Алі-Хан знову вхопився за пляшку.

— Давайте вип’ємо за знайомство.

— А чи не забагато буде? — засумнівався Андрій.

— Нічого-нічого, все гаразд, ви ж серед друзів, відпочивайте, розслабтеся, це ж востаннє.

Зрозумівши, наскільки двозначною є фраза, яку він бовкнув, Алі-Хан прикусив язика й ще більше знітився.

— Ох, чорти б мене вхопили, ну і ляпнув же я.

— Та годі тобі, всі все правильно зрозуміли, — махнув рукою Ганс.

Згодом похмурий гумор Алі-Хана все ж таки трохи розрядив атмосферу. За хвилину навіть почулися жарти, та такі, що навіть Ігор Кримов посміхнувся.

— Ну, дай Боже, не востаннє, — підняв він свого келиха.

Алі-Хан випив, замислено подивився крізь каламутне від вологи скло й зітхнув:

— Ох, якби я міг піти з вами…

Під копитами коней гула жорстка, наче шагренева шкіра, земля. У шаленій скачці коні, хропучи, розрізали милю за милею, брали їх, мов бар’єри, перестрибували через невидимі верстові стовпи й неслися далі, далі…

— Не зупинятися! Не відставати!

Скакати, скакати, оглядаючись на півколо вершників за плечима.

— Не відставати!

Гонитва почалася вранці, а зараз сонце вже схилялося до обрію. Загін Андрія мав запасних коней, і протягом дня вершники вже кілька разів їх міняли, та зараз вже ані ті, ані інші не мали сил, аби відірватися від переслідувачів.

Ох, коники, коники! Що б ми робили без вас — невеличких, витривалих друзів, чиї предки носили дикими степами стрімких вершників із кривими шаблями у руках і невблаганною жорстокістю у розкосих очах.

Ох, коники, коники! Лише на вас надія, бо переслідувачів надто багато, вони не відстають, постійно перескакуючи на свіжих коней і без жалю кидаючи стомлених.

Із зламаних кінських вуст летіли жовтаві шматки піни. Шалено гула земля. Коники, що ж ви…

Андрій розумів, що бою не уникнути, їх от-от наздоженуть, і тоді жалю не буде. Переслідувачі — теж кочовики, але не ті, що в Алі-Хана, а найманці. Вони отримують золото за кожну голову, яку кинуть до своїх просяклих пилом сідельних торб. Золото — це єдине, що високо цінується й зараз…

Дорога, що в’юнилася степом, за милю врізалася у невисокі пагорби із поточеного часом піщанику. Поміж ними чи то вітер, чи то вода проламали вузький прохід, у який дорога й пірнала.

Андрій озирнувся. Близько п’ятдесяти вершників. У відкритому бою шансів проти них немає, та коли заблокувати той прохід… Навіть уп’ятьох можна успішно захищатися, аж доки найманцям не набридне класти голови у бою із супротивником, який спирається на сильнішу позицію.

Він пришпорив коня, зрівнявшись із Кримовим. Той поглянув на Андрія, потім у той бік, куди він показав, і зрозумів усе без слів. На запорошеному обличчі зблиснула білозуба посмішка. Він смикнув поводи, і його кінь слухняно повернув праворуч, до Шмідта.

Тепер вони скакали щільною групою, і Батлук молив Бога, аби кочовики не підібралися на відстань пострілу. Промайнули перші камені, потім коні пролетіли повз розсипи різнокаліберних брил й опинилися у тіснині між двома майже вертикальними стінами.

Зручнішої позиції для оборони годі було й шукати. Тим більше, що в разі потреби можна було й відступити на той бік розщілини. Не встигли запалені коні зупинитися, як вершники вже спішилися й розбіглися, займаючу зручні позиції. Коли б у нього було хоча б трохи часу, Андрій влаштував би тут нехитру пастку, але зараз залишалося сподіватися лише на те, що переслідувачі, приспані цілоденною гонитвою без жодних натяків на опір з боку переслідуваних, не чекатимуть, що жменька людей наважиться на спротив.

Коли Обрані заскочили до ущелини, кочовики на якусь мить втратили їх із поля зору і не помітили маневру. А коли зрозуміли, що відбувається, було вже пізно. Із зловтішним шепотом назустріч їм уже летіли стріли.

