Цей голос, що назвався його другом, міг вселити йому надію, може, навіть надихнути на щось неординарне. Але він не був здатен зробити з нього когось іншого або хоча б дати йому відчуття твердого стрижня усередині, відсутність якого в подібних до сьогоднішньої ситуаціях Влад відчував сильніше, ніж присутність будь-чого іншого. А це означало, що завтра наступить черговий нещадний ранок. Ось у чому проблема.

«Довірся мені, — сказав голос. — Я знаю, чого ти боїшся. Але якщо ми діятимемо разом, їм нас не здолати».

І Влад знову повірив.

«Тоді чого ми чекаємо?»

— Що… ЗАРАЗ?

«Навіщо гаяти час».

— Але…

«Тихіше, тс-с-с… А то твої предки вирішать, що ти привів до себе жінку».

Думка про те, як він приводить жінку до себе в кімнату, Влада розвеселила й дуже йому сподобалася. Схоже, цей голос був… своїм хлопцем.

«Просто довірся мені, — повторив голос. — І пам’ятай, що тепер ми з тобою заодно».

— Звичайно, заодно, — мовив Влад і здивувався змістові цих слів.

«Слухай мене: заплющ очі, ось так, добре. Ми зараз дещо зробимо. Цокання годинника, він там. Тепер наближайся до нього».

— Я не…

«Наближайся до його цокання. Чи ти не бачиш кімнати?»

— Кім… о чорт! Я можу.

«Тоді сміливіше».

— Боже, мені вдалося.

«Котру ти бачиш годину?»

— Початок першої.

«А точніше?»

— Вісімнадцять з половиною хвилин.

«Тепер устань і перевір».

Влад почав підводитися з ліжка й раптом застогнав. У паху розігралася ціла баталія. Неймовірно, але він зовсім про це забув! Він абияк прошкутильгав по кімнаті, намагаючись ні на що не налетіти в темряві, узяв із книжкової полиці будильник (старий роботяга, дзенькіт якого він устиг глибоко зненавидіти за більш ніж десять років) і підніс до вікна, щоб краще роздивитися круглий, з тонкими золотими стрілками циферблат.

— Це якийсь фокус?

«Лягай, у нас на сьогодні велика програма», — замість відповіді сказав голос.

Він летів над нічним містом. Унизу пропливали вузькі звивисті вулички центральної частини Львова, мерехтіли вогники. Ліворуч від нього цілилася в небо біла вежа міської ратуші. Влад змінив напрямок і двічі облетів її. Потім, зробивши неймовірне прискорення, рвонув угору й завис між хмарами й чорним, засіяним міріадами зірок небом на висоті чотирнадцяти кілометрів.

Усе це не вимагало від нього жодних зусиль, тобто так йому принаймні здавалося. Це було грандіозно, Владу перехопило дух!

Він різко спікірував униз, пронизуючи шар хмар, промчав над дахом оперного театру, площею з пам’ятником Шевченкові, що самотньо тягнув руку в простір, немов за милостинею, і опинився над безлюдною вулицею Коперника.

Влад опустився ще нижче: з п'ятиметрової висоти він бачив місце, де йшов увечері, повертаючись додому і де позбувся всього свого виграшу. Міг навіть чітко розрізнити розмазану купу собачого лайна на тротуарі, у яку вліз ліктем.

«Досить», — сказав голос.

Влад майже не уявляв, скільки минуло часу відтоді, як він покинув свою кімнату. П’ять хвилин? Може. Година? Цілком імовірно.

Хоча «покинув» було не зовсім правильно. Влад ні на мить не втрачав відчуття власного тіла, яке, як і раніше, лежало в ліжку, ні на мить не припинявся ниючий біль у паху. При бажанні він міг перевернутися на бік або почухати ніс. Тільки його зір і слух були зараз зовсім у іншому місці — на нічній вулиці Коперника, злегка затуманеній мжичкою дощу. М’який шурхіт крапель об бруківку; поодинокі освітлені вікна будинків — в одному з них, як йому казали, жив письменник на прізвище Мазох, той, від якого пішло дивне слово «мазохізм», що наче означало…

«Досить, — повторив голос. — Пора зайнятися ділом».

Через ефемерність того, що відбувалося, Влад не міг позбутися відчуття, ніби йому все це сниться. І цей сон перестав здаватися йому таким страшним.

— Це просто… Це так… я не знаю, — прошепотів Влад.

