— Гаразд, згоден.

«Що ж ти робиш, навіжений, йому ж не можна довіряти… Поглянь, це ж тварина, брутальна скотиняка, яка покладається лише на свою силу й поважає лише силу. А зараз це ще й перелякана скотиняка…»

— Заткни пельку! — прогарчав Андрій сам до себе.

Він ступив до суперника і, долаючи спротив того, хто тільки-но улесливо шепотів на вухо, подав Бубі руку.

І той, секунду повагавшись, потис її!

«Ось так. Тепер це звичайний спаринг. Майже звичайний…»

«Ну й дурень», — розчаровано прокоментував той самий голос і пішов геть.

— Дай йому, Бубо! — вигукнув молодий голос.

Не чекаючи на команду, той повільно рушив на середину рингу. Сторожкий погляд невідривно стежив за Андрієм.

Лункий удар у мідний гонг сповістив про початок бою. Буба із шаленим криком, немов зі скелі у вир, одразу ж кинувся в атаку. Батлук легко ухиливсь від кулаків, які, мов величезні поршні, насувалися на нього, пірнув під розмашисті удари й опинився ззаду — праворуч від здорованя. Та Буба був досвідченим бійцем, за частку секунди він прорахував, що розвернутися і захиститися від контратаки не встигне, і, продовжуючи рух, різким поштовхом опорної ноги стрибнув до канатів.

Несподівано легкий для таких габаритів політ-кульбіт, переворот через плече — і він знову у стійці. Тепер вже Буба не кидався авантюрно вперед. Переконавшись, що Андрій дійсно небезпечний боєць, Буба спробував розкрити його обманними рухами, намацати вразливе місце. Супротивники кружляли довкола один одного, вичікуючи. Буба не ризикував першим іти в атаку, Андрій теж не поспішав. Нову сутичку Буба почав нижніми ударами ніг. Не маючи зовнішнього ефекту, вони однак дуже небезпечні і якщо досягають мети, то роблять супротивника практично нерухомим, а то і збивають на килим.

Батлук ухилився, знову і знову. Нарешті, трохи дозволивши здорованю відчути себе господарем на ринзі, він швидким рухом опинився збоку від атакуючого і дістав його швидким ударом у голову, одночасно підсікаючи ноги.

Супротивник, мов колода, гепнувся на підлогу. За такої маси тіла удар від падіння повинен був спричинити легкий нокдаун. Повинен був… Та якимось чином Буба залишився цілком боєздатним, і довідався про це Андрій надто пізно. Він таки встиг заблокувати одну ногу, але це було, швидше, рефлекторним рухом. Друга потрапила у груди. Засліплений болем, Андрій майже втратив здатність рухатися й одразу став легкою здобиччю для здорованя, який відразу ж легко, по-котячому, скочив на ноги.

«Хитрий…» — промайнула думка й одразу ж потонула у білих спалахах болю.

Із тріумфуючим гарчанням Буба схопив його своїми ручиськами, притис до себе, аби не дати можливості провести контрприйом, і кинувся на одну з металевих стійок, які підтримували канати.

Натовп заревів. Задихаючись у ведмежих обіймах, Андрій зробив те єдине, що було можливе в такій ситуації: щосили вкусив м’язисту брудну шию.

Від несподіванки та болю Буба розтиснув лапи й одразу ж отримав головою у перенісся. Ринула кров. Голомозий позадкував, трусонув головою, розбризкуючи кров по рингу, а Андрій, не даючи йому отямитися, провів кілька ударів відкритими долонями по обличчю та вухах.

То була доволі рідкісна й дуже жорстока техніка. Буба впав навколішки і завив, хитаючись від болю.

Андрій зупинився за два кроки і, важко дихаючи, хрипко запитав:

— Може, досить?

Та Буба, здавалося, нічого вже не чув. Несподівано він підхопився і мовчки ринув на Андрія, вкладаючи у цей кидок останні сили. В його очах не було ані крихти розуму, сама лише безкінечна, дика порожнеча, в глибині якої ховалася жагуча ненависть. Буба ще рухався, ще дихав, ще билося його серце, але це вже була людина, яка переступила поріг смерті.

Усе це за невловиму стомільйонну частку секунди промайнуло перед Андрієм. Він одним порухом покинув лінію атаки, й оскаженіле тіло здорованя пронеслося повз нього та за інерцією врізалося у стійку.

