— Ось, Саню, «Вогонь життя»! Це тобі. Останній з моїх запасів. Тому, може, трохи заслабкий. Десь градусів 300… — Бруня підмащувалася, задобрюючи знатницю Хвостик. — Я розумію, що ця плазма захолодна для тебе. Але, принаймні, це вже щось. Ти підживишся трохи і не так гніватимешся на мене.

— Набираєшся розуму, дівко, просто на очах, — з притиском сказала високородна знатниця, але бляшанку з намальованим вогнем у грудях нелюді все ж узяла.

— Даруй мені, Саню, — проказала тихо Бруня, у провині опускаючи очі. — Ти ж тоді була така схвильована. Казала, що відходиш… Я не могла тебе не послухатися, тим паче, що все збігалося з дійсністю! — зацокотіла не менш розтривожена Бруня. — І ти ще казала, що там, у кущах дерези, Рисочку перехопить світлозорий наставник. Тому треба написати записку з його даними.

— І що ж ти написала? — стривожено спитала Саня.

— Написала, що знала.

— Що?! — поставила питання, немов відрубала, знатниця.

— Я написала: «Цього хлопчика звати Марко Рисочка… Йому лише чотири місяці і два дні… Бережіть…» Е-е!.. Ні!.. «…Збережіть його.»

— Збережіть?.. Ти, Бруню, здуріла! — коли б могла, то знеможена кількамісячним згасанням стара була б закричала. — Я завмирала. І мені на думку не спадало тобі дзвонити. Ти ж знаєш, що після згасання знатниці чи знатника їхніх вихованців бере до себе світлозорий наставник. Так, приміром, я колись узяла в помираючої італійської Бефани тебе, бо ти моя онука в других, і нарекла українським прізвищем. Навіщо ти його віднесла в кущі дерези? Та?!

— От горе! Санечко! То що — його вкрали? — і собі розхвилювалася Бруня, ніби лише зараз збагнувши, що ж трапилось.

— А ти як гадаєш?!

— Та я ж була переконана, що це телефонувала ти! — виправдовувалася Бруня, дріботячи від страху всім тілом і всіма своїми проколотими пірсинґами. — Голос точнісінько твій! І хвиля світності твоя, четвертого ступеня! Все збігалося! Бігме Яскре!.. І ти ж казала, що вмираєш… по телефону! А воно так тоді й було… А коли б я справді була з посутенілими поплутана, то чи ж я б після такого до тебе прийшла? Та й ти ж не згасла. То задля чогось тебе ж і не відпущено в Останній Засвіт…

— Вíдай, не час мені згасати з такими помічницями, як ти… Ах ти, Бруню! Я ж тебе лишень просила припильнувати за хатою і не заходити до неї. Я думаю, ти це зробила через те, що знала, що після згасання вся моя сила перейде до цього хлопця, а не до тебе. Так? Чи ні? — хоч і крушилася, але все погідливіше і супокійніше заторочила стара, відкрила бляшанку, перехилила її до рота і потягла звідти світло-оранжевий язик вогню. Від того її лице, схоже на пожовклий, залежалий у морозильнику вареник, зашарілось, як у молодої дівчини, і зробилося пухкеньким і ясним.

Бруня мовчала й уважно спостерігала із дзеркала за знатницею. Здавалося, стара хоч і перейшла на примирливий тон, але так само непомітно, спроквола підзирала за висушеною дієтами і зниділою від швендяння блискучими поверхнями і світляними потоками хованкою.

— Але я думаю, Бруню, що ти зробила це з недбалості й нехлюйства. Ти досі у свої майже шість тисяч людських років бавишся в підліткові забавки. Не личить хованці та ясності третього ступеня таке самовільство! Ти ж уже стара баба! Тому я, згасаючи, і не передам тобі своєї сили…

Якийсь час Саня Василівна з приємністю облизувала, вкриті залишками вогню губи, світлішаючи на виду, а тоді раптом піднеслася в повітря, схопила Бруню за пірсинґ біля краю лівої брови і витягла її за нього всю з дзеркала разом і з її високими штиблетами на товстій підошві, які на молодіжному сленгові називалися «стілами». Заскочена несподіваним нападом, хованка застогнала, відбиваючись, як могла, але знатниця піднімала її за кульчик пірсинга щораз вище й вище.

— Якого Смерка ти потягла хлопця в дерезу на Любартів вал, там, де Брама Шафарки?! Тобі наказав Клятий! Ти що, не знаєш, що цим підставляєш мене?! Ти забула, якого я роду?!

— Я робила так, як ти мене виховувала! Усе за сумлінням! — кричала в палаючих сльозах Бруня і просто на очах темнішала й спадала з лиця. Вона робилася старою і зморшкуватою, немов з неї висмоктували енергію.

