Литмир - Электронная Библиотека

Його ніжний поцілунок був би нестримно довгим і, може б, і привів би Троня до чергового запаморочення, коли б не п'явка-контролер, яку зворухобила вся ця лірична сцена вже від самого початку і яка тільки й чекала нагоди, щоб утяти романтичне пестування. І саме солодку павзу цілунку слизява контролерка сприйняла як найбільш підходящу. Вона притьмом вистромила з око-рота криві гострі сисальця й завдала по верхній губі Стася нищівного удару. Віногрона спершу закричав, а потім відштовхнув від себе Манюру так, що та полетіла на підлогу, телепнувшись головою об поруччя Рисочкового манежу. Цього разу професора Троня в тілі Манюри так струсило, що він втратив тяму.

Насправді ж, жоден привид ні за яких обставин не може знепритомніти. Бо він — всього лиш дух. Тому, коли Острихій-Манюра отямився, то подиву його не було меж.

Він збагнув, що щось чи хтось робить його людиною, попри всілякі заборони Смерка.

І саме перебуваючи в знетямленні, Манюра-Острихій пропустила захопливу картину, як Стась Антонійович боровся з п'явкою-контролером, скидаючи її зі своєї задертої розпухлої губи. Коли ж кишенярка отямилася, то побачила роздуту від крові Віногрони, подібну на чорного кендюха п'явку із затуманеним від вдоволення пурпуровим оком.

Живоїдка відліпилася від прокушеної верхньої варги нещасного й посовгалася підлогою до Манюри та її кулі-куделі, важко розгойдуючись з боку в бік одутлими тельбухами.

— Ох, — тільки й сказав Віногрона. Він уже давно сидів знеможений на підлозі під зсунутою грубою, впираючись потилицею в кахлину з синім зображенням рогатого оленя. Його язик мимохіть облизував велетенський синій набряк, що утворився на місці укусу проклятої п'явки. Той опух закривав бідоласі носа, й Віногрона сопів і свистів ним, як спущена струна розладнаної гітари. — Ох, ох! — пролопотів, ледве ворушачи вустами, Стась Антонійович і, болісно дивлячись на Манюру, насилу проказав: — Шьчьо цье? — він дивився у бік своєї дружини, але косив трохи вгору. Можливо тому, що набряк заважав дивитися йому просто перед собою.

— Це… контролер, милий Вонь-вонь… Винька… Ти мене пардонь, — Острихій й сам незчувсь звідки в нього з'явилася незнайома йому досі жіноча жалість. Водночас він з бридкістю, але наполегливо намагався схопити ковзку, угинисту, вертку пухиряку чорної п'явки, яка, користуючись своїми лженіжками-щупальцями, вже повзла плечем Манюри нагору, до її круглої зачіски.

— Ди-ви… — белькотів своєї Віногрона, вказуючи пальцем кудись угору.

Манюра-Острихій задерла голову й побачила над собою маленького Марка, котрий сидів зверху поруччя манежу, підгинаючи під себе одну ніжку, і не падав. Обличчя йому геть зблідло і прибрало потойбічного виразу. Очі невідривно дивилися у бік вікна. Туди ж, до вікна, хлопчик наставив ліву долоньку і дрібно перебирав пальчиками, ніби щось розгладжував у повітрі. Рожеві вуста його хоч і були розтулені, але здавалося, що він не дихає.

— Ой, Виню?! Давно з… синочком таке? — спитала перелякана матір і схопила свою дитину. Насправді ж вражений до краю Острихій у тілі Манюри, послуговуючись деякими залишеними йому Смерком надлюдськими здібностями, побачив, як Марко натягує на вікно завісу з тіні. І стан, у якому перебував малий хлопчик, старому привидові зовсім не сподобався.

— Я тільки тебер бобачиу, — проварнякав набряклими варгами Стась, і собі підступаючи ближче до манежу.

— Чи він дихає?! — зойкнула в нестямі Манюра.

Віногрона приклав вухо до грудей хлопчика й почув легенький стукіт чи шурхіт. Щось трепетало, наче серце Рисочки, чи якесь пуделко з ґудзиками.

— Слаува Богу. Ууін жиувий, кубонько моя, — зрадів Стась Антонійович, і гримаса щастя впереміж із болем застигла на його обличчі.

Манюра і собі приклала вухо до грудей маляти, почула удари, схожі на шерехи гальки від прибережної хвилі, і трохи заспокоїлася.

— Слава Богу! Правду ти кажеш! Хоч і завмер, але ще тепленький! — затарабанила далі Манюра, похапцем роздягаючи Рисочку і розтираючи його маленьке тільце долонями. Не знаючи навіщо, Острихій непомітно від Віногрони продовжив недороблену справу малого і напнув незриму завісу з тіні на все вікно.

