Хтось переправлявся човнами, хтось — на баржах чи плотах, а багато хто — просто вплав. Без коливань вони кидалися назустріч кулеметному вогню, що сік їх, мов траву, назустріч вибухам мін та снарядів, полум’ю вогнеметів. Зомбі лізли на огорожу з товстої сталевої арматури, через яку було пропущено електричний струм, гинули, завалюючи її власними трупами, а на них, падаючи від куль, спалахуючи від напалму, лізли нові й нові орди.

Гора мертвих тіл, що її майже закривав ядучий пороховий дим, зростала на очах.

«Господи, — подумав Андрій, — якщо це — не Армагедон, тоді що ж він є?»

— Андрію! Андрію! — до яхти ніяково, мов прохач, підійшов Онопрієнко. Вдивляючись у приховане темрявою обличчя Обраного, Антон Богданович попрохав:

— Прислухайся до думки отця Сергія, добре? Не можна, щоб вами почали керувати особисті амбіції.

— Гаразд, не переймайтеся, все буде добре.

— Обіцяєш?

— Обіцяю. Усе буде добре, Антоне Богдановичу, я ж професіонал.

— Агов, командире, відчалюємо! — долинув з корми голос Сосновського.

— Давай!

Яхта віддалилася від пірса й тихо пірнула в непроглядну темряву затоки, що здригалася від шаленого ревіння битви.

— Нехай допоможе вам Господь, — повторив Онопрієнко і невміло перехрестив ніч.

Сідало сонце. Дніпро повільно тягнув своє кремезне тіло до моря, заглиблений у власні думки, байдужий до того, чи світить сонце, граючи спалахами на дрібній лусці хвиль, чи дурний місяць витріщається на чорні, мертві береги.

Йому було байдуже, коли по його спині повзали річкові судна, на ходу зливаючи нечистоти, не помітив він і їхнього зникнення. Тепер лише птахи хлюпалися у воду, вихоплюючи рибу, та де-не-де виповзали з очерету обережні ондатри.

Обминувши чергову купку пагорбів, Дніпро поглянув на сонце, що сідало, і довго-довго із насолодою позіхнув. Йому хотілося спати. Захоплений собою, він не звернув уваги на синювато-сіру із зеленим відливом яхту, яка ковзнула з бистрини до однієї з тихих проток.

Підбігши до піщаної коси, вона акуратно тицьнулася у м’який берег, і з неї одразу на пісок зіскочив високий худорлявий чоловік років тридцяти п’яти у кольчузі з короткими рукавами. Озираючись, він видерся на пагорб і, ховаючись у заростях верболозу, ретельно оглянув берег. Не помітивши нічого підозрілого, чоловік уже спокійно повернувся до яхти.

— Гансе, що там? — запитали із судна.

— Тихо, — відповів Шмідт.

Із арбалетами напоготові на берег зістрибнули Сосновський і Батлук.

— Ну ось, здається, ми й на місці.

— Ще ні, тепер мінімум два дні пішки йти доведеться, — виправив Сосновського Андрій.

— Головне — на Темних не наштовхнутися.

На палубі з’явився Ігор Кримов, а слідом за ним і Карлсон. Гігант-скандинав ніс два мішки з провізією, а росіянин — ранці та надувний намет. Скинувши все це на пісок, вони підійшли до Андрія.

— Ну то що, командире, влаштовуватимемося на ночівлю?

— А де отець Сергій?

— На яхті, звичайно.

— Я ж казав, без охорони він не повинен ступати ані кроку!

— Та що з ним трапиться на судні?

— Що трапиться?!

Цієї миті на палубі з’явився священик із сумкою через плече.

— Не сваріться, прошу вас. Нікому не потрібні зіпсовані відносини, це нас послаблює.

Андрій пропустив його слова повз вуха і з докором промовив:

— Ви ж розумна людина, отче Сергію, невже важко запам’ятати, що всі двадцять чотири години на добу ви маєте бути під наглядом та охороною. Ну, нехай ці хулігани, але ж ви…

— Хлопці мають рацію, у цьому випадку мені нічого не загрожувало.

— Це справа принципу та звички. Нехлюйство має здатність зростати, мов на дріжджах, це будь-який армійський командир вам скаже.

