Єдине, чим Обрані щоденно і серйозно займалися, це фізична підготовка. Кроси, звичайно ж, не бігали, вистачало того, що вони до повної знемоги ганяли у футбол та баскетбол. По кілька годин поспіль стріляли з чудових, спеціально для них сконструйованих та виготовлених багатозарядних арбалетів та на потіху один одному ламали цеглу голими руками.

Два дні намагалися проводити спаринг із рукопашного бою, але потім втратили до цього інтерес: у повний контакт Андрій працювати заборонив, а безконтактний бій — то дитячі розваги.

Власне, класно володіли єдиноборствами лише Андрій, Ян Сосновський та Ігор Кримов: у поляка — класичне бойове самбо, Батлук працював у давньому українському стилі «Спас», а Кримов — у більш сучасному, але такому ж ефективному «Російському стилі» Кадочнікова, котрий, втім, багато чого запозичив у кубанських козаків, а отже, був споріднений зі «Спасом».

Скандинав виявився звичайним вуличним бійцем, громилом, який не визнавав ані правил, ані джентльменських угод. Коли він бився, то забував про все на світі. Андрію був добре відомий цей тип людей і те, наскільки вони бувають небезпечні. В усякому разі, тренуватися з ним було неможливо.

Шмідт узагалі відмовився від цих тренувань. Андрій так і не зрозумів, наскільки той сильний: як боєць. Німець лише обмежився заявою про те, що зможе постояти не лише за себе. Подібне ставлення спочатку дуже обурювало Андрія, який справедливо вважав, що має знати можливості своїх людей, а ті, в свою чергу, повинні чітко виконувати його накази. Та Онопрієнко наполіг, аби все залишалося так, як є.

Усіх вразив Нікола. Одного разу на березі ставка вони заходилися розважатися, демонструючи різні трюки. З подачі Сосновського почали розбивати цеглу та обрізки дощок. Беззаперечним чемпіоном тут виявився швед — решта нічого не змогла протиставити його брутальній, нищівній силі. Він ламав тверду силікатну цеглу з такою легкістю, наче то було пап’є-маше. Коли під загальний регіт він почав розколювати її об голову, Кримов обернувся до Ніколи, який сидів неподалік, і, сміючись, запитав:

— Бачив коли-небудь таке?

Старий похитав головою і спокійно відповів:

— На таке багато розуму не треба.

Гримнув сміх.

— Це вже точно, — витирав сльози Ігор Кримов, — цеглу можна довбати лише надміцною головою.

— Я — чемпіон! — заволав Карлсон, потішно вишкірившись.

Нікола підвівся, підняв із землі три вцілілі цеглини і поклав їх одна на одну.

Сміх вщух. Нікола трохи постояв, повільно втягнув у себе повітря, а потім швидким плавним рухом торкнувся поверхні цеглини. Білий стосик навіть не ворухнувся.

Усі здивовано перезирнулися. Але коли бурят підняв верхню цеглину, виявилося, що середня розкололася навпіл. Кримов тихенько присвиснув.

— Нічого собі… Як ти це зробив? — Карлсон не йняв віри власним очам.

— Це — давнє вміння. Дотиком можна лікувати, а можна і вбити, — відповів Нікола, відкидаючи уламки і знову вмощуючись на траві.

Та відпочити йому вже не дали. Обрані скупчилися навколо бурята, розпитуючи про секрет цього прийому.

— Усе одно вам нічого не вдасться. Ви користуєтеся силою та технікою, а я — внутрішньою енергією. Цьому не навчитися ані за рік, ані за десять.

— У закритих школах Сходу навчаються стилям, які засновано на використанні такої енергетики, — зауважив Ігор.

— Тай-Цзі, — погодився поляк, — знаю.

Нікола похитав головою:

— Шамани передають ці знання від батька до сина. Ми не маємо права виповідати їх стороннім. А ось те, чого ані мій дід, ані батько робити не вміли.

Нікола взяв шведа за руку і акуратно прикрив своєю долонею збиті кісточки його пальців. Коли за хвилину старий прибрав руку, всі побачили, що ранки зникли. Жодних слідів.

Прокотився подих захоплення.

— Оце так…

— Раніше у мене цього не було, це з’явилося раптово і несподівано, я не знаю, звідки воно.