— Не знау, кубонько. Може, йому шось тебленьке до ротика улити? Якесь молочко?

І професор Тронь, остаточно забуваючи, що він мужчина, і не вагаючись ані хвилини, витягнув з бюстоноші грудину мами Манюри і приклав її до ротика свого синочка.

Марко відразу відчув теплоту живого. Хоч цієї миті він ще перебував у потойбіччі й дослухався до загрозливих для нього і його мами жорстких голосів. Один хрипливий, замішаний на рештках фраз, другий басистий, як вихлип газу з болота. Третій взагалі мовчав. Хоч саме той, кому належав третій голос, знав про Рисочку і його маму більше, ніж власники перших двох голосів.

Утім, хлопчик дуже швидко перестав хвилюватися і віддав перевагу звичайному материнському молоку. Бо варто було Маркові зробити перший слабенький ковток, як за ним пішов другий і третій. А тоді хлопчик засмоктав з усієї сили, рожевіючи на виду, оживляючись, виходячи із заціпеніння і тривоги.

— От тепер — слава Богу! — зраділа серцем Манюра-Острихій, відчуваючи млость, неймовірне полегшення і радість від годування у всьому організмі. Лишень після цього вона звернула увагу на Стася, лице якого з циліндра перетворилося на циліндр із капшуком. Набряк на його верхній губі від смоктання крові контролером геть посинів і висів козирком, як грибний наріст на круглому стовбурі дерева.

І Острихій сам не спам'ятався, як сказав поблажливо, із почуттям милування до чолов'яги з губою-вареником і замурзаними щоками: — Який ти в мене, Винька, з біса розумний!

— А гиба ні? — трохи образився Віногрона, підозрюючи, що дружина з нього кепкує.

— Я й кажу, — усміхнулась ще прихильніше Манюра. Однак цю прихильність Стась зрозумів по-своєму.

— Ти дуремно мене уббражаєш, — сказав він, цідячи слова крізь синюшний набряк. — Я не готів, шоб ти до Браха ішла. Бач яку він б'явку тобі в голоуву босадиув…

Глава 13,

в якій той, хто відкриває таємницю, стає від неї залежним
Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні - i_015.jpg

До хати Манюри переднічної пори підкралися двоє: Цурупалок і Той. А з ними прискочив і пес Ґнорн. Світло у вікні Манюри немовби завмерло. Воно не струменилося і не падало снопом променів у двір, а наче зависало за великим прямокутним більмом у самому склі.

— Полуда яка-то! — прохопилося в Цурупалка від того, що побачив.

Одоробала застигли на місці, не знаючи, що його робити. Дивовижні й незчисленні кольори та відтінки, нюанси зафарблень, цвітасті переливи нуртували за більмом вікна, сірішали, тьмяніли, ставали геть чорними, як бездонні провалля, а потім знову стобарвно вибухали в його глибині.

— Хатній кінотеатр, чи що?.. Оце і є те, що красиво? — запитав, напружуючи всі свої мозкові борозенки, Той.

— Красиво, коли можеш щось розгледіти… У мине таке-во було, коли я пуганок наперся, — чухаючи довбешку, промимрив Цурупалок.

Тільки Ґнорн не пискнув, хоч і міг проникати поглядом крізь світло. Бо походив зі східноафриканських світлозорих першого ступеня ясності. Його пра-пра-пра… пращури були тими псами, що допомагали охороняти світлозорим жрецям таємниці єгипетських пірамід. Бо саме їх марно будували в давні віки світлозорі, як ворота-колóвороти до вищого світу, що в легендах нелюді звався Світінню. Вони сподівалися, що прийде час, і через ті коловороти можна буде пройти. Тому ще кілька тисячоліть тому предків Ґнорна навчили бачити носом те, чого не помічають люди очима. Приміром, він умів вітрити, тобто винюхувати долю свою і чужу. І точно передвіщав за запахом сущого, що трапиться в найближчі два-три дні з будь-ким. Але цього разу пес ніяк не міг спрогнозувати того, що унюхав у вікні Манюриної половини хати. Він оббігав решту вікон її половини, але вони були точнісінько такі ж, немовби закриті мигтливими більмами. І пес розсердився. Він запряв вухами, немов локаторами. Зашморгав носом. Заплигав біля вікон, наче механічна іграшка. І коли б міг загавкати, то залився б надривно в рявкоті. Але природа походження, яка полягала у вічному приховуванні таємниці, позбавила його гавкоту. Хоч і дала мову таїни мовчання. Тому все, що зміг видобути з себе Ґнорн біля вікна Манюри, було подібним на нервовий перелив тірольського йодлю.

27
{"b":"585999","o":1}