— Не задурюй мені мізків сумлінням! Кажи, кому передала дитину? — із неймовірним шаленством скрикувала знатниця. З її очей, носа і вух посипалися дрібні вогнисті скалки. Вони обпалювали хованку, яка була геть неготова до такого повороту.

— Ти сказилася! Мені боляче! І я згасаю! — лепетала Бруня, намагаючись відштовхнути руку Сані Василівни.

— Що ти знаєш про цього хлопця?!

— Нічого, крім того, що ти мені сказала! — брова Бруні, відтягнута знатницею, видовжилась, як пасок, і почервоніла, мов розплавлений метал. Риси і пруги її обличчя налилися густочервоною, майже чорною, барвою. Здавалося, ще трохи такої борні — й вона спалахне та вмить згорить.

— Якщо ти мені брешеш, я виклопотаю для тебе на Соймі Вічне Згасання. Повір — це страшно.

— Я не брешу. Присягаюся безмежністю Яскра! — сказала Бруня і склала на грудях руки хрестом, повністю упокорюючись, непомітно для знатниці схрестила мізинець із безіменним пальцем на лівій руці.

Саня Василівна не чекала знаку впокорення. Бо тим знаком Бруня Карлівна Василенко цілковито віддавала себе під владу Сойма українських світлозорих. І тепер, за звичаєм Засвіту, судити її мав право тільки Сойм. А присуд його міг бути страшнішим, аніж те, що могла з нею зробити баба Саня.

— Хай буде так. Але присягу твою я лишу на тобі! — знатниця скрикнула і вдарила хованку відкритою долонею. Від удару в різні боки полилися вогнисті промені. Здійнялася хмара білого диму, що поступово ставав світлішим і яскравішим. Світло від диму різало очі. Це тривало якусь мить. Потім світло згасло.

Знічена і зламана Бруня стояла на колінах посеред кімнати. На шиї у неї зашморгом звивався яскраво-білий промінь, який не давав їй ворухнутися, бо прип'яв бідну до всіх видимих потоків світла.

— Тепер ти мусиш казати тільки правду або мовчати, — байдуже мовила Саня. — Інакше неправда тебе вб'є. Ти бачила, на що здатен цей хлопець?

— Бачила… Але все, що бачиш, треба ще довести, — протяжливо, зважуючи кожне слово, відповіла Бруня.

— Ти комусь із людей чи посутенілих про нього казала?

— Саню, ти вдалася до насильства, а це в нас без особливих підстав заборонено ще від часів Яскра та його сестри Яси… Тому… — з непереборним страхом перед світлозорою знатницею четвертого виміру світності відповіла Бруня.

— Тому, що? — Саня Василівна розглядала плед, яким її було вкрито, коли вона згасала. Плед явно їй чимось не подобався.

— Тому моя присяга була зроблена з відворотом. І я не казатиму тобі всієї правди… Бо ти сама брешеш собі.

— Я не брешу. Ти позбавила мене вибору. І я ніколи не вчила тебе іти проти сили світла. Бо все ще вірю в нього, хоча… — з мукою в голосі сказала стара. — Я змушена поставити тебе перед Соймом. Бо ти зрадила мене… Бо навіть у цьому пледі, яким ти була мене вкрила, коли я згасала, є нитка з мороку. Звідки вона взялася? Та? Хованко третього ступеня ясності Бруню Карлівно Василенко?!

Хованка схилила голову, втупилася в підлогу і напружено мовчала. Вона боялася подивитись в очі знатниці. Бо знала, що зараз погляд баби її уб'є. Саня рішуче відкрила чавунну заслону груби, нахилилася над охололим отвором із купою сірого попелу всередині, хукнула і промовила:

— І Хуху, і духу!

У глибинах димоходу щось зашкреблося. Шерехтіння зростало все дужче й дужче. А на скутому обличчі Бруні від очікування налилися жили. І вона, і Саня добре знали, що означає цей шурхіт. Яскравий зашморг із пломеня на шиї у хованки напнувся, гублячись своїм кінцем в останніх посвітах сонця, що лилися з вікна, і раз по раз стріпувався нервовим посмиком. Несподівано в чорній проймі груби зашваркотів вогонь, і звідти викотилася чимала попеляста кругла жарина. Вона дзиґою закрутилася на підлозі, обростаючи сірими лушпинами попелу. За мить по її поверхні пробігла іскра, і жарина, що стала вже великою круглою головешкою, трохи меншою від Бруні чи Сані Василівни, заговорила, користуючись спалахами іскор, що пробігали по її сіро-сивій поверхні: