Коли він прокинувся зовсім, уже був вечір. Сонце схилялося до заходу, в гарячому повітрі в’юнилися міні-смерчі з комашні, легкий вітерець проносив павутиння — провісника прийдешньої осені.

Батлук почувався зовсім розбитим. Страшенно боліла голова, нудило, а горло знову здушила жорстка спрага. Підвівшись, він дошкандибав до струмка, знову напився і ліг тут-таки на зелену, свіжу від близькості води травичку, довго лежав, безтямно дивлячись у небо, поцятковане ріденькими блідими хмарками.

Незважаючи на небезпеку, яка залишилася не так уже й далеко, він ніяк не міг примусити себе встати та йти; якийсь час йому було байдуже і до решти світу, і до своєї власної долі. Він просто слухав тишу. Так гарно, коли ти сам серед тиші, щоб вона була лише твоєю, на багато кілометрів довкола.

Після того, що Андрій пережив, у нього навіть не виникало думок про їжу. Власне, його не дуже й хвилювало те, що він залишився без зброї та харчів — у минулому йому не раз доводилося по кілька днів іти дикою місцевістю, де повно було хіба що змій і тарантулів.

За його розрахунками, до Києва звідси було кілометрів сто. Коли його везли в Золоте місто, конвой майже весь час рухався на захід сонця, лише трохи відхилившись на південь. Тож, зрештою, таку відстань можна подолати зовсім без провізії.

Увесь час Андрій ішов лісами, лише зрідка виходячи на путівці, якими, судячи з їхнього вигляду, не користувалися від початку літа. В дорозі довелося харчуватися самими лише грибами та комахами. Невеличкі села, що траплялися на його шляху, Андрій, навчений гірким досвідом, обходив, навіть якщо вони здавалися зовсім порожніми.

Він схуд, змарнів, розідраний шпичаками одяг висів клаптями. Найгіршим за все було те, що зовсім розвалилося взуття, й Андрій добряче набив ноги.

Та всьому приходить край. Закінчилася і його подорож. Зараз Андрій сидів на стовбурі поваленого дерева й дивився на Дніпро, що зблискував у променях сонця, яке вже заходило за обрій. Від пагорба, на якому перебував Андрій, до ріки залишалося приблизно три кілометри. Звідси добре було видно золоті верхівки Лаври на протилежному березі.

Та його зараз цікавило не місто. Увесь простір на лівому березі ріки між Андрієвою схованкою та Дніпром було усіяно солдатами. На такій відстані здавалося, що там заклопотано снують тисячі й тисячі мурах. У сутінках, що опускалися на землю, запалювалися багаття, і скільки вистачало погляду — ліворуч і праворуч — миготіли сотні табірних вогнів; подекуди світилися вікна вцілілих будівель Лівобережжя. Трохи праворуч від Батлука ціла ватага Темних розташувалася просто на величезному бетонному коробі, що потопав серед битої цегли, — все, що залишилося від зруйнованого заводу.

Раптом Андрій здивовано скрикнув. Немов у суперництво морю з багать, яке широким зашморгом охоплювало місто, на тому березі затріпотіли широкі полотнища білого світла, що їх запалив Київ, а слідом за прожекторами в самому місті загорілися негусті, але яскраві ланцюжки рівних сильних вогнів.

Невже це йому сниться? Господи, та це ж електрика! У світлі прожекторів гордовито виблискували золотом куполів стрункі храми Лаври; Велика лаврська дзвіниця немов висіла в повітрі над крутим берегом Дніпра, над сріблястою поверхнею води, викликаючи у ворогів напади безсилої люті.

Але ж звідки тут електрика, коли всюди, де йшов Андрій, і в тисячах місць, де він не був, навіть смолоскипи ледь-ледь жевріли? А це ж дійсність. Ось воно, підморгує, вабить рядами жовтих вогнів, — стародавнє місто. Світле місто.

Увесь наступний день Андрій провів у спостереженнях за підходами до ріки. Закопавшись у торішнє листя серед кущів дерези, він ретельно вивчав берег, запам’ятовуючи кожну ямку, кожне деревце чи кущик, намічаючи маршрут, яким сьогодні вночі пробиратиметься до міста.

Тепер Андрій перебував лише за кілька сотень метрів від нагромадження уламків із бетону та металу, які були колись Московським мостом. Ними він і перейде на той берег. У цьому місці ріка була завширшки десь близько чотирьохсот метрів, а залишки мосту, як помітив Батлук, Темними не охоронялися.

