— Хлопець, який помер тут улітку в піонерському таборі, теж думав, що все це брехня, — наче між іншим кинув Андрій. Він лежав через прохід напроти мене біля стіни під вікном. Ліворуч від нього було ліжко Ігоря, який, мабуть, задрімав — його заколисали наші голоси, а праворуч — Антона.
— Чорт, навіть згадувати не хочеться, — мовив той злегка тремтячим голосом. — Давай не будемо проти ночі. До того ж він… він помер саме тут.
— Від чого? — не стримався я. — Від чого він помер?
— Від розриву серця, — сказав Ігор. Виходить, він зовсім не спав, а просто не брав участі в розмові. — Він побачив цього привида, і його серце розірвалося. Ось так… Бац!.. І все.
— Скільки йому було років? — тихо запитав із темряви Тарас, старший за мене на три роки.
— Тринадцять.
— Такий здоровий і так злякався? — здивувався Богдан, соваючи під ковдрою ногою в гіпсі.
— Авжеж, — знизивши тон до ледве чутного шепоту, відповів Андрій. — То ж був справжній привид.
— Навіть дорослий міг би за не фіг обкакатися, — хрюкнув Тарас, але його ніхто не підтримав, і потім упродовж цілої хвилини в палаті висіла тиша, що порушувалася лише гудінням вогню у грубці.
Раптом жахливий здогад ворухнулася у мене в грудях: чи не на тому самому ліжку, що дісталося мені, помер хлопець, який бачив привида? Саме на тому місці, де я зараз лежу? Навіть думка про це була настільки моторошною, що я ні за що на світі не зважився б спитати про це вголос.
— Він сьогодні обов’язкове прийде, — з похмурою впевненістю сказав Антон. — Може, не захоче показуватися, але точно прийде.
— Чому? — запитав я.
— Так, справді, звідки ти це взяв? — підтримав мене десятилітній Тхорик. Не пам’ятаю, як там назвали його батьки, але сумнівно, щоб я взагалі хоч раз чув його справжнє ім’я — ми завжди звали його Тхориком. І медсестри теж. Він дійсно схожий на тхора.
— Тому що він завжди приходить, коли з’являється новенький, — сказав Ігор. — Хіба ти забув?
— Ох, бля!.. — злякано видихнув Тхорик. — Точно, бля, щоразу.
Одразу кілька голосів підтвердили безперечну правдивість цих слів.
— Тоді хоч би він не став показуватися, — як заклинання промурмотів хтось.
— Коли я тільки сюди приїхав… — продовжив було Тхорик, але раптово Андрій цикнув на нього й піднявся на ліжку.
— Заткнися… Здається, я щось чую.
Ми всі заніміли, дивлячись на нього в такому напруженому чеканні, що запросто можна було забути про необхідність дихати.
— Туди її!.. — Андрій різко підскочив (готовий посперечатися, що не тільки він, судячи з дружного скрипу пружин) і стрибнув з ліжка на підлогу. — Він уже тут. Він зачепив мене… за руку… — Андрій підбіг до мене й присів навпочіпки, обіпершись ліктем на матрац.
— А в тебе тут тепліше.
— Нічого не видно… — сказав я, пильно придивлячись до спустілого ліжка. Навіть Антон з Ігорем — сусіди Андрія — не витримали, вилізли з-під своїх ковдр і повільно задкували від його ліжка. Слово честі, хай якою дивною була їхня поведінка, тієї миті моє серце трепетало біля самого горла.
Раптом штора над ліжком Андрія почала смикатися. Усе сильніше й сильніше, наче чиясь рука намагалася її відвести з протилежного боку, але ніяк не могла вхопити край товстими слизькими пальцями. Саме так, залишаючись увечері наодинці у нашій з Дімою кімнаті, я багато разів уявляв появу злого й жахливого…
За мить штора одним сильним ривком від’їхала до половини, відкриваючи темне вікно з патьоками бруду на склі й доріжками стікаючих униз дощових крапель знадвору.
— Він прийшов, — уп’явся в мою руку Андрій. — Він уже тут…
Коли дверцята тумбочки розкрилися з глухим стукотом, я був майже на межі… Але тут дещо трапилося. Дві очевидні, але на якийсь час залишені поза увагою обставини — награний жах старших хлопців і метушня між ліжками Антона й Андрія, які щось замислили, незадовго до того, як медсестра відвела мене на огляд до лікарки, — раптом стали в моїй голові на свої місця. І, замість того, щоб заволати, я хіхікнув…
Андрій поруч зі мною якось раптом розслабився, відпустив мою руку і повільно підвівся.
