— Зараз ми вип’ємо водички, і ти мені все розповіси.

Застілля було в самому розпалі. Пронизливо верещав музичний автомат, викидаючи у залу щось стародавньо-рокове. Андрій навіть не підозрював, що в репертуарі закладу Резо може бути таке. Поміж столиками хвицали ногами остаточно звеселілі відвідувачі.

Андрій посадив жінку за вільний столик і пішов до шинкваса. Резо відставив пляшку та нахилився до нього:

— Що там?

— Щось із чоловіком та дитиною. Дай води, вона от-от зірветься.

Резо дістав з холодильника пляшку «Золотого Колодязя» і мовчки підсунув Андрієві склянки, які приготував для компанії іменинника. Повагавшись, бармен рішуче відсунув міксер і пішов за Батлуком.

Не дивлячись на них, Наталка мовчки, дрібними нервовими ковтками пила воду. Андрій чув, як її зуби цокотять об край склянки. Майже фізично відчувався тиск біди, що звила кубло в її маленькому тілі.

Розгублено вив музичний автомат.

Нарешті вона уривчасто зітхнула і заговорила:

— Учора до Сергія прийшли якісь хлопці. Дивні. Викликали його за хвіртку, поговорили кілька хвилин і пішли собі, я навіть не помітила, коли саме. А Сергійко повернувся сам не свій — я таким його ніколи не бачила. Якийсь розчавлений… Запитала, що трапилося, та він навіть не поглянув на мене. Зачинився у своїй лабораторії і більше не виходив. Так і пробув там до ранку, я відчувала, не спав. Вранці я ненадовго збігала на базар, овочі купила, м’ясо… Пива йому принесла, Сергій любив… любить «Оболонь». Прийшла, а вдома — ні його, ні малого…

Жінка схлипнула.

— А що то за хлопці були? — запитав Резо. — Ти їх раніше бачила? Мо, Сергій комусь гроші винен?

Наталка лише головою похитала.

— До поліції зверталася?

— Там кажуть, що доки не пройшло двадцять чотири години, заяву не приймуть, — такий порядок. А дитині місяць лише, його годувати треба, він…

— Нічого, Наталочко, заспокойся, не плач, — Андрій провів долонею по її пишному волоссю, — знайдемо ми їх, чуєш?

Він знову наповнив спорожнілу склянку.

— Гей, Резо! — заволав якийсь із гуляк. — Де наші коктейлі?!

— Та зачекай ти, — відмахнувся той і повернувся до Наталки: — Зараз я зачиню цю забігайлівку й — із вами.

— Спасибі…

— До речі, а що то за лабораторія, про яку ти казала? — згадав Андрій.

— Ну, фотолабораторія, у флігелі. Я там ніколи не була, Сергій нікому не дозволяє туди заходити.

— Ну ось її спочатку й оглянемо, — вирішив Андрій. — А потім ще раз навідаємося до доблесних охоронців закону.

Він підвівся.

— Наздоганяй, Резо.

Грузин швиденько випхав із бару п’яну компанію і зачинив двері.

Іти було недалеко. За річкою, на її високому березі, безладно купчилися приватні будинки, багато з яких було збудовано ще в середині минулого століття. Як і сто, і п’ятдесят років тому, тут мешкали родини робітників та дрібних службовців. Тут люди народжувалися, пиячили, кохалися, билися, тут вони вмирали, і ховали їх тут-таки, на старих цвинтарях, уже оточених будинками з усіх боків.

Сторонні рідко з’являлися в цьому районі.

Вони перейшли міст, перетнули латану-перелатану центральну вулицю, що хребтилася металом старезної трамвайної лінії, і за хвилину підійшли до чепурного будиночка, оточеного свіжопофарбованим парканом.

Наталка поспіхом відчинила хвіртку і побігла на веранду: раптом чоловік повернувся. Нікого.

— Не впадай у відчай, поки що нічого не трапилося. От побачиш, усе буде добре, — заспокоював її Резо.

У глибині двору виднівся флігель.

— Ось, — тихо промовила жінка, — тільки ключа у мене немає.

— Дрібниці, — розглядаючи замок, пробурмотів Андрій, — дай-но мені шпильку для волосся.

Замок опирався недовго.

— Ну ось, — сказав Батлук, відчиняючи двері.

Щось тут було. Щось таке… Невидиме і невловиме огорнуло його в напівтемному коридорчику. Важке. Тут і повітря здавалося щільнішим, із дивним присмаком, наче ним уже хтось дихав.