Сморід стояв неймовірний. То тут, то там він помічав ями з ледь присипаними трупами, цілі купи трупів. На мілководді дрібна хвиля погойдувала кільканадцять роздутих тіл, які навіть не спробували дістати, аби поховати. Облога міста забирала безліч життів Темних та зомбі, але на місце одного загиблого поплічники Люципера гнали десяток нових.

У котре вже Андрій завмер, зачаївши подих і прислухаючись. Зовсім поруч, не поспішаючи, пройшло кілька людей, швидше за все — патруль. Наскільки він уже знав, двічі на день, вранці та ввечері, берегову смугу Темні ретельно прочісували.

Він дочекався, доки кроки віддаляться, і повернувся до спостереження: навряд чи його виявили б, навіть наступивши на м’яку купу сухих гілок, трави та прілого листя, якими Андрій був прикритий.

Скоро вже стемніє, а потім, перечекавши ще кілька годин, після півночі, коли темрява буде найщільнішою, можна рухатися до мосту. Аби не трапилося чогось непередбачуваного, адже навкруги повно Темних і зомбі. Андрій зараз перебував майже посередині їхнього велетенського табору.

Він усміхнувся, згадавши раптом витвори розумників-писак, в яких розповідалося про те, як відважні розвідники переходять лінію фронту під ранок, мовляв, у цей час сон вартових найміцніший. Це ж який йолоп-командир дозволить, щоб у нього на постах усі поголовно спали? Війна — то не іграшки.

Але його плани несподівано мало не полетіли шкереберть. Неподалік зупинився якийсь загін і почав розташовуватися на ночівлю.

За десяток кроків від Андрія солдати заходилися ладнати місце для багаття. Ще не вистачало, щоб вони поткнулися до його схованки за хмизом!

Андрій злився, та вдіяти нічого не міг. Йому загрожувало просидіти в цій купі сміття ще добу, а за цей час він, чого доброго, зовсім ослабне від голоду і не зможе пересуватися. Від трупного смороду вже паморочилася голова, й млосний клубок постійно стояв у грудях, заважаючи ковтати.

На щастя, командир загону кудись ненадовго пішов, а коли повернувся, то наказав своїм воякам перейти в інше місце.

Поступово табір вгамувався. Андрій дивився на місто і не міг повірити, що, ймовірно, вже сьогодні він ходитиме його вулицями, дихатиме його повітрям. Не міг уявити, як зараз усе там…

Він ще раз глянув на зірки. Чумацький Шлях усе більше повертався, отже, вже давно минула дванадцята. Місяць, що яскраво світив увечері, зайшов за обрій, і земля відразу вкрилася темрявою, яка здавалася ще більш щільною на тлі яскравого світла прожекторів, що висвічували смугу протилежного берега, невпинно рухалися поверхнею води або час від часу освітлювали Лівобережжя, викликаючи розлючене виття сатанинських орд.

Час! Андрій тихо виліз зі своєї схованки й обережно рушив до води. Незважаючи на те, що він добре вивчив майбутній шлях, знову й знову проходячи його подумки, вночі, коли місцевість змінювалася так, що й упізнати неможливо, він тричі заблукав і одного разу мало не загримів у свіжовикопану яму, наполовину заповнену трупами.

Чергового разу відхилившись убік, Андрій просто наштовхнувся на спини людей, що сиділи навколо згаслого багаття. Жар, що залишився, жеврів у неглибокій ямці й світла майже не давав. Андрій зосліпу наткнувся на чиюсь пряму постать і вкляк: от-от пролунає здивований скрик… Тиша.

Придивившись, Андрій зрозумів, що біля багаття нерухомими статуями сидять зомбі. Зо три десятки, рядами, тупо дивлячись у землю.

Двоє Темних спали поруч, загорнувшись від нічної прохолоди в плащі, а без них ці нещасні були зовсім безпорадні. Обережно, аби не розбудити Темних, Андрій відповз убік.

Нарешті ось він, міст. Найближча до берега напіврозбита опора виростала з води метрів за десять від берега, майже вщент усіяного вирвами. Певне, міст розстрілювали з міста артилерією, аби захиститися від легіонів зомбі, які під орудою Темних і демонів лізли на протилежний берег.