— Тсс! Чуго йойкаєш? Сказився, чи шо? — зашикав на нього Цурупалок.

Ґнорн поблажливо глянув на свого хазяїна. В його житті це вже був сто шістдесят дев'ятий господар. І з усіх він був найдобріший, хоч і найменш розумний. До нього його приставив Прах. І світлозорий пес найбільше боявся і поважав Леопольда, бо не розумів, як головний авторитет Луцька розумівся на його собачій мові. Варто було Прахові вдягти свою чорну маску, як він одразу знав усе, що діється з Ґнорном, а відтак і з Цурупалком. Тривоги Ґнорнові додавала ще й думка про те, чому хазяїн вистрелив саме в нього. «Навіщо він це зробив? Він же знає, що Той — вбивця, і що його не спинити навіть мені!» — думав похапцем Ґнорн. Взагалі, у його собачій голові все перемішалося: і світлозорі, і мафія, і провина за смерть Манюри перед Прахом. Він, відводячи морду, скалився іклами на Тоя і потихеньку ненавидів його.

— Не багатий на розум твій пес. Я людина. Я кращий. Ти б тягався ліпше зі мною. А його залишив би вдома. Бо я колись його вб'ю, — озлився Той.

— Це тибе, дурака приблудного, треба було оставити, — буркнув стиха під носа громило.

— Як сказав? — запитав, не розібравши, Той.

— Сказав — давай обуйдем дом і заглянем у вікна Винугрони! — запропонував Цурупалок, який насправді не довіряв Тою, хоч і волочив його за собою з півроку.

— Як скажеш, — погодився Той, майже безшумно підкинув махину свого м'язистого тіла і переплигнув через паркан, що розділяв подвір'я хати на дві частини.

На відміну від Манюриної половини, у половині Віногрони всі вікна були відчинені навстіж. З них на все дворище тхнуло мастилами і розлитими електролітами. Дві кімнати були настільки захаращені будівельницьким мотлохом, що зрозуміти спальня це, кухня чи вітальня, було марно. Кайла, відбійний молоток, міні-компресор, рискалі, ліхтарі, лебідки і решта незрозумілої техніки купами згруджувалися посередині, валялися на ліжкові, столах, стояли в кутках, лежали на тумбочці та холодильнику.

Цурупалок тихо свиснув і проліз крізь відчинену віконницю досередини. За ним заплигнув Ґнорн. У дворі на сторожі залишився Той. Він терся своїм горбом на зашийку об дерево, у тіні якого ховався від пекучого світла місяця, що за два дні мав вбитися у повню і, висолоплюючи широкого блідого язика, дрібно, з харчанням, дихав. За хвилину-другу з хати долинув лункий гуркіт падіння і брязкання металічних інструментів. Щось хряснуло, дзенькнуло, і металічний тонкий трос, яким був припнутий до манжети на руці Цурупалка Той, увірвався і, як тятива, що лопнула, упав одним вільним кінцем під ноги зарізяки. Той не загаявся. Завив, як вовк, метнувся кілька разів по двору, раптом спинився біля паркану і вгамселив по ньому лабою. Штахетник тріснув і розлетівся на шматки. Той облизнув слину від радості й кинувся крізь пролом на вулицю.

Цієї миті з вікна хати вистромився Цурупалок. У руці він тримав великий газовий балон, який, вочевидячки, був упав на нього і вдарив одоробала по голові.

— Тут никого… Пусто, як писля бомбьожки… — важко рухав губами Цурупалок. А як помітив, що у дворі нікого немає, смикнув за тонкого металічного троса. Обірваний кінець змією заповз на підвіконня просто до рук Цурупалка.

— Ей, Тою! Де ти?! — занепокоївся одоробало і тричі закричав совою в темряву двору. До нього вихором прискочив Ґнорн і став на задні лапи.

— За ним! Дожени пруклятого! — наказав Цурупалок і поліз із вікна у двір.

…Позашляховика Прах припаркував неподалік від замку Любарта в приватному секторі району Черчиця. Далі пішов крадькома крізь ніч. Ліхтарі вже не горіли. У хатах так само майже не світилося. Тільки на розі однієї вулиці біля колонки з водою він завважив зграю псів і котів, над якою ширяв і каркав чорний крук. «За їжу б'ються», — подумав він і попростував далі.

