Був день невеселий по осені пізній.
Птахи ціпеніли під вітром наскрізним.
І сонце не в силі розплющить повіки...
Був день невеселий на вигасі віку.
І все було сіре, з неструганих дощок.
І думав я сіро, панове, про от що:
«Стою на асфальті, у лижі озутий.
Чи лижі не їдуть, чи сам я безпутній?»
Так бачу, що й інші на лижі постали,
І теж — ані з місця, мов коні у стайні.
І мов не такі ж ми невдатні, як з виду.
І все ніби в нормі... А лижі не їдуть.
І клали ж асфальт, як учили з Парижа,
А отже ж не ідуть даровані лижі.
Черговий дорадник з крутої держави
Регоче: — Ну ви ж і вчудили, їй право!
І хто ж вам лижню на асфальті нараяв?
Та в ролики взуйтесь — і гайда до раю! —
... Покіль ми ті ролики кляті взували,
Асфальт розгатили важкі самозвали.
А тут ще дощі зарядили достоту, —
І рідний чорнозем розвезло в болото.
Тепер стирчимо у багні, на розпутті,
Чи ролики з браком, чи ми шалапутні?
І лаємось тяжко з тієї підстави:
Який це нас дурень на ролики ставив?!
І тоскно чекаєм чиєїсь принуки,
Коли нам вилазить з цієї багнюки.
Чи, може, до переду й заду негайно
Пропелери вставить — і в лет вертикально?
... Отак би й стирчали ми, Богом забуті —
В багні по коліна, у ролики взуті.
Та їхав із ярмарку дядько по торзі,
Як глянув — і ледве не випав із воза:
— Чи ви не при тямі? Чи я з перепою?
Ви й справді зібрались на роликах в поле?!
— Так це ж нам пораяли радники мудрі... —
Всміхнувся візниця і в бороду муркнув:
— То хай вам і те вже роз’яснюють звідти,
Як сіється гречка і... робляться діти —
І рушив коня в українське безмежжя.
А ми — у багні стоїмо, незалежні...
Від розуму.
Щоранку мати тягла його до музшколи.
А він, маленький і згорблений,
волік опасисту, ростом з нього, віолончель.
Хлопчику минав сьомий.
Коли проходили поуз вітрин з іграшками,
його втомлене, аж старече личко
оживало і ставало, як у всіх дітей.
...Якось, по дорозі до музшколи,
їх перестріла далека родичка.
Жінки довго і гаряче цілувалися,
а очі були холодні-холодні.
Хлопчика занудило від їхніх нещирих охкань і ахкань:
«Скільки ж це ми не бачилися?!»
«Леле, а ти зовсім не змінилась!»
«А ти, ти... просто розквітла!»
Потім занудно доскіпувались:
«Де брала крам?» «Хто шиє?»
«Як? Як? Стривай: запишу адресу».
За балачкою вони забули про нього,
і хлопчик уперше розгледівся довкруж.
Після пісної кімнати — стеля, кусень вікна,
щиглик у клітці та остогидла віолончель, —
він уперше побачив:
справжніх, живих горобців, кота,
що ласо і хижо стежив за ними,
пса, що, пробігаючи, лизнув йому руку
і грайливо помахав хвостом...
А потім сталося вже й зовсім неймовірне:
у дворі нормальної школи
хлопчаки ганяли м’яча.
Вони закручували такі карколомні фінти,
а маленький, пружний голкіпер
так стрімко шугав за м’ячем,
що у хлопчика м’ятно хололо під грудьми
і серце стрибало, як м’яч.
Наразі хтось із гравців так «заліпив»,
що м’яч завис у зеніті, як планетка,
потім поволі почав опускатися за огорожу
і покотився... покотився прямо до нього.
Не тямлячи себе, хлопчик потягся
назустріч м’ячеві і вже напружився
для удару... Як нагло:
«А куди ти?» — мати грубо
вхопила його за плече,
кинувши родичці дратливо: «Бачила... отаке?!»
Вдома, вправляючись на віолончелі,
він плакав, і сльози скочувались по струнах,
як роса, котру вперше побачив уранці.
... Філармонія була переповнена по вінця.
Меломани шурхотіли програмками,
перешіптуючись: «Приїхав з гастролей».
«Звідки?» «Здається, з Америки».
«Його вже вдома й не побачиш».
«Що ти хочеш — геній».
«А на ювілей таки приїхав...»
«Т-с-с», — шикнули зусебіч.
Розсунулися лаштунки, і конферансьє
пафосним речитативом почав перелічувати:
«Народний... лауреат найвищих премій...
міжнародних і вітчизняних... почесний
професор... доктор... академік...
великий... неперевершений віртуоз...
гордість міста... держави... нації...»
...Він не просто грав, а увесь гучав музикою.
В напівзабутті, заплющившись,
сивий-сивий... як Саваоф
на зводах Сікстинської Капелли.
Зала... та що там зала! —
світ не існував для нього... тільки музика.
Він нічого не чув і не бачив.
Та на останньому акорді він таки почув...
Цей звук супроводжував його все життя,
на всіх континентах і велемовних учтах...
Він почув той особливий, глухуватий стукіт,
від якого завмирає серце
і м’ятно холоне під грудьми.
Опустив смичок, розплющив очі
і... побачив:
за вікном, по хіднику, котився м’яч,
назустріч йому летів хлопчисько...
Налігши на ліву, він так «вліпив» правою,
що м’яч завис у зеніті, як планетка.
І коли почав опускатися через огорожу,
Маестро... заплакав.
Він плакав, по-дитячому, кулаком розмазуючи сльози.
А зала шаленіла від захвату,
осипаючи його квітами, цілунками, програмками.
Меломанки в буклях з минулого століття
сплескували руками: «Боже, як він стужився
по домівці!» «Але ж який прийом... який прийом!!!
Тут і камінь заплаче!»
...А він плакав за тим, що колись — давно-давно —
йому не дозволили вдарити м’яча,
щоб він злетів у зеніт, як планетка.
І зала теж промокала розчулені сльози,
не здогадуючись, що разом з Маестро
плаче за своїм дитинством...