Ні, не врізалося… В останню мить Андрій встиг перехопити його, спробував утримати, і це йому майже вдалося. Хоча корпус Буби зупинився, його ноги продовжували стрімкий рух уперед, і він з розмаху гепнувся на ринг. І вкляк.

Кілька секунд у залі панувала мовчанка, потім пролунали важкі кроки Макса. Він підійшов до нерухомого тіла з неприродно вивернутою шиєю і присів навпочіпки.

Йому не треба було навіть перевіряти. Макс лише якусь мить дивився, потім розігнувся і похитав головою:

— Невдале падіння…

Тіло Буби вже давно винесли, мовчки розійшлися глядачі, а Батлук ще сидів у спорожнілій залі. Якийсь час біля виходу на нього чекав Макс, а потім пішов і він.

Отже, Андрій знову вбив. Кілька років тому він поклявся, що його рука більше нікого не зіштовхне у безмовність, не хотів він цього і зараз. Його змусили.

«Ні, це лише відмовка… „змусили“… Що ти зробив для того, аби уникнути цього? Ти, мов на мотузочці, йшов до такого фіналу. Прислухайся до себе: в душі ти ж був не проти того, аби провчити знахабнілого громилу…»

Охрипла від старання совість сперечалася з кимсь іще, розумним, логічним і симпатичним.

«Але, — сказав той хтось, — цей випадок — особливий. Відчуй, де ж те Зло, яке не давало тобі дихати? Немає його, наче випарувалося з околишнього повітря, де воно? У тобі? Ні. Так де ж воно? Згадай, як реагували на все те люди — ані азарту, ані гарячкового збудження. Смуток. Ніяковість. Винуватість. Зачерствілі у жорстокій суворості свого нелегкого життя, вони раптом знову по-дитячому гостро сприйняли смерть. Зло кудись сховалося, з’явилося лише на мить і зникло, нікого не зачепивши, лише моторошні щелепи клацнули даремно».

Найтрагічнішим у цій полеміці було те, що Андрій не знав, кому той другий голос належить.

Він зітхнув: хто здатен йому допомогти?

На зворотному шляху він крокував крізь тунель самотності. Звичні до всього люди відходили, ховали погляди — не засуджуючі і не звинувачувальні, а винні погляди.

Андрій ішов до Макса, твердо вирішивши напитися як слід. На прощання.

Коли він увійшов, Макс сидів за накритим столом і чекав. Не вимовивши жодного слова, Андрій узяв у нього налиту вже склянку, і вони, не цокаючись, так само мовчки випили.

— Не переймайся, — сказав нарешті Макс, — ти зробив усе правильно, просто так склалося.

— Та що ти кажеш…

Макс смикнув плечима:

— Він отримав те, на що заслуговував. Буба знав, на що йде, підбурюючи людей.

Він налив ще по одній.

— Ти мені здорово допоміг.

— Максе! Я тобі не гроші позичив. Я людину вбив! — різко відповів Андрій.

— Та хіба то людина? Це ж… Та що там казати…

Макс одним ковтком спорожнив склянку, скривився і похитав головою.

— Я іду, Максе, завтра.

Той зупинив руку зі склянкою на півдорозі до столу і недовірливо подивився на приятеля:

— Ти що, серйозно? Який ґедзь тебе вкусив? Ніхто тебе ні в чому не звинувачує, все було чесно.

— Я… не через це. Тобто, не лише через це… Не можу я залишитися.

— Я гадав, що Бубі ти казав про це лише для того, аби змусити його прийняти твої…

— Маю йти, Максе, вибач, — перебив його Андрій, не надто ввічливо.

— Куди ти підеш? — Макс почав сердитися. — Ми живемо, мов щури, тут добряче смердить. Але там, нагорі, цей сморід у тисячу разів сильніший, смердить уся планета, і я не розумію, навіщо туди йти. Задля чого?

— Я повинен. Як тобі пояснити:.. З одного боку, там на мене чекають, я це відчуваю. А з другого — я тут все одно не витримав би довго, тут Зло, те саме Зло, яке панує нагорі. Зло смикає за ниточки, прив’язані до маріонеток, без різниці, в яку могилу ті сховалися. Тут усі, мов мерці, тут наче ціле павутиння ниточок. Я бачив, як ти радів моїй перемозі. То була брудна радість.

— Я переживаю не за себе, — невпевнено заперечив Макс, — за мною — мої хлопці. Якби ти програв, програли б ми всі.

— Максе, ти не розумієш, я про інше. Чому ти так зрадів його смерті і, головне, чому так хотів його смерті, адже за умовами бою він, програвши, мав піти?