— Тримаю парі, що це непоганий подарунок, — зауважив Карлсон.

Нікола, як здалося Андрієві, невесело усміхнувся.

— Це точно…

Після цього випадку Андрій змінив своє ставлення до Ніколи і вже не згадував про бажання залишити старого в Києві. Решта ж не відставала від Ніколи, вмовляючи продемонструвати щось іще. Іноді він поступався і показував речі, які здавалися неможливими. Його худорляві пальці з надзвичайною легкістю висмикували десятисантиметрові цвяхи, що їх було вбито у паркан по самісінькі головки; він легко скалічив стіл: руки бурята зібгали лакове покриття, мов то був пластилін.

Так минав час. Наближався кінець вересня, коли, нарешті, все було готове. У замаскованому доці на них чекала легка яхта, спорядження Обрані вже розклали по своїх ранцях, які зберігалися у їхніх кімнатах.

За три дні повинні були настати темні, без місяця ночі. На першу ж із них було призначено вихід. Час спливав повільно, Андрій рахував буквально кожну секунду.

Решті теж не сиділося. Як буває завжди перед відповідальною справою, ні про що стороннє вже не думалося. Вони цілі дні просиджували у будинку, підтримуючи мляві розмови, і чекали.

— Вставайте, почалося! — до кімнати увірвався охоронець, обвішаний зброєю.

— Що трапилося? — підскочив на ліжку Батлук.

Але він вже й сам чув стрілянину, розриви мін і ледь чутні крики людей.

— Штурм! Вони знову пішли на великий приступ!

З’явився Онопрієнко.

— Антоне Богдановичу, — кинувся до нього Кримов, — що нам робити?

— Вам не треба в бій, — сказав той, — зараз Дуже зручний момент для того, аби прорватися з міста: вони захопилися атакою, і ви легко проскочите.

— Не встигнемо, — засумнівався Андрій.

— Устигнете! Такого штурму ви ще не бачили — він зазвичай триває кілька діб, доки у Темних не скінчаться усі резерви.

— Утримаєтеся?

— Цього разу, звичайно, втримаємося. Скільки б там у них не було людей, важко битися з супротивником, який озброєний вогнепальною зброєю та до того ж сидить за електричною огорожею. Гірше буде, коли настане енергетична криза. Але вам слід поспішати, ще одна-дві такі навали — і здобувати Храм уже буде ні для кого.

Обрані розійшлися по своїх кімнатах, швидко зібралися, і вже за кілька хвилин були готові виступати. Коли виходили надвір, Андрій порівнявся з Онопрієнком:

— Антоне Богдановичу, щось у мене важко на серці… Може, нам залишитися, доки не відіб’ємо навалу?

— Ні в якому разі, — категорично заперечив академік. — Якщо нам більше не доведеться зустрітися на грішній землі, то лише тому, що ми будемо в кращому зі світів. Чи не все одно для солдата, на якій ділянці битви віддати своє життя… Ваше сумління має бути спокійним. До того ж…

Академік помовчав, до чогось дослухаючись, а потім сказав:

— До того ж ваша місія набагато небезпечніша і важча, ніж наша. В бою помирати легко, а вас цькуватимуть, мов диких звірів. Це страшно — весь час відчувати за плечима дихання переслідувачів.

— Для більшості з нас це не вперше.

— Але в минулому на вас полювали люди…

У Галерній затоці біля замаскованого причалу на них уже чекала яхта. Приземкувате судно, пофарбоване спеціальною світлохромною фарбою, яка змінювалася під колір води, вже на відстані кількох кроків розчинялося у темряві.

Усі вже повантажилися, чекали лише на Андрія. Академік міцно обійняв його на прощання і прошепотів:

— Нехай вам допоможе Господь. Пам’ятайте, що б там не трапилося, за всяку ціну ви маєте дійти. Навіть якщо на Землі не залишиться жодної людини, вона не повинна дістатися Сатані. І вона йому не дістанеться.

— Звичайно.

Андрій стрибнув на яхту і, прощаючись, подивився на місто. Вулиці були занурені в цілковиту темряву, і лише берегова смуга яскраво освітлювалася прожекторами. Добре було видно, як тисячі й тисячі чорних постатей видряпуються на прибережний пісок і, шалено розмахуючи зброєю, кидаються на міські укріплення.