— Я думаю, — розважливо прорекли коричневі плями, — хлопець дивиться на тебе, цуцуватого, як ти щохвилини заглядаєш йому в гепу, і пробує сказати тобі своє перше слово — «ду… рка!»

— Не смішно, — занервували у відповідь зелені.

Марко зичливо усміхнувся їм і з іще більшою повагою до своєї нижньої дірки заснув.

У сні він опинився посеред вогкої, але теплої печери. Посередині підземної зали горів вогонь. Вхід до печери хоч і яснів, але відразу за ним падала стіна води. Спершу Рисочка подумав, що то не вода, а повітря чи марево, бо була вона надзвичайно прозорою. Така чиста, що за нею і над нею виднілися сонце, місяць і зірки. Вода падала немовби з неба. Куди саме вниз летіла та вода, Марко не розумів. Бо навіть звуку її падіння не чув, а тим паче, удару бризок об камінне дно чи ложище.

Тому Марко, який ще не навчився ходити, підповз до входу в печеру. Майданчик перед входом був крихітним, лише для двох-трьох людей, і за якихось півтора метра відразу обривався у безодню стрімким урвищем. Хлопчик подивився вниз в обсипану безліччю гострих, як ікла, скель, гранчастих виступів і серпантинів, що тяглися крутим схилом прірви. Об них із гуркотом розбивалася водяна нескінчена лавина. Стіна води була суцільною, і куди падала вона чи де було те дно, в якому закінчувалося її спадання, хлопчик так і не побачив. Але він розгледів інше в тій товщі води, що пролітала перед входом до його печери. Згори разом із кришталевими шарами водяного плину спадав, летів до нього хлопчик, геть білий, немовби з нього витікла вся кров, у такій само білій довгій сорочці. Волосся його, як сметана, очі під високим чолом заплющені, а вуста скривлені чи то від усмішки, чи то від болю. І був він місяці на два старший за нього, тоді ще чотиримісячного.

Підлітаючи ближче, тіло хлопчика раптом розвернулось у водоспаді до Марка обличчям і безживна ручка самовільно скинулася та простяглась у бік Рисочки. З блідої долоньки раптом випорснуло коштовне зернятко, впало на край скелястого входу до печери, зблиснуло боками, засвітилося сріблястим вогнем, заграло проникливими всюди сполохами. Воно було чимось значнішим, ніж антикварна рідкість. Воно було дорожчим, ніж найкоштовніший діамант. Воно було сповнене сили жертвувати собою заради нового життя. І після смерті воно, сріблясте і сяйливе, втілитися у цвітінні й рясноті стебел, у тугім колоссі з сотнею зернин кожне.

— Віддай, — почув Рисочка спокійний чоловічий голос поруч. Це говорив той, кого він добре знав і хто ще до народження вберігав його. Той чоловік був настільки йому рідним, що Маркові неважливо було бачити його обличчя. Та й обличчя у звичайному розумінні його напутник не мав. І для чого йому лице, якщо хлопчик бачив його своїм внутрішнім зором. Він відчував його доброту, теплі дужі руки і шорсткі, але лагідні пір'їни крила за плечима. Може, це тому, що він не приходив до нього у прямому значенні, а тільки прилітав і ввижався малому в його свідомості. А тут, сьогодні він раптом прийшов, сів на краєчок прірви біля входу до печери і занурив свої ноги в білих, добре вичинених ялових сап'янцях у прозорий водоспад. Вода обмивала білизну його чобіт, чіпляючись за сиром'ятну шкіру тисячами дрібнесеньких бульбашок повітря. І чоловікові, вочевидь, було байдуже, чи замочить він собі ноги, чи ні. Та й взагалі, скидалося на те, що той напутник і був і не був поруч із Рисочкою тієї хвилини.

— Не віддам, — відповів подумки йому Марко.

— Ти ж не відаєш, що із зернятком робити, — м'яко заперечив йому чоловік і всміхнувся. Усмішки видно не було, але хлопчик знав, що напутник усміхається.

— Це моя цяцька, я її знайшов, — заперечив малий.

— Ти знайшов, бо я її загубив, — відказав сумно наставник. — І якщо не віддаси, будеш сам із нею мучитись. Я вже немічний, щоб допомогти тобі…

Рисочка подивився на сяйливе зернятко і зрозумів, що не віддасть. І не тому, що був жадібний, а тому, що так було потрібно. Чоловік був уже дуже старий. І він би не здужав довго тримати при собі те зернятко, хоч як і не просив віддати його.

