Знесилений, Андрій привалився до стіни, слухаючи, як за рогом перегукуються Темні. Ще трохи — і на нього навалиться апатія, чи не найстрашніший ворог переслідуваного, зробить байдужим до всього, недбало кине до ніг ворогів.

І тут хтось смикнув утікача за рукав. Від несподіванки Андрій підскочив, сахнувся аж до протилежної стіни, а за мить побачив у цоколі будинку, біля якого стояв, майже на рівні з тротуаром, крихітне віконце. Якась істота, ледь помітна в темряві, мовчки поманила його за собою.

Андрій практично не роздумував, бо вибору все одно не було. Він став навколішки, проліз у завузький для нього отвір й опинився у комірці, слабко освітленій якоюсь дивною паличкою, що горіла примарним блакитним вогнем.

Спочатку йому здалося, що перед ним стоїть дитина, і лише придивившись, Андрій зрозумів, що це — не людина. Крихітне, по пояс дорослому створіння, заросле рудою бородою та кучерявим волоссям, з якого стриміли гострі вуха. Задовгі для такого тіла руки майже торкалися підлоги.

Істота жестом покликала Андрія за собою, і йому нічого не залишалося, як скоритися. Вони пройшли через низькі, більше схожі на щілину в нерівній стіні двері й опинилися у короткому коридорі, який закінчувався сходами, що вели до підземелля. Андрія пересмикнуло: останнім часом він чомусь почав відчувати гостре неприйняття подібних місць.

Істота, не чекаючи на нього, побігла вниз. Спочатку Андрій рахував східці, потім збився і махнув на все рукою, довірившись чудернацькому провідникові.

Певне, вони вже були глибоко під землею. То тут, то там паличка в руках істоти висвітлювала краплі води на кривих стінах, а подекуди невеликі цівки стікали на підлогу, утворюючи калюжі. Біля однієї Андрій зупинився, сьорбнув дві чи три пригорщі, хлюпнув водою у розпашіле обличчя, та маленький бородань нетерпляче змахнув руками, підганяючи йти далі.

Скільки часу вони перебували в тому підземеллі? Хвилину? Годину? Коли, нарешті, вони вибралися нагору, вже розвиднювалося.

На тлі зорі, що народжувалася десь далеко на сході, темніла тоненька риска лісу — істота вивела Андрія за місто.

Несподіваний рятівник підійшов до Андрія, вказав убік лісу й нетерпляче підштовхнув. А наступної миті Батлук зрозумів, чому створіння так поспішає: з боку міста долинув собачий гавкіт, який із кожною хвилиною наближався.

Чоловічок знову махнув руками, показуючи в бік, протилежний місту. Андрій подякував, але несподіваний рятівник уже пірнув назад, у підземний хід. Не озираючись, Батлук пішов геть.

Переслідувачі вже наступали на п’яти. Андрій напружував останні сили, але як швидко він не біг, собаки наздоганяли. Кілька разів до нього долинуло іржання коней.

Він подивився на місцевість, яка відділяла його від лісу. З околиці міста здавалося, що йти не дуже далеко, але насправді довелося подолати майже шість кілометрів, перш ніж на тлі неба вже можна було розрізнити верхівки окремих сосон.

Залишалося зовсім трохи. Андрій озирнувся і побачив переслідувачів. Поки що вони здавалися ледь помітними цятками, але швидко наближалися. Мабуть, його теж помітили.

За всіма розрахунками, до лісу він повинен був дістатися першим. Але ж солдати можуть і собак спустити, хоча… так вони не ризикуватимуть, бо напевне мають наказ взяти Андрія живим та неушкодженим.

Він перестрибнув рівчак, перейшов неглибоку балку і вискочив на конюшинне поле, за яким уже громадилися перші дерева. У променях сонця, що зійшло, ліс виблискував якимось дивним сріблом, та Андрієві зараз не було коли розглядати деталі: по той бік балки пролунали тріумфуючі крики, які свідчили про те, що переслідувачі були зовсім поряд.

Щохвилини озираючись, Андрій кинувся вперед, перескакуючи зарослі бур’янами зрошувальні канави. Бігти було важко, бо заважала висока трава.

Шкірою спини він відчував, як наближається, зростає стукіт копит. Устигнути! Устигнути!!! Інакше — кінець, бо куди сховаєшся серед рівного, мов стіл, поля? Андрій подивився на вершників, потім — на ліс. Так, він устигне першим!