Уже біля валів замку, недалеко від Стирової вежі, Леопольд роззирнувся. Нікого, крім пекучого місяця на чорному небі та переляканих кажанів, що висіли мінливою смоляною хмарою, немовби втратили здатність до орієнтації і шелестіли ледь чутними зойками. Близько другої мало розлягтися на небокраї сяйво з холодних променів, і тоді до замку збіжиться повно людей. Треба було поспішати.

У кущах дерези, що росли на схилі, було темно, хоч в око стрель, і ніхто його там не запримітить. Він вирішив шукати саме тут і подерся крізь зарослі догори. Як проліз у гущавині метрів з десять, спинився і витягнув з кишені камінця. Крем'ях тьмяно поблискував. Леопольд поклав його на долоню і покрутився разом із ним на місці, спрямовуючи в різні боки. Ближче до сходу камінчик раптом видобув із себе більше сріблистого світла, що проникало в найменші закапелки. Тоді Прах накарачках поліз крізь нетрі в тому керунку, куди йому вказувало щораз активніше світіння крем'яха. У вухах зашуміло, потім перед очима пішли тремкі перламутрові кола, і, нарешті, у променях камінчика Леопольд побачив дверну ручку, замасковану дерном, що стирчала з-під дерезяного куща.

«Невже поталанило!» — зрадів Прах подумки і потягнув ручку на себе. Ляда важко відкрилася. За нею у схилі двигтіла луною і вогкістю темрява підземелля. Понад півтора року тому його в цю печеру приводила Марія Бут.

Але тоді вона не показала цього ходу. А провела якимсь іншим шляхом через церкву Івана Богослова, що в подвір'ї самого замку. Марія тоді підійшла до викладеної цеглою ніші для світильника, натисла якусь цеглину, і просто під нішею від'їхала плита й відкрився прохід на нижчий рівень печери. Пізніше, як він не шукав того шляху, а віднайти не міг. І цього разу Марія не сказала йому, як дістатися печери, тільки каміння давала йому за вкраденого в неї хлопця, якого він і не крав. Та й для чого йому Рисочка, якщо він не його син? І якщо б не камінчик, що зблиснув у нього під столом, то йому б ніколи і не дістатися сюди, до цієї печери. «Може, десь у цих лабіринтах колись загинув мій батько?» — не відступала від Леопольда нав'язлива думка.

Коли Марія вперше привела його сюди, то сказала, що таємниця підземелля може його згубити. І Прах волів не розпитувати її чому. Щось було в тій жінці особливе, роковане. І вирячкуваті очі, і кругловидість, і низький зріст відразу кудись зникали, коли вона переконливо промовляла до нього свої слова. У ній вчувалася якась химерна проникливість, наче вона бачила тебе наскрізь. І через те мало хто наважувався їй брехати. Тому він Марії остерігався. І не лише за її нав'язливу до нього любов. Ще в інтернаті, коли проходив практику на шпалозаводі, вона на нього накинула оком. І після того весь час доймала своєю увагою і розповідями про себе та про нього. Вона весь час розповідала йому, який він особливий. Розумний і рішучий. Що йому уготована рідкісна доля…

Льопа Рисочка був завше готовий до звірянь таємниць знайомих і незнайомих людей. Він знав, що їм відповісти, але не міг і слова вимовити. Його весь час переповнював несамовитий біль і гнів на все, що коїться довкіл. Він жив у світі мук і знущання, і волів знущатися першим, тоді й з нього ніхто б не наважився позбиткуватись. І найбільшим його бажанням було стати таким багатим і могутнім, щоб примусити всіх і кожного у світі жити без заподіяння мук одне одному. І цього він волів досягти будь-якою ціною, навіть ціною вбивства.

Печера, якою він повз, виявилася довгою і вузькою. Піднятися на повний зріст змоги не було. Та його це особливо не хвилювало. Він забув, що поклав камінця до кишені, бо в темряві чувся, як у безпеці. Перед ним виникали картини минулого. Він бачив Марію Бут, котра розповідала йому про своє бридке життя з батьками-пияками. Згадував, як вона приводила його до себе додому й годувала, хоч і поганеньким, але обідом. Як і багато інших його однолітків, вона довіряла йому свої таємниці, бо знала, що Льопа німий і нікому нічого про неї не розповість. Скільки кривди та болю пройшло в дитинстві крізь його вуха, затерпло в його змученій і не по літах дорослій душі. І від того, що йому звірялися найпотаємнішим і найболіснішим, він ставав ще ненависнішим до світу людей.