Тут було глибоко. Вже на третьому кроці Андрій опинився у воді по груди, а ще за два йому довелося вже пливти.

Намагаючись не наробити галасу гравієм, що осувався з-під ніг, він видерся нагору і, притискаючись до іржавих тросів та балок, повільно рушив до протилежного берега.

На цій ділянці було дуже багато мерців, які висіли, зачепившись за рване залізо, або лежали, затиснуті між конструкціями. Декотрі вже наполовину розклалися. В одному місці досить довгий відрізок мосту був просто встелений тілами, й Андрієві довелося, тамуючи огиду, ступати просто по них.

Зрештою, він щасливо подолав найважче місце і вже був посередині шляху, коли раптом правий берег спалахнув. Здавалося, загорілося відразу кілька сонць. Потанцювавши на воді, світлові стовпи швидко намацали на скаліченому тілі мосту людську постать і чіпко вхопилися за неї, аби вже не відпустити.

А потім по залізу шваркнув різкий вихор ударів. Наче дублюючи їх, із берега долинув розсип коротких сухих звуків, чутих Андрієм сотні разів. Кулі. Тепер йому кінець. На такій відстані по добре освітленій цілі не промахнеться навіть дуже посередній стрілець.

Невидима палиця вдарила в праве плече, відкинувши руку кудись назад-вгору, і ледь не скинула його у воду. Болю Андрій не відчув, але рука одразу почала німіти. Майже тієї ж миті інша куля черкнула по стегну, вирвавши добрячий шмат м’яса. По нозі потекло тепле.

У таборі Темних теж здійнялася тривога. Почувся лемент, на березі заметушилися смолоскипи, а потім звідти посипався рясний дощ стріл.

Опинившись між двох вогнів, Батлук забився у якесь сплетіння труб та балок. Але якщо стріли Темних дістати його вже не могли, то кулі метал півдюймової товщини дірявили, мов папір. По чіткому стукотінню пострілів та силі кулі Андрій упізнав старого знайомого — АКМ, що його в армії давно було знято з озброєння. І дуже даремно. «Калашников» на відстані до чотирьохсот метрів пробиває залізничну рейку і проходить крізь стіну в півтори цеглини, а давши чергу впритул, можна продірявити бронетранспортер, мов старе корито. Андрій був приречений.

Із кожним ударом на одну діру в залізі ставало більше. Крізь це сито з боку міста вривалися жмути світла, й Андрій зовсім недоречно помітив, як це красиво. Ще одна куля зачепила руку, цього разу лише трохи подряпавши шкіру.

І раптом стрілянина вщухла, світла на мосту теж уже не було. Андрій обережно визирнув і побачив чотири білі промені, спрямовані вертикально вгору.

Він полегшено зітхнув, бо це був добре зрозумілий серед військовиків сигнал. Певне, в місті вирішили, що коли по втікачеві стріляють Темні, то його слід принаймні пропустити на свій бік.

Він виповз зі схованки і з усією швидкістю, на яку був здатен у своєму стані, рушив до рятівного берега, відчуваючи, що м’язи стають неслухняними, а в голові зростає порожнеча, в яку, здригнувшись, наче в порожню діжу, ринув простір.

Зціпивши зуби, на одній волі, Андрій продовжував свій шлях. Він знав, що втратив надто багато крові, а з нею тіло полишали і сили, і саме життя. Якщо він не встигне дістатися до берега до того, як втратить свідомість, то впаде у чорну воду й розділить долю тисяч бідолашних зомбі, які день за днем йшли на приступ міста.

Здавалося, минула ціла вічність, доки він доліз до останньої опори. Прожектори згасли, і попереду була сама лише темрява. Він визирнув. Нікого. І лише секунду потому Андрій почув неголосний оклик. Уже ні про що не думаючи, Батлук вивалився на прибережний пісок.

Певне, він на якийсь час втратив свідомість, бо наступне, що Андрій побачив, було вже миготіння дерев на крутих схилах. Його везли в просторому парокінному шарабані, а вмілі руки тим часом накладали пов’язку на розірване стегно.

Вони проминули річковий вокзал, поруч з яким темніли напівзатоплені пасажирські теплоходи, виїхали на вулицю Сагайдачного і вже за кілька хвилин були біля чепурного чотириповерхового корпусу лікарні.

Цілу дорогу Андрія безперервно торсали: «Не спати, не спати…»

«Ні, хлопці, — подумки звертався до них Батлук, — тепер я не помру. То було би неправильно. То було би по-дурному і, чорт забирай, дуже нечемно з мого боку».

