— Так, я знаю… Але, певно, в людині так закладено: у біди обов’язково має бути винуватець.

— Мабуть, це дуже важко, — зітхнула вона. — Але ти не повинен пригнічуватися.

— Звичайно… Пусте, минеться. Минеться…

— Оп!

Нікола зупинився. Вже вдруге моторошний щуп потрапив у тугу масу Дзеркала Смерті.

— Гуго, сіль.

Вони переступили липкі залишки монстра й за кілька кроків упнулися у стіну.

— Знову глухий кут! — Ян вдарив кулаком у кам’яну поверхню. — Ходіть назад.

— Зачекайте, — раптом сказала Віка. — Дзеркала не перекриватимуть коридор, який нікуди не веде.

Нікола розвернувся, знову переступив через смердючу калюжу, підійшов упритул до стіни й нахилився до каміння.

— Протяг.

— Ану…

Гуго відсунув Ніколу й буквально врізався у стіну. Камінь, що здавався монолітним, одразу ж піддався. Посипалися уламки, шматки вапна — до підземелля увірвалося сліпуче сонце. Назовні був ранок, отже, вони пробули в печерах цілу ніч.

Мружачись від яскравого світла, Обрані вилізли нагору й опинилися серед неглибокого яру. Печера, з якої вони вийшли, насправді була старою штольнею — колись тут видобували каміння.

— Тихо!

Сосновський підняв руку і прислухався.

— Море.

Його не було видно, але з-за недалеких пагорбів долинало спокійне розмірене шелестіння хвиль.

— Нарешті…

Доки всі відпочивали, звикаючи до свіжого повітря, Ян відправився на розвідку. Отець Сергій забрав у Ніколи руку Ганса, дбайливо загорнув у чисту ганчірку й прив’язав до свого ранця.

— Потім поховаємо за християнським звичаєм.

Повернувся Сосновський.

— Поблизу нікого немає, а метрів за триста звідси — он за тими пагорбами — берег, і там працюють люди, ремонтують баркаси. Начебто не Темні, та й на кочовиків не схожі.

— Може, зомбі?

— Ні, наглядачів не видно.

— Дивно… — Андрій замислився. — Вони обов’язково повинні були перекрити узбережжя. Що це? Пастка? Давайте не поспішати, спочатку подивимося, що до чого.

Андрій та Ян піднялися на пагорб, замаскувалися серед рідкого чагарнику і цілу годину спостерігали, як біля баркасів працюють із півдюжини людей.

— Гм, дивно, — Ян укотре підніс до очей бінокль. — Здається, звичайнісінькі мужики.

Тримаючи арбалети напоготові, Обрані швидко зійшли на берег. Ще не дійшовши до купки чоловіків, вони пересвідчилися, що то були не Темні, бо в цих людей на рукавах красувалися пов’язки із шестизначними реєстраційними номерами.

Мужики зупинили роботу, мовчки, покірно відійшли і, поки Обрані оглядали готові до відплиття баркаси, тупо стояли осторонь, не виявляючи зацікавлення незнайомцями. Їх не здивувала й поява священика, і навіть коли стало зрозуміло, що прибулі забирають найбільше судно, ніхто не вимовив жодного слова протесту — взагалі жодного слова.

Сосновський, який мав певний досвід яхтсмена, оглянув баркас і прийшов до висновку, що він цілком здатен витримати тривале плавання. Раніше на ньому було встановлено дизельний двигун, але потім його викинули й забезпечили судно немудрящим вітрильним оснащенням.

— У відкритому морі з вітрилами буде важкувато, але нічого, впораємося. Головне — не потрапити в шторм.

Обрані викинули рибальське знаряддя просто на пісок. Сосновський злазив у трюм, перевірив, чи не протікає де, і вирішив, що можна вирушати хоч зараз.

— Відчалюємо, щойно завантажимося.

Андрій пішов на баркас, але раптом помітив удалині кілька чорних цяток, які наближалися до суден. Він узявся за бінокль.

— От, трясця твоїй матері, як невчасно.

То були Темні. Андрій помітив озброєння, а отже, зустріч із ними не віщувала нічого гарного. Обрані чимдуж схопилися за речі, аби повантажитися раніше, ніж Темні дійдуть до баркасів.

