віддавати наказ на знищення світлозорих третього ступеня ясності! Таке властен зробити тільки Сойм! — непокірливо струсила головою Бруня.
— Маю. Ми існуємо в час усесвітнього згасання і людського свавілля. Про це написано у Згортках Світла. І якщо це потрібно для нашого порятунку, то всі приписи Останнього Засвіту можуть бути скасовані. Я правильно кажу, Хуху?!
— А мені бірюзово, чи згортки, чи засвіти… — шерхотів і тріщав лушпинням спалахуючого чорно-сивого попелу Хух. — Я вічно голодний виконавець із виконавців, бо найнижчий і найбридкіший з усіх світлозорих. Мій жар, особливо, коли в мене нежить чи грипа, буває, що й у слиз перетворюється. І це гірше допікає, ніж посутенілим, що ходять завжди обслизлі та підмоклі. А з нас, ви знаєте, з найнижчих світозорих, як з цапа вовни! Та й за лиходійство в усіх Засвітах відповідають не ті, хто виконують, а ті, хто наказують, — прошемрав усіма чорно-вогнистими шкоринками попелу Хух, схопив яскравий зашморг із пломеня й, розсипаючи довкіл себе дрібні іскри, потягнув Бруню до груби, перекочуючись через свою головешку й інколи відштовхуючись однією ногою.
Коли чавунна закривка за ними затулилася, знатниця Саня почекала хвилину, поки стихне шурхіт у димарі, а потім упала на коліна. Вона була геть стомлена. Її руки й обличчя знову потемнішали. Із зусиллям Саня Василівна відкрила закривку, схопила дві-три жарини, які залишив Хух, і поклала собі до рота. Її обличчя трохи посвітлішало, а на щоках розлився рум'янець. Їй треба було ще пожити серед людей. Тому вона підкинула в грубу дров і, коли вони спалахнули, встромила у вогонь руки…