— А, чорт! Він таки бачив нитку, — розчаровано відмахнувся Антон, лягаючи на своє місце слідом за Ігорем, немов актор, що сходить зі сцени, проваливши спектакль. — Казав же я тоді тобі: залишся в дверях.
Андрій затримався біля мого ліжка, ніяково переступаючи з ноги на ногу, і з якоюсь надією в голосі, що здивувала мене, запитав:
— Ну було хоч трішечки страшно?
— Угу, — зізнався я. — Трохи було. Особливо спочатку.
Одна з переваг наявності Старшого Брата (не на рік чи два, а по-справжньому старшого) — це ні на мить не засумніватися, що просто зараз під твоїм ліжком аж кишить зграя усякого жаху, від зубастого Буки до Чорної руки, що виповзає, аби задушити когось безмісячної ночі; ну а в шафі, звісно, на тебе вже давно чекає зголоднілий мрець. Коли я постаршав, то шалено шкодував, що народився Молодшим Братом і під рукою немає нікого підходящого, щоб налякати до усеру. Господи, як же я страждав!
Так ось. Може, того вечора я трішечки здрейфив… Але все ж таки то було здорово, ще й як! Усе одно, що торкнутися до моторошної й водночас чудової таємниці.
Коли всі знову повлягалися, Ігор сказав:
— Гаразд, проїхали, — він подивився на Антона: — Ти з нами останню ніч. Тож розкажи свою історію про жінку в чорному.
— Про ту, що на картині? — уточнив Тхорик.
— Так.
Мені дуже хотілося послухати цю історію, але, схоже, її вже всі тут знали й навіть не раз чули. І неначе на доказ цього Тхорик став канючити, щоб Антон розповів щось новеньке.
— Юра ще не чув, — сказав Ігор. — Він сьогодні в нас молодець. Нехай Антон розповість для нього, і ми теж послухаємо.
Ніхто більше не заперечував. А я, сповнений гордощів від похвали й передчуття чогось незвичайного, підтяг ковдру до самого носа й завмер у напруженому чеканні.
А ще подумалося, що Ігор мав на увазі не тільки те, як я тримався під час недавнього ритуалу, яким випробовували всіх новеньких, але й що не дав Нонні пошити себе в дурні.
— Ну добре. Тоді слухайте, — почав Антон. — Один мужик, дуже багатий, приїхав на аукціон, щоб купити картину. Щоправда, він і сам не знав, яку саме хоче. І вирішив, що вибере ту, яка йому найбільше сподобається, навіть якщо вона намальована нікому не відомим художником. Його ця хрінь не ламала.
І ось на продаж було виставлено чергове полотно. На ньому зображена якась жінка, одягнена в усе чорне, а сама картина була в товстій різьбленій дерев’яній рамі й такою величезною, що зайняла би половину стіни в нашій палаті (тут всі ми мимовільно завертіли головами, прикидаючи, якою ж страшенно великою була ця картина). Мужику… ну, він був якийсь там лорд, здавалося, що жінка на картині дуже схожа на його покійну матір, яку він любив. І тому він купив її й наказав привезти до його замку.
Але дружині лорда полотно не сподобалося, вона хотіла, щоб він його викинув або продав. Вони навіть посварилися. Та коли дружина лорда зрозуміла, що не зможе настояти на своєму, то вмовила чоловіка хоча б не вішати цю картину на видному місці. Лорд трохи подумав і згодився розмістити її в спальні молодшої доньки («Ні фіга собі спальня», — буркнув хтось, найімовірніше, Тхорик). Потім настала ніч, і всі полягали спати.
Ніхто не підозрював, що жінка на картині могла ставати схожою на будь-кого з померлих родичів людей, які приходили на аукціони. Щоб її купили. А сама картина була намальована ще двісті років тому, і всі її колишні власники помирали страшною смертю. І от, коли настала рівно північ… (Тут наш оповідач стишив голос для більшого ефекту і, вдаючи, що йому необхідно терміново прочистити горло, витримав паузу кілька секунд.) І рівно опівночі картина, яку купив лорд і повісив у спальні своєї молодшої доньки, відкрилася… і з неї вийшла та сама жінка в чорному. Вона любила пити людську кров, просто жити без неї не могла. З того часу, коли вона вбила колишніх власників картини і знову потрапила на аукціон, минуло багато років, і жінка була дуже голодною. Майже цілий день вона спостерігала з картини за всім, що відбувалося, а тепер нарешті дочекалася, коли дочка лорда залишилася сама. Вона перегризла дівчинці горло й випила всю її кров. Потому жінка в чорному знову сховалася в картину. Уже двісті років вона жила в ній і була здатна жити вічно, аби їй вистачило людської крові, і ніхто не здогадався знищити картину. Коли настав ранок…