Крізь пасма пилу було видно, як стають дибки коні, втрачаючи вершників, коні, яких вперто женуть на смерть… А арбалети стріляли, стріляли, стріляли…

Кочовики збилися докупи, перемішалися. А потім, замість того, аби відступити, оцінити становище, перегрупуватися, зробили ще одну фатальну помилку.

Не розібравшись у причинах дивної скорострільності арбалетів Обраних, вони раптом рвонули вперед, розраховуючи чисельністю та тиском кінного строю зім’яти противника.

До пагорбів дісталося лише два десятки: навіть невелика подряпина від стріли, обробленої ціанідом, несла миттєву смерть.

Обрані взялися за мечі. Карлсон вискочив з-за каменя просто перед вершником, який був із ніг до голови закутий в обладунки, навіть його кінь гримів металом. Недовго думаючи, скандинав із розмаху гепнув кулацюгою у сталеву пластину, що закривала голову коня, і вона, не витримавши страшної сили удару, розірвалася, мов була зроблена з іржавої бляхи. Разом із вершником кінь гримнувся об землю.

Андрію не було коли дивитися, чим це закінчилося, бо цієї миті на нього напосіли одразу двоє ворогів. Уміло використовуючи коней як прикриття, вони довгими списами за лічені секунди притисли Андрія до кам’яної стіни, і йому було б непереливки, якби звідкись збоку на одного з переслідувачів не наскочила Вікторія. Кочовик вчасно її не помітив, за що й поплатився життям.

Андрій відкинув списа другого вершника й стрімко пірнув упритул до нього. Тепер перевага була вже на боці пішого. Кочовик спробував був підняти коня дибки, але не встиг. Одним рухом Андрій розпоров його, мов величезну рибину.

Упоравшись із вершником, Батлук кинувся на допомогу друзям, та ворогів уже не було. Шмагаючи коней, вони щодуху втікали.

Розпалений боєм, Кримов аж пританцьовував:

— Наздогнати їх треба, ця сволота попередить інших.

Шмідт здивовано розглядав стрілу, що стриміла з його кіраси.

— Дивіться, влучили-таки. Добре, лише сам метал пробила.

Андрій підійшов до Вікторії, яка так і сиділа біля убитого нею кочовика.

— Дякую, ти врятувала мені життя.

— Пусте, — відмахнулася дівчина. — Сам би впорався. Допоможи підвестися, ноги тремтять.

— Злякалася? — усміхнувся Кримов.

— Звичайно, лише дурень нічого не боїться. Це не перший мій бій, але за такого співвідношення сил… У нас ніхто на таке не зважився б.

— Тому ви й програєте, — переконано сказав росіянин.

— Ніколо, а ти куди? — занепокоївся Андрій, побачивши, що бурят пішов до виходу з ущелини.

Той мовчки показав на трупи.

— Навіщо?

— Подивлюся. Може, знайду щось корисне.

— Не треба, грабувати мерців не можна.

— Це вам не можна, — посміхнувся Нікола, — а в нас зовсім інші звичаї. І стріли треба зібрати.

— Ви бачили, як він бився? — спитав Сосновський, дивлячись услід старому.

— Не до того було.

— Він спокійний, немов танк в ангарі. Темні тикають списами, а він ухиляється собі й чекає на слушну нагоду. Із самим лише ножем. Красень.

— Дивіться, кого я привів! — пролунало раптом позаду них.

Ігор озирнувся і засміявся:

— Так, ото вже привів…

Швед скинув із плеча нерухоме тіло. Впавши на землю, воно гримнуло обладунками, якусь хвилинку полежало без ознак життя, а потім слабко заворушилося. Карлсон підняв полоненого, поставив його на ноги й без зайвих церемоній гарненько струснув.

— Ну, то що з ним робитимемо?

— Ти лише тепер про це питаєш?

Кримов невдоволено розглядав зовсім молоденького хлопчину із яскраво-рудим волоссям, який, судячи з усього, геть не розумів, де знаходиться, і лише дурнувато посміхався, немов зустрівся з найкращими приятелями.

— І на біса ти його притяг? — буркотів Ігор. — Що тепер з ним робити? Доведеться…

— Що доведеться?

— Прикінчити — й край! — відрубав Кримов. — Не тягати ж його із собою.

Швед поглянув на Батлука, але той лише похмуро кивнув.

— Ви розумієте, що пропонуєте?! — обурився Гуго.

— Я розумію, розумію, — запевнив його Кримов. — І знаю, що коли його відпустити, незабаром він приведе решту.