Це зрозуміли й переслідувачі. Одна за одною над ним просвистіли кілька стріл. Цілили над головою, щоб змусити пригнутися, збитися з кроку, стишити хід. Плювати! Аби не перечепитися об щось, встигнути, встигнути… Він вискочив на край лісу і…

Андрій зупинився, мов вкопаний, з огидою дивлячись на дерева. Тепер він зрозумів, чому ліс здавався таким дивним. Голі, майже без листя дерева обплітало густе павутиння. Тугими сріблястими куделями воно висіло на двадцятиметрових ялинах, щільними корогвами спускалося з напівоб’їдених дубів та кленів, огортаючи їхні гілки та стовбури прозорою плівкою. Мертву, без жодної травинки землю, на якій не було навіть торішнього листя, теж було вистелено павутинням, яке спліталося у товстий липкий килим.

І серед усього цього копирсалася біла, товста, із палець завдовжки гусінь. Усюди. Сотні тисяч. Мільйони. Жерла, ліниво ворушилася у жмутах павутиння, повзала по гілках, м’яко перекочуючи жирні сегменти, що здригалися, мов погано застигле желе.

Поткнутися туди? Ні…

Андрій кинувся праворуч, сподіваючись пірнути в байрак, але побачив, що всі шляхи відходу йому вже відрізано. Темні притисли його до лісу, замкнувши в напівкільце. Було очевидно, що переслідувачі знали про гусінь і використали її як пастку.

Він зацьковано озирнувся. Втікати не було куди. Щось холодне і ворухливе торкнулося руки. Андрій відстрибнув і втрапив ногою у цілу купу блідої бридоти.

— Стій на місці! Ані руш!

Із чагарника випірнуло кілька солдат у чорному. Усе. Кінець. У горлі защеміло від безвиході, образи, безнадії. Андрій побачив обличчя демона, його поблажливу усмішку…

Усе…

Він глухо загарчав і, немов із берега в смердючий відстійник, стрибнув у павутиння.

Позаду розляглися вражені вигуки, поряд із Андрієм у землю увіткнулося кілька арбалетних стріл та списів, але то вже було там, позаду. То вже не було страшним…

Шорстке, липке, брудне срібло, що рветься з тихим відразливим тріском… Виставивши поперед себе руки, Андрій кинувся вглиб лісу. За комір сипалася гусінь, чавилася, заливала одяг і тіло смердючою квашею, ворушилася у волоссі, в рукавах, лопалася під ногами. Господи, якби ж на це можна було не дивитися!

Двічі чи тричі Андрій падав, послизнувшись на цій гидоті, та одразу ж підхоплювався і біг, безтямно гнаний жахом і відразою. І кожен його крок був немов тисяча миль, тисяча миль, що ворушиться білим.

Нарешті він вибіг на якусь просіку і зупинився. Все скінчилося? Спочатку Андрій не повірив власним очам: по той бік неширокого коридору дерева жили своїм звичайним зеленим життям, жодних слідів смерті, жодної гусені.

Андрій гидливо витирав руки, обличчя, намагаючись не торкатися просяклого смердючим слизом одягу, тіло били дрижаки, в голові паморочилося. Він ледве встиг нахилитися, мало не захлинувшись сильною, мов вибух, блювотою.

Господи, за що?!

Лише опівдні Андрієві пощастило натрапити на лісовий струмок. За цей час одяг задубів, вкрившись гидкою коростою, і майже не гнувся. Горлянка палала, благаючи хоча би краплі води.

Він похапцем роздягнувся і впав у холодний потік, з насолодою відчуваючи, як зі змученого сверблячкою тіла змивається огидний бруд. Лише добряче вимившись, Андрій піднявся вище за течією і доста напився.

Засохлий одяг погано відмивався, слиз відмокнув і огидно липнув до рук, викликаючи непереборну нудоту. Андрій попомучився, перш ніж вдалося усе відіпрати. Дивно, але на тілі не було подряпин. Невже гусінь виявилася зовсім безпечною?

Погоні не було, певне, жоден солдат не відважився ступити в той моторошний ліс. Утомлений до смерті, Андрій якось навіть забув, що лише кілька годин тому на нього полювали слуги однієї з наймогутніших істот усіх трьох світів.

Він заповз у кущі й без сил повалився на землю, навіть не встигши вибрати більш-менш зручне місце: втома буквально вимкнула його, проваливши в тривожну напівдрімоту, сповнену жахів. Раз по раз Андрій просинався і люто шкріб вимите тіло.