Священик посміхнувся й згідно кивнув. Андрій у відповідь лише зітхнув й мовчки похитав головою. Потім підхопив намет і рушив геть від води.

— Ти образився? — наздогнав Андрія священик.

Цього разу посміхнувся вже Батлук:

— Ні, вважатимемо, що догану оголошено. Табір розіб’ємо он там, в низині, звідти вночі не буде помітно вогню. А яхту треба затопити, нам вона вже не знадобиться. Яне, дій.

Сосновський махнув Карлсону, обидва підійшли до яхти, поляк видерся на палубу, а Гуго, піднапружившись, зрушив судно у воду. Ледве течія підхопила яхту, Ян зістрибнув, і за кілька гребків досяг берега.

— Усе гаразд, кінгстони відкриті, вона потоне аж на середині ріки.

— Чудово, — похвалив Андрій.

— Шкода крихітку, така цяця була, — зітхнув Ян, дивлячись услід яхті, яка вже почала потроху занурюватися.

Забравши речі, вони перейшли у низину. Робота знайшлася усім. Андрій з Яном та Ігорем встановлювали намет, Карлсон і німець розбирали припаси, а Нікола, котрому взявся допомагати отець Сергій, заходився розводити багаття.

Акуратно знявши квадратний шматок дернини, Нікола відклав його вбік: після того, як завтра Обрані ретельно знищать сліди табору, бурят покладе його на місце, і слід від багаття не виказуватиме того, що тут хтось ночував.

Вивільнити енергію, яка була в паливі, без додаткового джерела було практично неможливо. Зазвичай дерево, в якому залишилося мінімум горючості, запалювали за допомогою збільшувального скла. Коли деревина займалася, то вже горіла, хоча і слабко, даючи жар, достатній для приготування їжі. Та коли сонце ховалося за хмарами, здобути вогонь було неможливо. Зараз Іванов обійшовся без скла, скориставшись таблеткою сухого спирту, яка, мов своєрідний ґніт, повільно жевріла в спеціальному пеналі, що його Бурят узяв із ранця.

Коли багаття загорілося і священик почав готувати вечерю, Нікола підійшов до Батлука, який лежав неподалік на траві.

— Начальнику, дозволь я піду зловлю рибу.

Андрій подумав і кивнув.

— Тільки недалеко. І зброю візьми.

— Авжеж.

Нікола покопирсався у своїй торбі й дістав моток капронової нитки з блешнею. Підморгнувши Андрію, він підхопив свій лук і зник у комиші.

— За півгодини, коли намет було встановлено й речі розкладено, всі зібралися біля багаття, над яким уже закипав казанок з водою. Ігор відсторонив священика й сам узявся готувати немудрящу вечерю.

— Цікаво, а де це Нікола з нашою юшкою? — занепокоївся Шмідт. — Піду пошукаю.

— Скажи краще, скупатися закортіло, — розсміявся Кримов.

Німець посміхнувся, але сперечатися не став. Діставши з намету арбалета і меча, він роззирнувся навкруги і, не поспішаючи, спустився до ріки.

— Обережніше там! — крикнув йому навздогін Андрій.

— Я швидко: подивлюся, як він, і назад.

— Майте на увазі, скоро почне темніти.

— Не маленькі! — долинуло із очерету.

Отець Сергій подивився услід Шмідту, похитав головою, але нічого не сказав. Потім підійшов до Андрія й присів поруч.

— Це, звичайно, не моя справа, — почав священик, — але мені здається, що не варто, аби люди ходили поодинці.

— Нічого страшного, — відповів Андрій, — усе спокійно.

— Спокою навряд чи варто довіряти.

— Звичайно, але ці хлопці — професіонали. За кожним із них — не один самостійний розвід вихід; вони знають, що робити. А тримати без необхідності всіх в одній купі не слід — попереду ще багато часу, встигнуть набриднути один одному.

— Нікола — не професіонал, — заперечив священик.

Андрій усміхнувся:

— Нікола — слідопит, який будь-кому із нас фору дасть. Він не просто знає природу, він її частина, тож за нього нам із вами треба турбуватися менш за все. Скажіть краще, що то за провідник, який на нас чекає?

— Не знаю, я ніколи його не бачив. Мені лише відомо, що він зі світу Темряви.

— Що? Темний?

— Ні. Я ж сказав, він узагалі не із нашого світу.