Макс подумав.

— Не знаю. Чесно. Мабуть, тому, що це був найліпший варіант.

— Для кого?

— Для нас усіх. Це цілковита впевненість, що надалі у нас не буде неприємностей із цього боку.

— А от я не певен, що те, що ми з тобою зробили, не повернеться до нас бумерангом, і не лише до нас.

Андрій помовчав, потім тихо додав:

— Я навіть не знаю, навіщо тобі все це кажу. Мені, власне, байдуже, що ти про мене думаєш і як сприймеш те, що я піду. Це… не важливо.

— Так, я знаю, — зітхнув Макс. — Мені здається, що ти пішов на відвертість лише тому, що не бажаєш залишатися на самоті, можливо, ти боїшся самого себе… Але навіть коли б я й хотів, усе одно з тобою не пішов би. Там на мене ніхто не чекає, а тут я потрібен. Та і не певен я, ти вже вибач, у тому, що все… що все дійсно так і є, як ти кажеш.

— Якби я сам був у цьому певен…

— От бачиш.

Макс розлив залишки віскі й пішов за новою пляшкою.

— Утримувати тебе я, звичайно, не буду, — продовжував він, копирсаючись у шафі, — не маю права. До того ж це буде… гріх.

Андрій кинув на нього швидкий погляд, але Макс відвів очі.

— Я залишуся з ними, — кивнув він на двері, — і гріхи свої розділю з ними, а вони свої — зі мною. А тобі… щасти.

Макс поставив пляшку на стіл, підніс склянку.

— Будемо жити, — сказав, як колись, давно-давно.

Як колись, давно-давно, вони обійнялися. Із склянок вихлюпнулося трохи спиртного.

— Ти надто багато п’єш…

— Плювати, — махнув Макс рукою.

І раптом тихо промовив:

— А знаєш… я… я ж у Нього ніколи не вірив.

— Навіть тепер?

Він промовчав.

Тихо вмирало літо. Сонце сідало у пропахлий серпневим вітром пил, струни трав ледь тремтіли, виводячи одноманітну мелодію, що піднімалася у вицвіле небо, підпираючи важкі крила поодиноких птахів.

Скільки таких ось теплих вечорів бачили за свій вік дерева, котрі, як і вчора, і рік тому, перешіптувалися на узгірках… Важко було бачити все це і знати, що нічого вже не належить людині. І навіть люди, які зрідка зустрічалися на дорозі, вже не належать самим собі.

Світ залишився таким самим. На перший погляд. Але все це — наче гарна декорація, що її зроблено до вистави, призначеної підтримувати ілюзію життя. Усе навколо було із замінника: штучне сонце, фальшиві квіти, навіть сама земля під ногами здавалася імітацією — таке собі тонке пап’є-маше, під оболонкою якого глухо бриніла порожнеча. І мимоволі обережніше ставиш ногу, боячись, що ось-ось провалишся, а невідомий власник цієї декорації спитає з тебе за зіпсоване майно.

Часто обабіч дороги або на околицях селищ зустрічалися незрозумілі споруди чи, може, скульптури; ті вирости не піддавалися описові, хтозна, для чого їх було створено. Час від часу місцевість навколо них заповнювалася тягучими стогонами-шурхотіннями, від яких ворушилося волосся на голові, які, схрещуючись у невидимі тенета, робили сонячне світло тьмяним, моторошним.

Невідомий Хтось дозволяв селянам лінькувато копирсатися у полі, збираючи нікому не потрібний врожай, робітникам — вовтузитися у холодних темних цехах. Бидло, в якого забрали душу і красиво вигравіювали на тілі шестизначні номери; стадо, яке тупо пересувалося зі стаєнь на пасовисько і назад, чекаючи, коли прийде людина в чорному.

Спалахне жагучим болем номер і зникне, і то буде останнє, що відчує двонога тварина. Робоча скотина піде за своїм господарем, щоб більше ніколи не повернутися. І ніхто з тих, що залишаться, не буде знати, куди й навіщо, та це нікого й не цікавить.

Андрій пройшов уже десятки міст і сіл, уникаючи більш-менш великих, і всюди бачив одне й те саме: безтямне гниття, просякнуте відчуттям втрати чогось такого, чому свідомість, що вже давно атрофувалася, забула назву.

