Куди вела та ниточка, Марко не знав. Але він виразно розумів, що то була саме доріжка. Вона кликала його, вистеляючись перед ним мерехтливою кривулястою лінією поміж чіпких дерезюків і колючих кігтиків шалини. І та безліч поворотів і завитків, у яких народжувалася і вмирала, тремтіла і пересипалася контрастами і півтонами, відтінню і полиском межа між ясним і темним дражнила його, малого. А ще Рисочку брали завидки, що равлик по ній повзає, а він лежить скручений, сповитий по руках і ногах тугою зеленою вовняною хусткою у якійсь базарній кошелі. Коли б він знав говорити, то висловився загальноприйнятими для людей образами і поняттями. А так він знову закопилив губу і спитав у равлика, по-своєму, по-немовлячому:

— О-тьо?

Равлик був хоч і мацюпусінький, але вже пристаркуватий. Тому й зрозумів Рисочку. Він уторопав, що вигук хлопчика мав означати тільки одне — а саме: «Скажи мені, строкатий равлику, а що то?»

«А й справді — що?» — замислився і собі равлик. Він довго повзав звивистими нетриськами лілово-ясної дерези, перелазив з гілочок на сплетені зі світла й тіні ниточки і ніколи не здавав собі справи, а куди ж те ниття, сукане з сяйва і мороку, може його привести. Але равлик пам'ятав казочку, яку йому колись дуже довго, у першій кількамісячній мандрівці довкола мурів усього Любартівського замку, переповідала його бабуся. А бабуся була в равлика неабияка. Вона могла залізти на найвищу гілочку чи вершечок будь-якого куща чи навіть дерева. І була такою сміливою та рішучою, що ніколи не боялася ані ластівок, ані горобців, ані богомерзьких жаб. І навіть примудрювалася на самому вершечку дерева, під вертким листочком, причаїтися у своїй хатинці від птахів і кажанів і помріяти годинку-другу. І от саме, повзаючи мурами, вона розповідала йому казку про ще одного равлика, якого звали Звагою. Він першим проліз по смужці світла й тіні в напрямку вершечка квітучої дерези. І зробив це швидко, так швидко, як лише це буває в равликів, ховаючись від ненажерливої сірої землистої ропухи. Вона тоді від безсилля тільки лапами розвела. Тільки пащу від голоду і здивування відкрила.

— Я… тє… апами? — промурмотів Рисочка, що мало означати: «Як це — лапами?»

— А так! — белькотнув равлик і, показуючи як, розвів якомога ширше свої ріжки в різні боки. А потім раптом до нього дійшло, що казочки своєї він хлопчикові ж не розповідав. Що тільки згадував її собі подумки. А те маленя якимсь чином та й дослухалося її.

— A-а! Хе-хе! — пискнув кпинливо й дзвінко Марко, читаючи равликові думки та здивування.

Несподівано десь зовсім поряд у дерезяній гущавині захекало два чорних бридких собаки. Один мав червоно-багряні очиська, а другий — блакитно-білі. І Рисочка, піддаючись якомусь інстинктові, принишк і завмер. Став схожим і справді на рисочку, на смужечку зі світла й тіні. Чи на гілочку. Чи на паличку, що губилася в обширах великої зеленої хустки. От собаки його й не побачили. Вони, либонь, були не дуже розумні, чи, навіть, дурні. Та й чи собаками вони насправді були? Бо хіба може правдивий пес не нанюшити в повітрі покинутого й загубленого хлопчика?

А між іншим, Марко вже був добряче мокрий знизу. І дуже часто сварив свою нижню дірку, що все робила невчасно і ніколи не дослухалася до його прохань і порад.

І коли собаки прогребли стороною, залишаючи на гострих колючках своє густе чорне хутро, Рисочка кліпнув очицями і знову став хлопчиком. Він зиркнув, чи немає десь поблизу равлика з хаткою на спині й недоказаною казочкою. Та того і сліду не зосталося.

«Ох, як шкода», — зажурився в думоньках Марко. Він саме хотів сказати, що вірить равликові у строкатій халабудці. Що дива траплялися і з ним. І що він так само бачить те, що є між світлом і тінню. А то як би ж він побачив самого равлика, що приповз до нього сплетеною з сяйва і мороку ниточкою.

