Литмир - Электронная Библиотека

— А хто собі буклі крутив, як нас на зв'язок викликав Голомозий Лилик?

— Іти на завдання із ямкуватими синцями замість рожевих щік — свідчення плебейських манер.

— Тебе б уже давно розсіяли в мороці за твоє ослушенство та чепуркуватість, коли б не я і не моя відданість тобі…

— Хіба вона не скінчилась дві тисячі триста двадцять років тому, Алме? — і Мла, кокетуючи, дмухнула на пучку нюхального тютюну, яку Алм знову намірявся собі завантажити, але вже в ліву ніздрю. — Досить чхати, любий, коли говориш про любов! Ліпше розкажи до ладу, що сталося з його матір'ю? Бо решту сповіщень Смерка я чула.

Обмарисько зробив вигляд, що його ображено. Але Мла хвицьнула ногою, всміхнулася напрочуд білими зубами й наказала Алмові незаперечним тоном:

— Кажи! Іменем нашої старої прихильності, якщо ти її ще пам'ятаєш?!

У німому впокоренні Алм пустив очі під лоба і мовив:

— Що ж, дуже просто: двоє одоробл із мафії… — тут господар багряно-кривавих очей геть притишив свій грубий голос, тому кінець фрази Маркові не вдалося почути.

І щоб довідатися, що ж насправді скоїлося з його мамою, хлопчик потайки підчепив пальцем звукову хвилю, що викочувалася з варг цінувальника нюхального тютюну, підніс її собі до вуха і почув таке:

— Так от, її ті два огирі спершу проштрикнули, а тоді, притиснувши з боків своїми опецькуватими тулубами, щоб не смикалась, і заткавши руками їй рота, тримали хвилин із п'ять у людському стовпищі, поки вона не пустилася духу, зійшовши кров'ю.

Таке годі було слухати. Пальчик із хвилькою задрижав і Марко закопилив верхню тремку губку. Його пронизливі оченята стали майже чорними і вкрилися дрібними слізьми.

— Які люди є страшні! — проказала ошелешено Мла.

— Думаю, деякі — страшніші від нас…

— Важко повірити… Невже, це саме так і було?

— Ця інформація від Голомозого Лилика… її перевіряти — зайве губити час…

— А хто дав наказ… як ти кажеш… «прошити» його бідну матінку?

— Проштрикнути, — і з червлено-багряних очей, що зависли над Марком так само низько, як і льодяно-сині, стекла прямісінько на лоба Рисочці крапля смердючої сукровиці. Малого аж пересмикнуло. Він впустив звукову хвилю та зарюмсав. Сизий ніс Алма трубно шморгнув. І, помітивши, що робить дитинча, багрянцеві очі разом із крижаними сліпаками відхилилися й зникли в темряві за манежем. Із глухого далекого закутка кімнати, за запоною невидимої стіни, яку створили почвари, Маркові почулися шепіт і сичання, неначе зашипіли змії. З того шепоту долинали тільки окремі слова. Хлопчик зробив досадливу міну, іронічно хмикнув і знову крутнув пальцем у повітрі, підсилюючи гучність. «…Багато знала, а ще більше хотіла!» — підсилені слова Алма пролунали занадто голосно і простісінько біля малюкового вуха. Аж Марко скривився від сили звуку й ще раз крутнув пальцем у повітрі, притишуючи діалог.

Мла: «Невже в нього така злодійська спадковість?.. Вибач, Алме… нагадай мені ще раз: коли і кому хазяїн наказав його передати?»

Алм: «Він саме вирішує це питання».

Мла: «Ну, поки він ще немовля і не став злодієм, то міг би пожити в нас».

Алм: «Не верзи дурниць. Ми з цим хлопцем заморочимося. І якщо пошук названих батьків затягнеться, його треба віддати гномам у темний сажок… чи до Тертої Дами… чи до…»

У цьому місці їхній діалог став Маркові нецікавим, і він ще сильніше приглушив звук, подумки вертаючись до найстрашнішого, що почув. Не треба думати, що малі діти сприймають світ більше емоційно, ніж раціонально. Просто в їхніх голівках усе перемішується: і логічне, і чуттєве. А оскільки вони щиріші за дорослих, то емоції майже завжди беруть гору. Але це якраз найменше стосувалося Марка. Світ проходив через його єство, як і через єство будь-якої дитини, і електромагнітними, і гравітаційними хвилями, і маленькими частками атомів, і людськими зітханнями, сміхом чи криками, і дзвінкими чи тривожними звуками природи. Хіба що Марко краще їх учував, а разом з ними розумів і сприймав радість та лихо гостріше, ніж звичайні діти, які не мали стільки крем'яхів за душею. Тому малий, сам не бажаючи того, запам'ятав ледве чи не кожне слово. І тепер вертався подумки до них. Знову чув їхній біль у своїй скутій першим великим горем душі, й тихо плакав.