Андрія ніхто не зупиняв і не озивався до нього, адже на ньому був такий же темний одяг, що й у слуг Сатани. Він два дні витратив, полюючи на плаща, доки, зрештою, не вистежив у вузькому провулку невеличкого містечка двох Темних, які, не поспішаючи, йшли у своїх справах.

Роль Темного грати було неважко. Якщо до нього зверталися типи в такому ж одязі, Андрій відмовчувався, і ті скоро втрачали інтерес: у кожного свій шлях, і ніхто не має права чіплятися до когось із настирливими запитаннями.

Він ішов до Києва. Назва цього міста ніколи не вимовлялася серед Темних, про нього говорили натяками, але завжди — із сумішшю страху, неприхованої злоби та поваги, замінюючи давнє ім’я невизначеним «Там».

По дорозі, що вже заросла травою, Андрій перетнув молодий лісочок і увійшов до невеличкого містечка, посеред якого похмурим надгробком височіла напіврозбита церква із рваними залишками куполів.

На вулицях зрідка траплялися іржаві коробки авто, деякі з них облюбували для себе здичавілі коти та собаки, а може, і щось гірше. Одного разу ввечері на безлюдній вулиці з розбитого вікна мікроавтобуса на Андрія стрибнула якась тварюка, схожа на гібрид краба з багатоніжкою, але завбільшки з добрячу свиню.

Врятувала шабля, яку йому на прощання подарував Макс, та все одно Андрій добряче впрів, перш ніж вдалим ударом розвалив в’юнку тварюку навпіл. Частини цієї гидоти швидко розбіглися у різні боки, й Андрій підозрював, що незабаром вже два монстри полюватимуть на менш вправного перехожого.

Сонце сідало. Андрій зупинився, ковтнув із фляги теплої води і озирнувся довкола. Він таки добряче втомився, під пекучим сонцем подолавши більше тридцяти кілометрів, пилюка в’їлася в одяг, нили м’язи, вимагаючи спочинку та прохолоди. А над брудом і втомою брав гору голод. Батлук побачив таверну, над дверима якої висіли ще не проіржавілі ліхтарі, і вирішив, що нічого страшного не трапиться, якщо він туди зазирне.

Андрій перетнув запилений майдан, штовхнув замацані, з брудним розколотим склом двері й увійшов.

У залі було напрочуд багато відвідувачів, переважно Темних, які грали в карти та кості на випивку. Але за дальнім столиком Андрій побачив і двох бісів, схожих на сатирів із великими шкіряними крилами. Темні раз по раз косували в їхній бік і намагалися якомога менше галасувати.

У кутку за грубим дерев’яним столом трусилися від страху кілька простолюдинів у поношеному одязі. З усього було видно, що вони прийшли раніше за бісів і Темних, а тепер не знали, що робити: залишатися боялися, але й піти теж, бо їм було страшно навіть одним рухом привернути увагу всемогутніх. Утім, на них ніхто не зважав, адже у таких місцях усі були рівні, мов у бані. Принаймні теоретично.

Оцінивши все те за якихось кілька секунд, Андрій зрозумів, що даремно прийшов сюди: від бісів треба триматися якомога далі. Та іншого виходу, крім як залишитися, не було, бо якби він вийшов, Темні могли б сприйняти це за образу.

Андрій сів за розхитаний, порізаний безліччю ножів стіл і замовив напій, який мав замінювати чи то пиво, чи то квас, але, на відміну від того й іншого, виявився невимовно огидним. Та він був хоча б холодний, і Андрій, подумки зітхаючи за добрячим бокалом «Оболоні», мужньо випив пійло до дна.

Брудна офіціантка шанобливо повідомила, що яєчня та свинина, що їх замовив пан, будуть готові за десять хвилин, і спитала, чи не принести ще випивки. Андрій мовчки кивнув, вона принесла новий кухоль, постояла кілька секунд і, не отримавши інших вказівок, відійшла до іншого столика: один із Темних програв і наказав принести приятелям пляшку вина.

Андрій пив пиво та намагався відверто не розглядати бісів. Так близько він нечисть ще ніколи не бачив. Вони про щось тихо розмовляли і зовсім не звертали уваги на те, що відбувалося навколо. Їхні дивні рохкаючі голоси різко дисонували зі звичним гомоном забігайлівки.