«Так-так, звичайно, — спокійно сказав голос. Утім, він завжди залишався спокійним і безпристрасним. Як диктор новин. — Уперше завжди вражає. Є ідеї, де їх шукати?»

— Кого? А, ну так.

Влад піднявся над будинками і, поступово збільшуючи швидкість, спрямував свій політ у бік Привокзальної площі.

— Одного, Стаса, думаю, знайду, а другого… сумніваюся.

«Нікуди він не дінеться», — запевнив голос.

Коли внизу пропливав будинок залізничного вокзалу (з висоти рейки були наче тонкі рівні павутинки й тьмяно поблискували сріблом, відбиваючи світло ліхтарів і семафорів. По них, як повільні павуки, ковзали невеликі маневрові тепловози — зовсім крихітні поруч з довгими гусеницями потягів), Влад, зрізуючи непотрібні тепер кути, взяв напрямок на панораму Левандовських новобудов, що мерехтіли вогниками за чотири кілометри попереду.

— Точної адреси я не знаю, — сказав Влад, коли прибув на місце. — Чув тільки, що Стас переїхав сюди по закінченню школи. Але в його батька «Сааб-9000» сталевого кольору. Тут такі тачки рідко зустрічаються. До переїзду він зазвичай залишав машину біля під’їзду. Можливо…

«Шукай».

Він узявся віражувати між будинками в пошуках сталевого «Сааба». Машин цієї марки в місті було справді небагато, і він не боявся піти по помилковому сліду. Головне, щоб «Сааб» не стояв зараз на одній зі стоянок, які Влад бачив у найближчих околицях. Це б значно ускладнило пошуки.

— Що буде, якщо я розплющу очі? — Влад нарешті озвучив запитання, яке вже давно вертілося на думці.

«Повернешся назад. Але тоді нам доведеться починати все з нуля».

Львівські новобудови, як і в багатьох інших містах, підтримували традиції одноманітності й безликості. Дуже скоро Влад зрозумів, що починає плутатися в однакових будинках, типових провулках, голих, майже позбавлених рослинності й характерних рис, дворах…

«Так я його ніколи не знайду», — подумав він, уже жалкуючи, що взагалі послухався голосу. Голосу, який втяг його в усю цю історію, раптово з’явившись у його голові, ніби чортик з коробочки, і назвався другом. Владу раптом захотілося негайно розплющити очі й побачити свою кімнату, опинитися цілком у власному ліжку — його неприступному до ранку бастіоні. Так було завжди, із самого дитинства: якщо щось траплялося, він починав уявляти, як залишається ввечері під ковдрою наодинці з подушкою, де йому більше нічого не загрожує і до ранку гарантований перепочинок.

У Владову душу знову почав заповзати страх. І сумнів.

«А це що було?»

— Де? — поява голосу миттю переключила його думки.

«Щойно, просто під тобою. Треба повернутися».

Господи, адже ми дивимося одними очима, подумав Влад. Сповільнивши рух, він спустився нижче і ще раз уважно оглянув двір. Ось він! У густій тіні біля крайнього під’їзду тулився знайомий «Сааб» сталевого кольору. Щоправда, зараз він виглядав швидше чорним. У правому нижньому куті за лобовим склом розмірено мигав маленький червоний вогник сигналізації.

Отже, пошук звузився до одного під’їзду багатоквартирного чотирнадцятиповерхового будинку.

— Що мені тепер робити? — прошепотів Влад губами, що були за шість із половиною кілометрів на північ від цього місця.

«Іди всередину».

Влад повільно пройшов крізь стіну будинку на рівні першого поверху, і його «голова» зависла біля люстри в темній квартирі. Ця кімната була схожа на дитячу. Через мить він побачив у кутку ліжко, на якому спала дитина — хлопчик років п’яти чи шести.

— У них немає маленьких дітей, — Влад рушив далі, в сусідню квартиру.

Він минув кухню, де в кватирку димів високий молодий чоловік у трусах, задумливо розглядаючи поодинокі зірки, що ненадовго пробивалися в зазорах між осінніми хмарами. І перемістився в кімнату. Хтось лежав на розкладеному дивані — відкинута вбік ковдра дарувала його поглядові приголомшливе оголене стегно й одну грудь молодої жінки. У Влада з новою силою занило в паху, коли він наблизився до дивана, щоб краще її роздивитися, і його пеніс почав збільшуватися від посиленого припливу крові. Як голодна п’явка. (Гей, гляньте-но, в Мамули встав!) За можливість…