Інвектива — 2 У шабаші свавільної свободи, Під’юджувані із суфлерських буд, Ми, наче зомбі, не спитавши броду, Пустились в блуд. Заблукані в глухім чортополосі, З похмілля так і не збагнули суть: Що то ж не ми йдемо, сліпі та босі, А нас ведуть. Мов пішаки залаштункових ігрищ, Не згледілись, як просвистіли все: Від Батьківщини до імен і прізвищ, — А нас несе, Немов човна без весел і правила У темний вир трагедій морових, Де нас чекає доля оніміла Рабів нових. І покіль ви, такі свідомі й ситі, Годовані із нетутешніх блюд, Шукаєте нам корінь у санскриті, — Нас в корінь б’ють! І заки всує плачете по слову На всіх майданах і на всі лади, — Свої ж поганці українську мову Здають в латинь. А ми йдемо за вами навздогінці. І як не вимрем, дійдемо таки в Європу. Але вже — не українці, А хохлаки. І наймуть нас гуманні чужоземи Водить ослів на ранній променад. Самі ж зведуть на нашім чорноземі Новий Багдад. І якось ми, стужившись по домівці, повернемось, і нам розкаже гід, Що тут колись жили, пак, українці... — А є хоч слід? — Та от... схолов і слід. І ми восплащемо талановито, Зазвичай поминаючи дідів, Що нас ізнов за наше жито бито, Що нам обрали не таких вождів, Що винні всі, а ми — і на крупину, Бо тихі, як осінній падолист. Що коли б нас вчергове не купили, Хіба б ми учергове продались?! Та інородців вилаєм належно, Що й досі, кляті, не перевелись І не дають нам спати в незалежній, І норовлять, щоб ми їм продались. І Україні, неспалим-купині, Поклянемося при святі дари, Що коли б нас вчергове не купили, Ми б вас, маман, їй-бо, не продали. «Відлебеділа, ніби мить»
Відлебеділа, ніби мить, Як дивен сон — поза літами. А щось болить... А щось болить... А що болить — позамітало. Все перегіркло на полин. Було. Забулось. Не збулося... А щось болить... А щось болить... А що болить — те знає осінь. Минають дні. Згасає крок. Імен забутих — тихі тіні... Вже, як тоді, не грає кров, І на перо спадає іній. Нещадний грудень з рук обох Кладе на шлях замети сизі. Але світа, як слово Бог, Зоря надій в небесній книзі. Все одпливло, як вік і мить. Та щось на дні щемить і дише. Спасибі серцю — хай болить. Як відболить — тоді вже... тиша. «Дві ями копали Йому гробарі» Дві ями копали Йому гробарі. Це — страшно, як дві — на погреб одного! Що в другій поховано кості старі, А перша чекає і досі Його. Вона божевільно волає до всіх: — Коли ж Його тіло у себе прийму? І хто учинив цей немислимий гріх, Пославши дві ями життю одному?! — ...Над першою ямою стогнуть сичі. Земля в ній осіла у чорній тужбі. І марне від неї втікає в корчі Наймач, що намовив на дві копачів. Щоночі, як вип’ють по третій до дна, Гримлять гробарі у сп’янілій злобі: — Коли не оплатиш за дві нам сповна, У першій лежати тобі! Як ховали патріарха На майдані, при Софії, Реводрюція іде. «Хай кулак, — усі гукнули, — Нас по-правді розведе! Прощавайте, ждіте в пику. Гей, на браму — наших б’ють!..» Закипіло, зашуміло, — Тільки гулі аж цвітуть. Над труною Патріарха — Несусвітній гвалт і жах: Ділять всоте українці Віру предків на ножах. Тягне кожен домовину, Наче здобич, ботокуд: Проводжають Патріарха Ув останню путь. На майдані, біля брами, Богомольні та святі, Цуплять бороди і ряси Ревні браття во Христі. Трощать древка і кадила На вселенський сміх і страх: То ховають українці Всесвятійший прах. Яму вибили в асфальті, Лом у грунті груз... Так ховали суверени Свій державний глузд. Потім в руйнищі шукали Биті корогви й хрести, Та хвалилися синцями, — Господи, прости! Потім завчено ревнули: «Слава!» і «Ганьба!» Та й забули в підворітті Божого раба. ...На Софійському майдані Засмутились матері: «Та світи ж їм в темні душі, Ясен місяцю вгорі!» Біля брами Україні Відібрало річ... Вечір. Ніч. |