Екіпаж зупинився біля службового входу, де на нього вже чекали. Втомлений лікар у зеленому, погано відмитому від кривавих плям халаті прямо на місці увігнав Андрію два повнісіньких шприца якоїсь гидоти, від чого йому ще більше закортіло спати.

— Зі Святошина? — поцікавився лікар, доки санітари обережно вкладали Андрія на ноші та розрізали одяг, аби дістатися до ран.

— Ні, від Московського мосту, — відповів один із тих, хто віз його сюди, високий кремезний молодик у старій камуфляжній куртці. — А що, звідти була атака? Ми не чули.

— Не надто сильна, — кивнув лікар, — від Святошинського озера.

— Вони завжди тиснуть з боку Кільцевої, — погодився хлопець. — А от ваш клієнт — то зовсім інша справа, перейшов із того берега, переліз мостом. Відчайдух.

— І ви в нього стріляли! — вигукнув лікар, оглядаючи рани.

— А що ми мали робити? Доки розібралися…

Андрій чув усе те, наче крізь вату. Час від часу він провалювався у напівсон, з якого його виводили ці голоси та обережні доторки санітарів.

— Гаразд, — промовив лікар, — давайте його до хірургії.

Доки Андрія піднімали на четвертий поверх, лікар якимось чином випередив санітарів і вже чекав в операційній. Санітари професійно перекинули Батлука на стіл, і хірург заходився зрізати з нього залишки одягу.

— Ну що ж, — через деякий час промовив він, — вам, можна сказати, пощастило. Рани безпечні, ані кістки, ані суглобну сумку не ушкоджено, тож, гадаю, завтра ми ловитимемо вас по всій лікарні.

Андрій скосив погляд на купу металу, що зблискувала у ванночці для інструментів, і недовірливо скривився. Лікар помітив той погляд і підбадьорливо посміхнувся:

— Нічого страшного, почищу рани, зробимо перев’язку та й усе. Навіть знеболювальне не колотиму.

Вправні руки лікаря робили свою справу. Біль, який спочатку начебто притих, тепер знову нагадав про себе нервовими злими поштовхами.

— Оце так мускулатура, — підморгнув лікар юній асистентці, — рекомендую.

— Дякую за комплімент, — вичавив із себе Андрій.

— Нема за що, це не комплімент, це — констатація факту.

Андрій посміхнувся. Йому стало якось незвично тепло навіть на цьому жорсткому і незручному столі. Біль відійшов, наче боявся потривожити, здути це невагоме запинало. Андрієві здавалося, що він давно-давно знайомий із цими напівприхованими під марлевими пов’язками обличчями: уважними сірими очима лікаря й карими зацікавленими — дівчини. Наче довгі роки він жив поруч із цими людьми, знав їхні вдачі та звички…

Звідки це враження? Чому йому так спокійно і затишно? Повільно, крок за кроком Андрій повернувся назад, у минуле, щоб віднайти той момент, коли все почало змінюватися, і, здається, знайшов, зрозумів.

Власне, і розуміти тут не було чого, він просто настільки вже відвик від звичайного людського спілкування, від атмосфери співчуття та доброзичливості, що тепер усе це, подібно до затяжки сигаретою після тривалої перерви, викликало якусь ейфорію — дивне відчуття, наче змішалися тиха радість та легкий дискомфорт.

Які ж вони всі рідні, ці люди!

— Ну ось, — нарешті сказав хірург, — рани ми почистили, ту, що в боку, довелося залатати. Ну, а взагалі, ви — молодець. Переливання крові не знадобиться, лише…

Він повернувся до асистентки і попрохав:

— Тетянко, прослідкуй, щоб нашого гостя два-три дні гарно погодували, ну і, вибачаюся, з педикульозом щось треба робити.

Лікар зламав ампулу і став набирати ліки у шприц.

— А тепер, якщо ви не заперечуєте, я дам вам снодійне. Необхідно, аби ви поспали.

Андрій відчув ледь помітний укол, від якого одразу приємно запаморочилося у голові.

— Ну от, порядок.

— Лікарю…

Андрій знайшов руку в гумовій рукавичці.

— Так?

— Спасибі.

Рани справді виявилися не такими серйозними, як це виглядало, і вже за день Андрій гуляв лікарняним подвір’ям. Хоча серед персоналу та пацієнтів і прокотилася новина про людину, яка прорвалася у місто крізь лави Темних, однак ніхто з них Андрієві не надокучав. Окрім часу, необхідного для лікувальних процедур, він був абсолютно вільний.