Коли ж Алм і Мла знову підступили до його постелі й зависли над ним, то побачили, що Рисочка байдужно щириться потрісканій закіптюженій стелі й широко позіхає, буцім збирається спати. Насправді ж він, щоб не рюмсати й не виказувати своєї слабкості та свого не по місяцях його життя вже розвинутого розуму, дослухався до загрозливого булькотіння у своєму животикові. «Може, народжується нова кам'яна іскорка?» — думав він, відволікаючись від сумних думок і настирливого тріскотіння двох чуперадл у чорних плащах.

«Буль-труль-брр!» — репетував живіт. І Марко знав зі свого малого досвіду, що таке черевне булькотіння, крім іскристих крем'яхів, частенько підносить прозаїчніші сюрпризи під ранок. «Тому ніхто, — засинаючи, думав він, — не може відати напевне, що чекає на нього, коли він прокинеться».

Глава 5,

в якій професор філософії Острихій Тронь з'являється вперше й ненадовго, а можливо, що й востаннє
Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні - i_007.jpg

Перші тілесні відчуття людини завжди сильніші, ніж відчуття, сформовані під час виховання і ті, які ми усвідомлюємо впродовж життя. Візьмімо, приміром, незвичайний випадок, що трапився з відомим представником наукового світу. Після того, як на лівій долоні високославного професора філософії Острихія Троня виросло шість зеленкувато-чорних волосини, у нього, можна сказати, немовби заново з'явилися перші фізіологічні рефлекси. Скільки разів він говорив сам собі не дивитися фільмів жахів! Скільки разів рахував до тисячі білих баранців і викидав у сміттярку осоружні DVD, а все ж не міг позбутися невідчепливої звички. Потай від усього світу, десь аж за північ, засуваючи щільно жалюзі й вимикаючи звук, він вилуплювався на барвисту жахалку, що мерехтіла на заїждженому DVD-плеєрі у вітальні. Не треба думати, що на схилі літ професора Острихія Стефановича Троня кинуло в дитинство. Ні. Навіть, зовсім ні. Пояснення лежало на поверхні. Треба було лише підзирнути за тим, як професор дивився DVD-плеєра й реготав від побаченого жахіття в шапку-вушанку чи в подушку, аби не розбудити подружжя молодят, що мешкало за стіною.

Троневі шалено смакувала та жасна опівнічна бовтянка, і дивився він її, як щось найсмішніше у світі, як найкращу комедію. І найбільше його тішила остання крапочка в кіномордуванні, яку неодмінно ставив кожен режисер. Вигляд це мало приблизно такий: він, чи вона, чи воно, якщо мордування здійснювалося чимось не зовсім людським, обов'язково отримувало насолоду та задоволення від спожитого, розірваного чи відкушеного. Тоді страхопудло вигравало колючим хвостом чи клацало мільйоннозубою щелепою, чи било пазурами в розпашілу слизяву грудину, чи тріумфально задирало до неба довгого залитого кров'ю язика і ревло пісню перемоги над здоровим глуздом. Це втішало професора й аж потрясало ним від стримуваного сміху та приглушеного реготу…

І професор Тронь зовсім не переймався тим своїм зболеним, а можливо, й диким поглядом на порядок людських речей, як це могло комусь видатися, якби цей хтось таки зазирнув крадькома до вітальні о третій ночі. Професор знав, що людям, як істотам найвищим у тваринному світі, дивитися на це безугавно-п'янке страхолюбство — захопливо-моторошно, щемливо-солодко і знадливо-бридко. Їх хвилює, якщо хтось кричить, скиглить, б'ється у корчах, упріває, вирячує в несамовитому перелякові очі, облизує пересохлі губи, розчепірює від страху рота до вух. А професора від цього жахітливого ілюзіону лишень хапав гомеричний сміх, бо він був самий тільки дух. Професор Тронь був обмарою, чи простіше сказати, посутенілим привидом — і вже давно. Мабуть, років так із триста п'ятдесят, а може, й трошки більше… Тому й рости чи змінюватися в нього на тілі або ж у душі нічого не могло. А тут, бачте, вистромилось, і де саме, у якому місці — прямісінько на самісінькій долоні — цупкий, зеленкувато-чорний кучерик волосся.

9
{"b":"585999","o":1}