Невже вони нічого не відчувають? Невже ані Резо, ані Наталка зовсім нічого не відчувають?

Андрій раптом помітив, що його рука все ще щосили стискає непотрібну вже відмичку, і навіщось став пхати її у вузьку кишеню джинсів.

«Чого я боюся?»

Дуже повільно він потягнув на себе дверну ручку.

— Господи, що це?

Наталка так і завмерла на порозі, притискаючи до рота долоню. Вона злякано дивилася на оббиті чорним оксамитом стіни, невеличкий вівтар, що його освітлювала ширяюча у повітрі лампада. Оксамит був усюди: стіни, стеля, навіть підлога… Здавалося, перед ними — сама безмежність.

Резо довго і вигадливо вилаявся.

— Знаєш, що це?

Андрій мовчки кивнув і першим переступив поріг кімнати.

Стіни шепотіли щось нерозбірливо-погрозливе. Він ступав по оксамиту, а здавалося — неначе потрапив у чиюсь чорну душу, яка точилася жагучою отрутою.

«Ні, це для мене — отрута. Яким же повинно бути у людини „Я“, аби ось це стало часткою її життя? Та й чи ж то людина?»

Важка бронза химерних свічників із куксами згаслих свічок жадібно жерла слабеньке світло лампади. Поруч, розглядаючи кімнату, щось бурмотів Резо.

Андрій підійшов до вівтаря і зняв із підставки хреста. Спасителя було розіп’ято догори ногами. Не любов і страждання були на Його обличчі, а сказ, відчай і злоба. Злоба на цілий світ і на себе самого. Здуті м’язи прагнули відірвати тіло від розп’яття, наче воно його пекло.

Андрій обережно поставив його на місце. Хотілося вимити руки.

Резо подався був до товстої книги в тисненій шкіряній палітурці, яка лежала тут-таки, в спеціальній заглибині.

— Не чіпай, — зупинив його Батлук, — ну її…

Він підійшов до Наталки, яка так і вклякла на порозі, не маючи сил ступити хоча б крок досередини.

— Скажи, Наталочко, а ви дитину похрестили?

— Ще ні.

Резо подивився на Андрія:

— Ох, щоб тобі… ти гадаєш…

Той похмуро кивнув і, не сказавши більше ані слова, вийшов надвір.

— Наталочко, подивися в будинку, чи не зникло що?

Вона якось дивно глянула на Андрія, хотіла щось сказати, але потім мовчки повернулася й пішла в дім. Батлук важко опустився на лаву і, втупившись очима в землю, запитав:

— Ну і що ти про це думаєш?

— Кепські справи, — грузин потер щоку і зітхнув. — Пропаде крихітка. Я читав кілька статей — у газетах зараз багато пишуть про… цих…

— Зазвичай, — повільно заговорив Андрій, — подібний обряд означає, що хтось із них іде… туди…

Резо з питальним виразом обличчя подивився на Андрія і провів собі по горлу ребром долоні.

— Хтозна, — відповів Батлук, — жоден із непосвячених ще не бачив цього обряду. Кажуть, вони йдуть Туди живими… В усякому разі, не знаходять навіть залишків їхніх тіл. Головне, під час обряду в офіру Сатані обранець приносить найдорожче, що є в його житті. Найчастіше це данина кров’ю. І ще… Ось такі молитовні мають право тримати вдома лише Вищі в ієрархії Посвячених.

— Звідки ти це все знаєш? — здивувався Резо. — В газетах про таке не пишуть.

— Вивчав колись в університеті курс релігієзнавства.

— Ти навчався в університеті?

— Чого лише не буває на світі, правда? — усміхнувся Андрій.

— Та боюся… боюся, що нічого ми вже з цим не вдіємо. Сатаністи — велика сила, і знайти дитину — один шанс із тисячі. А ось покійниками нас можуть зробити запросто.

— Злякався?

— Просто мені відомо, з чим ми маємо справу.

Резо впритул подивився на нього.

— Я її не кину. А ти — як собі знаєш.

Грузин хотів ще щось додати, та лише зажурено зітхнув і махнув рукою.

— Гаразд, гаразд, не гарячкуй. Подумаємо, як їх врятувати.

Батлук помовчав, розмірковуючи, а потім продовжив:

— Нам треба потрапити на Чорну Месу. І ніякої поліції, в усякому разі поки що. Там напевне сидить хтось з їхніх людей.

— Знаю я одного типа… — похмуро процідив Резо. — Запитаємо в нього. Він мені усе скаже…