Цю переконаність Рисочки в тому, що між світлом і тінню існує «щось», підсилило ще й те, що і пізніше він не раз і не два утрапляв до різних дорослих рук. І частенько ці руки були нелюдськими. Хоч у чиїх чи в яких би руках він не перебував, йому завжди замість іграшок підсовували якісь чудернацькі предмети. Зазвичай, це було щось дуже барвисте, розцвічене і таке, що випадково траплялося завжди затурканим дорослим. Приміром, досить довго Марко грався двома флаконами гелю для гоління, які йому підсунули зелені плями з ліхтарем у лобі. Він їх пробував вкусити, а вони пирскали йому у відповідь піною на язика. Потім ті ж плями підсунули Рисочці скляну вазу для утоплення мух. Вона була зроблена, як чорнильниця-невиливайка. Та це не завадило Маркові після тривалого дослідження вилити її разом з мухами собі на голову.

Ну, а якщо вже згадувати про Матінку Люцію, то вона, перш ніж купити Маркові іграшки, кинула йому в ліжко пару великих, з гострими закрученими носаками турецьких капців. І оскільки ці виступці зі штучного червоного атласу мали дуже екзотичний вигляд, а чимала довжина їхніх носаків приворожувала неабияк, то Маркові закортіло зіставити себе з ними. А може, навіть їх приміряти. Тому він, не довго думаючи, підповз навкарачки до двох порфірових див, мережаних золото-срібною ниткою, і зазирнув у вузенькі закрути носаків. Щойно він утупив у них свій мудрагельський позір, щойно роздув свого слинявого пухиря, як щось блимнуло. Якась блискітка сяйнула в закрутові й порснула малому в очі. І направду, Марко відчув її колючість і сердитість. Це було хоч і неприємне відчуття, але зрозуміле йому. У блискотінні срібно-золотого гарусу, в лискові пурпурової матерії вчувалася потойбічна сила. Маркові навіть здалося, що він побачив у хитромудрому мережанні чиєсь лице, дуже схоже на фізіономію перестаркуватої дівчини з червоним волоссям і блискучим пірсинґом між довгих рудих дугуватих брів. Ця дівчина сердилась. І сердилася саме тому, що Марко зумів її розгледіти. Ще б трохи — і вона його ляснула по щоці. Тому хлопчик одразу ж відсахнувся. Діваха ж спершу хотіла потягтися до нього (так йому здалося) і схопити його (що взагалі було неймовірним). Та потім подумала, морщачи лоба й оглядаючи хлопчика, розтисла губки і сказала… Так-так, саме сказала. І слова ті закрутисто й хитросплетено полилися у вуха Маркові, як мережані візерунки з турецької пантофлі:

«Не підглядай, нерозумний Марку! Не зазирай у світ нелюді! Нелюдь тебе знищить, якщо дізнається, хто ти!.. А ти божб, по-нашому — клятий і призначений для великого чину!»

«Ягого?» — загорнув малий слово, що мусіло означати «Якого?»

«Сам побачиш. Ще не час. Треба тільки навчитися чекати!» — сказала і зникла. Розчинилася дзигою в закруті носака і вилетіла червоним спалахом крізь нього, немов у дірку.

У двері постукали, і Матінка Люція тяжко підвелася. Вона вже кілька днів поспіль не могла заснути. Їй умакітрилося, що вона когось згубила, чи, можливо, щось. Тому після роботи щовечора бродила містом у пошуках і, угледівши якогось бідолашного дворового пса, купувала його у випадкового перехожого. При цьому казала: — Я купую у тебе його життя!

Перехожий гроші брав і швидко накивував п'ятами, бо ж знав, що собака, якого в нього купують, був нічий.

І так сновигала вона до ранку, і щоразу марно. А коли приходила додому, милася, автоматично сьорбала чай чи каву і чимчикувала на своє торговище. Надходив вечір наступного дня. Вантажник Ігор, студент-вечірник в окулярах-«шнобиках» з великими діоптріями, відвозив частину її неспроданого товару до винайнятого під склад гаража. А вона, нехтуючи запрошенням колежанок-торгівок почастуватися міцним напоєм, знову простувала бродити містом.

І того ранку, коли постукали у двері її хати, Люція вже тинялася містом сьому ніч, тому ледве трималася на ногах. Продавчиня дуже змарніла, бо щоночі стояла годинами біля кущів дерези, що росли на валах замку Любарта, і марно намагалася щось пригадати.