Хвилин за п’ятнадцять вороги наблизилися настільки, що вже могли бачити обличчя людей, які були біля суден. Спочатку Темні не виявляли ніякої тривоги, але коли підійшли ще ближче, то, певне, нарешті помітили серед рабів-рибалок сторонніх. Наглядачі зупинилися, стривожено перезирнулися й попрямували до судна. — — Якого… Що ви тут робите? Це наша шаланда.

Той, що з вигляду був старшим, підійшов ближче, не виказуючи, проте, ворожнечі. Темні далеко не завжди притримувалися суворого стилю одягу і, певне, Обраних на перший погляд сприйняли за своїх. Наприклад, чорний плащ старшого із Темних, вже добряче пошарпаний, було накинуто на звичайну бавовняну куртку.

Батлук не став переконувати їх у зворотному і недбало кинув:

— Забирайтеся, хлопці, маємо термінове завдання. Чи, може, ви не чули, що десь тут переховуються вороги?

Темний недовірливо подивився на Андрія, потім на Сосновського й запитав:

— Щось я вас не пригадую. Ви з якого легіону?

Андрій не знав, що відповісти, та раптом пролунав голос Вікторії:

— Із мого легіону. Ти, здається, вирішив допитати моїх людей, падло? Може, і мене допитаєш?

— Що то за шльондра? — вигукнув один із Темних, високий, худющий, мов жердина, чолов’яга із зарослим рудою щетиною обличчям.

І раптом вкляк, миттєво пополотнівши. В горлянці у зухвальця булькнуло, він голосно ковтнув, бухнувся на коліна й осиплим від жаху голосом каркнув:

— Пробачте… я… не знав… я…

Більше він нічого не встиг сказати. Свиснув дротик, і тіло невдахи, сіпаючись у передсмертних корчах, почало завалюватися на пісок. Вікторія підійшла до фальшборту й мовчки по черзі оглянула принишклих Темних, які, здавалося, навіть у зрості поменшали. Пальці дівчини недбало погладжували масивний золотий браслет, котрий охоплював її лівий зап’ясток.

— Пробачте… пробачте нас, пані… Ми не знали, що ви тут, не знали, хто ви… не упізнали… — невлад бурмотіли перелякані до смерті Темні.

— То що я маю робити, хами? Відзвітувати, навіщо я тут? Чи вам кортіло дізнатися, з якого я легіону? А може, ви надумали мене трахнути, мов вуличну дівку, як мені почулося, га?

Темні попадали навколішки.

— Пані, ми й подумки… Можете з нас голови зняти, але ми не… то все він…

— Геть, — спокійно перебила його Віка і вже голосніше повторила:

— Геть! І це падло забирайте, нехай не смердить тут.

Темні миттєво здиміли.

— Здається, цього разу минулося, — дивлячись, як вони, не оглядаючись, щодуху дерлися на пагорб, зауважив Ян.

Із кубрика з арбалетом напоготові вийшов Карлсон.

— Може, зняти їх?

— Ти що?! В жодному разі! — вигукнула дівчина. — Вони вже не повернуться.

— А раптом вони щось запідозрили?

— Хто? Оті таргани? Вони навіть думати про мене побояться.

— А звідки вони тебе знають? — запитав Андрій, розглядаючи її браслета.

— Вони вперше мене бачили, — дівчина трохи здивовано озирнулася на Андрія, а потім, усе зрозумівши, розсміялася: — А, он ти про що! Та вони з усіма нами так говорять. Невже де… ми повинні звітувати їм, звідки і куди йдемо або що робимо?

Андрій із минулого досвіду пригадав свої враження про стосунки демонів та Темних і змушений був погодитися, що невдахи, які щойно нарвалися на Вікторію, більше й близько не підійдуть. Проте йому не все було зрозуміло.

— Браслет можна і викрасти, — припустив він. — Так само, як я свого часу, гм, отримав браслет Темного.

— Це зовсім інше, — дівчина прибрала браслет під рукав. — Зняти його неможливо, а по смерті власника він розсипається на порох. Він є і розпізнавальним знаком для членів свого легіону, і талісманом, і посвідченням особи в нашому світі. По ньому легко визначити, до якого родинного клану належить власник.

На палубу вийшов отець Сергій.

— Що там трапилося? Темні?

— Так, але нічого страшного, все минулося.

Андрій розповів, як вони позбулися незваних гостей.

— А мені здається, що неприємності у нас іще попереду, — раптом пролунав з корми голос Сосновського. — Даремно ви вийшли сюди, отче, погляньте.

Ян вказав на гребінь пагорба, де бовваніли три нерухомі постаті.