І, немовби на підтвердження тих слів, зернятко зненацька ще сильніше спалахнуло, зблиснуло сріблястим усепрозирущим сяйвом і обпекло Маркові долоньку. Хлоп'я від болю спохопилося і, не знаючи куди сховати від наставника зерня, заклало його собі за щоку. Це була помилка. Пшеничина виявилася неймовірно гарячою і відразу обпекла і рота, і горло, і трахею. Хвиля пекучого повітря вповзла знагла в Марка. Потім жар одразу змінився на нестерпний холод. Хлопчик виплюнув зернину, і вона полетіла в потоках водоспаду вниз, у прірву…

Малий прокинувся і заплакав. Заридав гірко-гірко, зовсім як дорослий. А потім затих, пригадуючи свій сон.

І, придивляючись до родимої плями у вигляді зерна пшениці в себе на правій долонці, став швидше приходити до себе німотного, беззахисного і ніжного. Він повертався у світ людей, де на нього чекала велика несподіванка…

Несподіванка прийшла зранку, як завжди буває після вечірнього булькання в животі. Її піднесла Маркові нижня дірка, яку дорослі називали «дупкою». Разом із жовтавим випорожненням з неї вивалився і яскравий ігристий камінець.

Рухливі зелені плями зраділи. А коричневі плями заметушилися, чи, бува, не порізав щось собі Марко в животику, і потягли Рисочку знову до лікаря, який робив УЗД черевної порожнини, себто «ультразвукове дослідження cavitas abdominalis»[2] чи, як ще кажуть у медицині — дослідження середóвини нутряної. Лікар довго крутив ультразвукового датчика довкола Маркового животика, нічого не розуміючи з того, що бачив на екрані комп'ютера, а потім приголомшливо сказав:

— Я не хочу вас денервувати, мамашо… Але у вашого сина уся cavitas abdominalis… так сказать, черевна порожнина… е-е… повна-повнісінька якогось дрібного каміння.

Вам треба негайно звернутися до хірурга.

Коричневі плями не відповіли. Вони тільки зойкнули. Заплющилися. І рухнули на підлогу.

От і Острихій, який був висмикнув у себе з долоні волосину, спершу зомлів у світлому тунелеві з чорним виходом десь далеко у його завершенні. А коли прийшов до духу і фантомної сутності, то уздрів довкола себе пітьму. Невже він справді пройшов світлим тунелем і втрапив у чорний отвір виходу, про який ходили леґенди серед привидів? За тією чорнотою в кінці світлого тунелю для кожного привида нібито починалося справжнє людське життя.

Він спробував ворухнути своїм посутенілим миготінням і своєю смерекливою сутністю, та не зміг. Захотів піднестися в небо, та ще більше укляк на місці. Рухи його привидової субстанції немовби заціпеніли. А ще йому щось міцно затуляло безтілесного… ні!.. Ні! Саме тілесного рота. І на додачу смерділо так, як колись, коли його бідного спалили були за лікування старої луцької суддевої, пані Кпихи. Він був приписав їй від полисіння суміш із шерсті рудих котів, мокриць і волохатих кліщів, що смокчуть кров пацюків. Усе це треба було добу варити на малесенькому вогні з залізистою сіллю в горщику з провірченою крихітною дірочкою, добре помішуючи, щоб вариво з тієї дірочки стекло у скляний слоїк. Насамкінець додати глек молодого меду, зібраного з косматого пахучого моху. Потім тою мазюкою пані Кпиха мала цілий місяць натирати свою плішину.

Та коли місяць минув і в суддевої волосся на голові стало ще менше, ніж на її коліні, а на підборідді виросла здорова руда борода, то молодого балвера[3] Острихія Стефановича Троня було оголошено в розшук. Метка магістратська варта знайшла його за якусь там годину в корчмі, що стояла при дорозі від Луцька до Володимира, і доправила на катування в маршалків маєток. Далі події розвивалися блискавично. За день-другий зголосилося шестеро свідків, переважно жінки, які заприсяглися в тому, що цирульник Тронь давав їм якогось смачного олейку мастити тіло. І від того медвяного мастила їм усю ніч пашіла шкіра, їх солодко судомило, трясло й тягло на небо так, що вони голі самі дерлися по деревах і димарях до сліпучого місяця. А чоловіки їхні їх скажених звідти знімали, в'язали й кидали до льоху, немов мішки з ріпою.